“Даночк-о-о-о-о, де твоя зірочка-а-а…”

Баби Явдохи вже нема. Лиш лава коло печи, дєрка в лаві від куделі, деревяний хрест з язичницьким коловоротом і християнські образи на стінах. Мені дев’ять. Пахне сіном і васильком, і я перебираю пшеницю. Світ готується до світого вечора. Ця Вечеря без баби то просто їда. Мама дуже непристойно молода для того, щоб ріхтувати світови вечерю. Це ражєє мене і попахує підробкою, але образи нігде не ділисі, то я перебираю пшеницю при них так само ретельно як і при бабі. Замість креденцу в нас стоїть вже модна шафа, замість жовтої бамбетлі – диван. Світ вже не такий статичний і вічний, мудрі бабині лава, куделя і хрест дивляться з-під лоба, посуваються і меншають, а ці нові придурки блискають поліроллю і верещать як лозунги соцреалізму… Але ще є бабина піч. І вона не дасться. Вона розложила руки в боки, застелилася бабинов півков і дає джосу всім: на ній кипить нелупка, гриби, буряки, пшениця, сливки, а квашена капуста так вариться на всю хату, так весело проникає у всі щілини, що та нова шафа пітніє, диван фукає, а мені -справедливість: най душаться мажори, не знати чо прийшли.

І день, як сто років…

Власта Власенко,
поетеса

Ще дуже темно. Тиша висит як фалаті під стелев. Я сплю на печи. Ніс мені змерз. Студінь. Моє маленьке тіло ніжиться в перинці, і на контрасті температур між носом і ногами мене накриває тепле блаженство напівсну. Я чую, що вітер борішкається з комином, фиркає з него снічну спузу, і мені пахне цеглою, димом і глиною. Часу не чути, вічність під боком, ні оцінок, ні очікувань. Баба зачинают вовтузитися на бамбетли. Скоро ранок. В напівдрімоті чую, що з першого бабиного видиху в хатню тишу падає “Отче наш ..” з наголосом на О, а шепіт “іже єси на небесі…” застрягає десь між одвірком і комином, влягається в тишу і в спузу…

Баба зітхає і зітхає, на її зітханнях колишеться вся моя уява про Бога, він нечутно осідає з бабиних видихів на шубер, на пічні челюсти, на голубий креденц, на різбу в бамбетли, він закутурмався у вовну на веретені… На словах ” і остави нам довги наші ….” бабин голос заломлюється на дві захриплі ноти і це додає бабі дуже жєлісного змісту. Мені здається, що Бог уже зліз з шубера і гладит бабу по голові. Бо я би вже сама гладила. І прощала би, раз баба вже так фист просит. Навіть то, шо як вчора баба мені загудзлювала хустку по самі сльози…