Як ми засівали

Надвечір хурделиця склала натомлені крила. Притихлий вітер ще якийсь час здував з кучугур легку снігову потерть, і вона, натрапивши на протяги, крутилася попід стріхою нашого хліва, як веретено.
Ніяк не діждуся Валерика. Завтра удвох засіватимемо. Я ще зранку в одну кишеню пальто насипав жита, а в другу проса. Хоча в нашій Держанівці засівають всякою пашнею, а ось щоб просом, не бачив. Коли дістав з гарячої черені просо, баба Настя, яка добре зналася на народних звичаях, сплеснула в долоні.
– Дурні просом горобців годують, а засівають житом-пшеницею, ще й бажають, хоч хліб родив, щоб у господі і на городі щедрилося.
– Та знаю, бабо, ви мені це ще торік казали, а я не послухався, сипнув у кишеню проса та як засіяв у наших родичів Закусилових.
– Сію, сію, посіваю,
З Новим роком поздоровляю.
Посіваю житом, щоб довго вам жити,
Сиплю вам просо, щоб не вішали носа.