Ще в дитинстві ми знаходимо для себе ідеал, на який орієнтуємось, чию поведінку копіюємо… Зараз дівчата намагаються бути схожими на актрис, співачок, хлопці – на героїв бойовиків.

У свій час мене теж не оминуло це захоплення. Але моїм ідеалом після прочитання трилогії Старицького став гетьман Війська Запорізького Богдан-Зіновій Хмельницький. Потім цілеспрямовано вишукувала книги про улюбленого героя.

Зараз часи інші. Інформацію про будь-яку історичну особу можна знайти в інтернеті або бібліотеці. Є й думка, що не був гетьман героєм, а лише п’яничкою, бабієм та злодієм. Та вірити в це не хочеться. Бо ж як жити без ідеалу?

Тому уявіть собі мою радість, коли познайомилась із цікавою непересічною особистістю – нашим земляком, льотчиком та письменником Володимиром Кільченським. А найбільше здивувало, що пан Володимир є автором трилогії про ті самі вікопомні події 1948-1952 років в Україні, тобто наші, так би мовити, естетичні, етичні смаки й погляди на історію нашої держави співпадають.

Яким чином льотчик перекваліфікувався у письменника? Про це наша з паном Володимиром розмова.

– Пане Володимире, знаю, що «Кільченський» – це псевдонім. Чому обрали саме такий?

– Псевдонім взятий від назви річки Кільчень, яка протікає через село де я народився. А прізвище моє походить із Чернігівщини, де й родився мій батько Андрій Федорович Гузенко.

– Тобто, Ваше родове коріння – в нашій дніпровській землі. А можете розказати про свою родину більш детально? Про дитинство, яке проходило… Де саме і як?

– Моє дитинство проходило в селі Спаському, на Новомосковщині, звідки родом мама – Ольга Макарівна Пилипенко. А батько, як я вже казав, приїхав з Чернігівщини. Побрались вони у 1941 році і тата одразу призвали до лав армії. Отже, старший брат Віталій народився, коли батько вже воював.

У 1944 році батька комісували через важке поранення. Тоді й народилась омріяна мамою донька Галинка. На жаль, вона померла від застуди ще немовлям.

Ох, як мріяла мама мати доньку! А народжувались сини. Я – четверта дитина. Вже наостанок, після мене, мама здивувала родину народженням двійнят. Другою у цьому тандемі була дівчина. Вона є нашою єдиною наймолодшою сестрою.

Дитинство ж було цікаве й багате – в сенсі подій. Як усі діти повоєнної години, ми з друзями займались пошуками німецького військового спорядження. Підривали снаряди, міни. Через це багато сімей у нашому селі познало горе втрат, адже під час вибухів діти гинули.

– Тобто, ризикована Ви людина. Тепер зрозуміло, чому обрали професію льотчика.

– Не ризикована. Поясню детально. Моє рідне село Спаське розташоване неподалік від міста Дніпро і над селом була пілотажна зона для навчання молодих льотчиків з аеродрому Кам`янка. Після самостійних вильотів цим хлопцям пропонувалося вступати до військових льотних закладів. Мій старший брат Віталій став льотчиком-винищувачем, а згодом – льотчиком-випробувачем. Саме тому мені ще з дитинства слався шлях в небо – стати авіатором. Уже освоївши професію пілота, я мріяв досягти ще й висот професіоналізму, бо буває, що в складних випадках льотчики не завжди діють безпомилково. А це неприпустимо, бо від них залежать життя інших людей.

– Можна однозначно стверджувати, що Ви – романтик…

– Можу підтвердити: «Так!». Завдячуючи цьому я вижив при виконанні військового обов’язку за кордоном, зрілим парубком пішов навчатися літати на планерах, а надалі вступив до авіаційного спецзакладу, одружився на самій гарній дівчині в моєму селі, а ще в житті досяг значних, на мій погляд, успіхів

– Мабуть, під час польотів довелось побачити багато незвичайного, познайомитись із цікавими людьми. Можете розказати, хто або що Вас найбільше вразив/вразило?

– Вразив мене мій колега Іван Настрадін. Він закінчив льотне училище, майже 20 років був командиром АН-2, потім АН-26, виконував польоти в небі України. Але, через певний час, вирішив випробувати себе в якості пілота гвинтокрила. Отримав відповідну кваліфікацію та добився призначення у міжнародний загін військ ООН. З миротворчою місією побував майже у всіх «гарячих» точках планети. І це – протягом 10 років.

До речі, його син зараз працює в міжнародній військовій місії в якості льотчика.

От із такої людини треба брати приклад патріотизму, любові до людства та збереження миру на Землі.

– Читала, що Герберт Спенсер зрозумів своє призначення у 40 років. Ви вступили до лав НСПУ у зрілому віці. Теж довго не могли визначитись, хто Ви є: льотчик чи письменник?

– Хотілося бути письменником ще з юнацьких років, більшу частину великої сільської бібліотеки мною було перечитана. Але сталося так, що після розпаду СРСР довелось заробляти гроші для виживання з «кравчучкою» в руках, оскільки мої діти потребували турботи батька. Ніколи не переставав цікавитися історичними подіями в Україні і, коли знайшовся вільний час, почав писати про події в Україні часів Хмельницького. Почав з історії України через те, що, коли навчався в школі, цю історичну добу не вивчали детально і потрібно було надолужувати недоліки освіти. А про те: «Хто Я?» можу відповісти словами: «Кожна людина багатогранна і непрогнозована. В душі, як романтик, я назавжди залишився льотчиком, але на сьогодні, переосмисливши життя країни та своє особисте, відчуваю себе пізнавачем та популяризатором національної історії»

– А чому обрали жанр історичного роману? Логічніше, щоб Ви одразу писали про життя про сучасних льотчиків, адже в цьому Ви неабиякий знавець?

– Мені друзі, товариші, онуки задавали питання з історії України і я не міг на них відповідати правдиво. Тому!

– Можливо, не всі читачі встигли прочитати трилогію «Присмак волі». Розкажіть коротко, про що йдеться у книгах.

– Написати роман «Присмак волі» мене «змусило» життя і несправедливість в літературі і кінематографії, де героями виступають хто завгодно, тільки не прості хлопці, які також готові на рішучі дії заради волі на рідній землі. Ледве зупинився на трьох томах, які написав і які вийшли друком протягом чотирьох років. У трилогії висвітлено події, які відбувалися на теренах України в період з 1648 по 1652 рік. Більш детально не розказую – залишаю інтригу. Раджу знайти книги в бібліотеках. Сподіваюсь, що тим, хто залюблений в історію та пригоди, «Присмак волі» смакуватиме!

– Минулого року Ви презентували новий роман. І тут Ви вже працювали на знайомому «полі», тобто написали про сучасних льотчиків. Зізнайтеся, хтось із знайомих став прототипом?

– Так, мною написаний роман за сучасних льотчиків і події, які пройшли зовсім недавно – це роман «За київським часом». Про що він? У ньому йдеться про молодого авіатора, який понад усе хотів стати військовим льотчиком. На жаль, у 2000-х роках державі не потрібні були захисники повітряного простору України. Багатьох професіоналів змусили обирати інші, «земні» професії. Але герой… А що було далі – можна дізнатись із роману. В бібліотеках Дніпра ця книга теж є.

Зазначу інше. Головний герой – Сергій Капля – образ змішаний. Людина, яка захищала повітряний простір України в реальності існує. Звичайно, прізвище змінено з етичних міркувань. Прізвище ж «Капля» взяте в пам’ять мого друга пілота-інструктора військових сил України, який пішов із життя.

Доля Сергія Каплі перекликається з долею іншого Каплі, який, попри всі перешкоди, досяг високого рівня професійності, отримав звання полковника.

– Антуан де Сент-Екзюпері мав кохану дружину Консуело, яка підтримувала письменника, навіть, примушувала працювати систематично. А Ваша дружина, родина Вас підтримують? Радіють успіхам?

– Добре, що Консуело підтримувала Екзюпері, а моя Катруся була проти того щоб я пов’язував своє життя у зрілому віці з літературою. Надалі вона змирилася і перед своїми подругами навіть вихвалялася мною. Діти і внуки особливої уваги  не приділяють: «Пише дід – нехай пише!»

– Гете відмовлявся вірити навіть собі і вважав, що сліпа віра в авторитети – одна з головних небезпек, яка підкараулює людину. Маєте авторитети в літературі? Кого саме?

– Звичайно, в українській літературі є авторитети для мене. Я люблю класичні твори, вчуся, так би мовити, у класиків. Зараз із зацікавленням читаю сучасні оповідання реалістичного жанру з військової тематики сьогодення. А коли потребую професійної поради, то звертаюсь до колег із Національної спілки письменників України.

– Які, на Ваш погляд, риси характеру, притаманні Вам, як письменнику? Що сприяє успіху?

– Що притаманне мені, як письменнику? При спілкуванні з людьми я намагаюсь вловити в розмовах ті риси або емоції, що допоможуть у написанні прози. Запам’ятовую, іноді навіть нотую.

Втім, вважаю, що письменники – це звичайні люди, яким Господній поклик вклав у руку перо і дозволив писати буцімто від себе.

А про успіх, думаю, говорити нескромно. Життя розсудить.

– Дякую за цікаві відповіді! Успіху на творчій ниві

Розмовляла Еліна Заржицька

Довідка.

Кільченський (Гузенко) Володимир Андрійович, Дніпро – прозаїк, член НСПУ.

Закінчив Кременчуцьке льотне училище цивільної авіації.

Автор трилогії «Присмак волі», «Вітри сподівань», «Колесо фортуни», роману «За київським часом».

Лауреат літературних премій ім. Чабанівського, ім. О. Кравченко (Девіль). Переможець обласного патріотичного літературного конкурсу ім. В. Підмогильного.