Пам’яті і любові допис

Це буде досить таки сумбурний і багатослівний допис, але мушу нарешті його написати.

Я не часто ділюся тут якимось серйозними родинними моментами та історіями (компліменти від коханого – не рахуються), але є одна, яка потребує певного переосмислення, розголосу і детального вивчення…

Мабуть, я писала колись, що моя бабуся, Біневич (Дорошенко) Ольга Йосипівна, уродженка Львівської області, наприкінці Другої світової у свої 19 була ув’язнена радянськими режимом і засуджена до 10 років таборів за “ізмєну родінє”, внаслідок чого опинилася в гулазі міста Норильск. Слід зазначити, що населення Галичини “родіною” совітський союз не вважали ніколи, а під-час війни, тим більше, адже радянська армія була для них і де-факто, і де-юре окупаційною, як і новоспечена радянська влада…

Відступати нам нікуди!

Злата Біневич

Зараз топ-темами національно орієнтованої спільноти у фб, як і у більш-менш притомних проукраїнських ЗМІ, є початок “другого майдану”, голодомор 32-33х рр. і, звісно ж, агресія бляшанок кацапстана проти наших кораблів у Керченській протоці. Теми переосмислюються, аналізуються, адаптуються до сприйняття. Найбільш частий і логічний висновок: “ніколи знову”.

І все ж “ніколи не кажи ніколи.” Нами, як народом України, як представниками людства взагалі, все ще найбільше культивуються егоцентричні споживацькі цінності; ми все ще не вийшли з культурного та ментального простору тієї тупикової гілки у розвитку людства, з якою маємо нещастя розділяти спільний кордон; ми все ще не подолали комплексу меншовартості, не набули чіткої національної, політичної та особистісної ідентичності; ми все ще не позбулися рожевих ілюзій стосовно світу, у якому живемо. А, відтак, ми все ще дуже-дуже вразливі.