Люди і доля 

Люди… Зустрічі з людьми, подаровані долею – це велика школа життя. Кожен – наука і школа глибшого розуміння світу. Мама хвилювалась найбільше, а чи не буде самій мені тяжко у чужому місті та ще й так далеко від рідних. В Києві на той час у мене не було близьких, а рідні й поготів.Так, було важко на початку. Ота гранична довіра до людей, виплекана у селі, виявилась у Києві зайвою. А для мене на початку – це ще виявилась і серйозна перевірка. У перший день на вокзалі в мене поцупили гаманець, квиток. Я залишилась у чужому місті ні з чим.Але ні, залишилась не наодинці зі своєю бідою. Мені допомогла одна жінка. Зовсім чужа. Вона сиділа поруч на залізничній лаві (а я перед цим заснула після екзамену над своїми зошитами, отак і вкрали речі). Завдяки їй щасливо дісталась додому. З плином років не пригадую обличчя тієї жінки, не знаю її імені (як жаль, що ми не зазнайомились), але весь час тепло згадую її. Молюсь, щоб в житті вона була щасливою.З плином років розумію, як важливо те, що буде опісля. Як післясмак страв. Як згадуватимуть тебе ті, з ким доля звела ближче. Виявляється, це дуже важливо: пройшовши поряд, чи встигли ви бодай помітити промінчики сонця душі одне одного. Світ чуттєвий. І ця чуттєвість у нас самих.Мама просила залишитись вдома, більше не їхати «в місто, яке тебе не прийняло». А я вже без Києва не могла. Отака от любов із першого дотику. Хоч із слізьми на очах.