Про що сказав Луческу?

Серед передвиборчих розмов, новин, розчарувань, відкриттів та інших бурхливих реакцій трапляються веселі штуки.

Поки вже зранку народ ледь не чубився кожен за свого кандидата, колись відомий в Україні футбольний тренер Мірча Луческу сказав, що Валерій Васильович Лобановський не заслуговує на звання одного з найкращих фахівців в історії футболу, що він за межами України нічого не досяг. І, взагалі, саме у нього, у п.Луческу, дуже багато всіляких трофеїв. А Валерій Васильович – так собі. Сидів там на лавці, хитався, потрібної кількості трофеїв не здобув, чого його згадувати у поважних рейтингах. Це вже я від себе, слідуючи логіці п. Луческу.

ОбрАза п. Луческу була спровокована рейтингом найкращих тренерів світу за версією France Football.

Від Романа до Йордана…

Наталка Діденко

Новорічні та Різдвяні дні стали приводом для жартів.

І “від Романа до Йордана”, і український Рамадан, і наші стогони від “тортур” смачних страв, і вихідних ніби забагато, коли робота видається відпочинком, і нарікання, що стільки відпочивати трудовому народу шкідливо для економіки.

Правда, у несвяткові дні іноді думаєш, що шкоди для економіки не менше. Але з кожним роком я переконуюсь, що ці довгі дні нам даруються, щоб ми зупинилися від штучної діловитості, надуманих справ, даремної біганини, занадто зручного, а від того такого негарного одягу і нарешті озирнулися.

І тоді ми бачимо, яка наша оселя затишна і красива після особливого прибирання і прикрашання, ми розуміємо, що таке ” мій дім – моя фортеця”, навіть якщо ця фортеця – маленька “хрущовка”.

Ми дивимося на себе в дзеркало і собі посміхаємося – які ми красиві у цих вишиванках, плахтах і баламутах. Ми дістаємо стару макітру і ставимо її на стіл, як найдорогоціннішу порцеляну. Ми стаємо господинями коло печі, навіть якщо ми поважні бізнес-леді або круті директорки. Ми почуваємося кращими, бо ми згадали самотніх і стареньких родичів чи давніх маминих подруг і подзвонили їм.

Суп гарячий у банці…

На презентацію цьогорічних грипів та вірусів мене запросили у “президію”. Я не збиралася і не хотіла нічого писати про свою сезонну хворобу. Бо, якщо в тебе перший вірус і кашель, то ти трохи навіть кокетливо пишеш у ФБ про те, як ти лежиш у красивій піжамці з елегантним вовняним шаликом на шиї, у нових гуцульських шкарпетках, попиваючи трав‘яний чай чи молочко. І навіть постиш естетичні фотки з приліжкової тумбочки з книжками, милою чашечкою, парочкою мікстур і котом на задньому плані.

Ти лежиш, видивляєшся, чи почав новий сезон хороший серіал, читаєш багато книжок, лайкаєш, і хоча й важкувато, але продовжуєш працювати, видаючи необхідні тексти чи ефіри.
Це все триває до однієї межі. До температури тіла 38 градусів.

Про заячі вуха страху і комплексів

Вже не перший раз пишуть мені таку штуку.

Висловлю якусь думку з приводу, у пості про погоду використаю який мем фейсбучно-політичний, візьму в лапки для підкреслення думки стереотип популярний — і отримую цікаві звинувачення.

На межі з хамством, а часом і без межі. Але то таке…

Мене фейсбучне хамство від незнайомих людей практично не зачіпає.

Може, в людини свекруха лихая, або борг не віддають, або гарячої води давно нема, або нові черевики ноги натерли, або колись по сольфеджіо несправедливо «двійку» поставили, або морква в погребі стала проростати, або просто несусвітний дурень, то таке…

Але, якщо відкинути квітуче хамство, то гола суть – така.