6 січня — 80 років з дня народження Валерія Лобановського (1939—2002), тренера, футболіста

Валерій Васильович Лобановський (6 січня 1939, Київ, Українська РСР, СРСР — 13 травня 2002, Запоріжжя, Україна) — видатний радянський та український футболіст і тренер. Багаторічний наставник «Динамо» (Київ), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків УЄФА. Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віце-чемпіоном Європи 1988. Тренер збірної України у 2000—2001 роках. Майстер спорту СРСР. Нагороджений радянськими орденами «Знак Пошани» і Трудового Червоного Прапора. Заслужений тренер СРСР та України. Герой України.

Більше див. https://uk.wikipedia.org/wiki/Лобановський_Валерій_Васильович

Використано зображення: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Valeri_Lobanovsky.jpg, автор Rob Croes, Nationaal Archief, Den Haag, Rijksfotoarchief: Fotocollectie Algemeen Nederlands Fotopersbureau (ANEFO)</ small>

1 січня — 110 років з дня народження Степана Бандери

1 січня — 110 років з дня народження Степана Бандери (1909—1959), провідного діяча та теоретика українського національно-визвольного руху, голови Проводу Організації українських націоналістів, політичного діяча.

Степан Андрійович Бандера (1 січня 1909, с. Старий Угринів, нині Калуського району, Івано-Франківська область, Україна — 15 жовтня 1959, Мюнхен, Баварія, ФРН) — український політичний діяч, один із чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття, після розколу Організації українських націоналістів — голова Проводу ОУН-Б.

Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року — в центральну Берлінську в’язницю. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері «Целленбау». У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії, однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився.

Радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.

Джерело:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Бандера_Степан_Андрійович

7 грудня — 130 років з дня народження Левка (Льва) Лепкого (1888—1971), письменника, видавця, редактора, композитора, художника

Лев (Левко) Сильвестрович Лепкий (літературні псевдоніми: Леле, Оровець, Льоньо, Швунг, Зиз; 7 грудня 1888, Поручин — 28 жовтня 1971, Трентон — український поет, прозаїк, журналіст, редактор, композитор, художник. Син Сильвестра, брат Богдана та Миколи Лепких.

Ще навчаючись у Бережанській гімназії та під час університетських студій у Львові, Лев Лепкий поринає у вир громадського і культурного життя, організовує театральні гуртки молоді, виступає з хорами в селах і містечках Галичини. Під час навчання у Краківській академії мистецтв разом зі студентськими аматорськими театральними та співочими гуртками їздив на виступи на Буковину, до Німеччини та Австрії.

Разом із друзями організував Січові організації на Бережанщині та в околицях Борислава. Один з визначних діячів товариства «Сокіл» до І-ї СВ. Згодом перейшов до «Пласту».

Поручник резерву армії Австро-Угорщини. З початком І-ї світової стає одним із перших організаторів Легіону Українських Січових Стрільців[2]. Служив, зокрема, у ІІІ курені УСС, де у званні поручника був командантом кінної сотні, брав участь у боях поблизу Кам’янця.

“Капітула” – штаб – ордену “Лицарів Залізної Остроги”. З “інсиґніями” – відзнаками – стоять: у центрі з булавою “великий комтур” ордену четар Іван Цяпка, ліворуч від нього меч тримає “малий комтур” – сотник Володимир Білозор, зі щитом – “окличник” поручник Михайло Девоссер, із кийком “обрядник” четар Лев Лепкий – “великий майстер церемоній”. Фото зроблене 25 лютого 1917 року.

Разом з Романом Купчинським, Михайлом Гайворонським, Юрієм Шкрумеляком, Антоном Лотоцьким творив стрілецькі пісні й інші художні твори, в яких закарбовано історію УСС.

Листівка до пісні Лепкого «Бо війна війною» О. Куриласа.

Автор низки пам’ятників на могилах січових стрільців, зокрема у Винниках біля Львова.

Після закінчення війни Левко Лепкий активно займався літературною, редакторською роботою. У 1931—1939 працював директором українського курорту «Черче» біля Рогатина, був одним із його співзасновників.

У 1939 році, з початком Другої світової війни, виїхав до Кракова, де жив і працював його брат Богдан, а відтак — до США.

У США включився в громадське життя української діаспори, відновив видавництво «Червона Калина», публікував спогади, оповідання, вірші та нові пісні.

Найбільше відомий як автор широко популярних стрілецьких пісень, зокрема, «Гей, видно село», «Бо війна війною», «Колись, дівчино мила», мелодією до знаменитих «Журавлів» його старшого брата Богдана Лепкого.

Літературна спадщина Лева Лепкого, зокрема, твори стрілецького та міжвоєнного періодів, що були опубліковані раніше, а також взяті з рукописного архіву поета, зібрані у книзі «Лев Лепкий. Твори».

Окремі твори:

  • Ле-ле: Перший голова Ревкому, фарса на 1 дію зі співами, дієвих осіб 7. 20 стор. — вид. «Русалка»
  • Ле-ле: Після равту, фарса на 1 дію зі співами. Дієвих осіб 6. 24 стор. — вид. «Русалка»

7 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам’ятна дата – 130 років з дня народження Левка (Льва) Лепкого (1888-1971), письменника, видавця, редактора, композитора, художника.

Джерело:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Лепкий_Левко_Сильвестрович

Пам’ятні дати грудня 2018

1 грудня — 100 років з дня народження Платона Майбороди (1918—1989), композитора;

5 грудня — 140 років з дня народження Олександра Олеся (справжнє ім’я та прізвище — Олександр Кандиба) (1878—1944), поета, драматурга, громадського діяча;

7 грудня — 130 років з дня народження Левка (Льва) Лепкого (1888—1971), письменника, видавця, редактора, композитора, художника;

8 грудня — 140 років з дня народження Михайла Омеляновича-Павленка (1878—1952), військового діяча, генерал-полковника Армії УНР;

12 грудня — 90 років з дня народження Леоніда Бикова (1928—1979), актора театру і кіно, режисера, сценариста, народного артиста УРСР;

13 грудня — 90 років з дня народження Євгена Сверстюка (1928—2014), літературного критика, перекладача, публіциста, філософа, педагога, політв’язня радянського режиму, громадського і релігійного діяча;

17 грудня — 110 років з дня народження Юрія Шевельова (1908—2002), вченого-славіста, мовознавця, літературознавця, педагога;

23 грудня — 140 років з дня народження Степана Тимошенка (1878—1972), вченого у галузі механіки;

23 грудня — 120 років з дня народження Федора Артеменка (1898—1922), військового діяча, полковника Армії УНР;

25 грудня — 170 років з дня народження Ореста Левицького (1848—1922), історика, археографа, архівіста, етнографа, літературознавця, письменника, академіка Української академії наук;

26 грудня — 120 років з дня народження Євгена Плужника (1898—1936), поета, перекладача, драматурга, репресованого.

25 листопада — 180 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), письменника, етнографа, фольклориста, педагога

Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький, 13 [25] листопада 1838, Стеблів, Богуславський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 2 квітня 1918, Київ, Київська губернія, УНР) — український  прозаїк, перекладач.

Біографія

Іван Левицький
Народився 13 (25) листопада 1838 року в сім’ї сільського священика в Стеблеві, нині селище міського типу Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, Україна. Батько його, Семен Степанович, був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дяка, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.
Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії (1861–1865)
Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. У 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866). Згодом він працював викладачем у Царстві Польському, жіночих гімназіях Каліша (1866–1867) та Седлеця (1867–1872). У той час, після придушення Січневого повстання 1863 року, там повсюдно розгорнулася русифікація, особливо в закладах освіти. Таким чином, Левицький як викладач російської мови та літератури, мимоволі став русифікатором краю. Тому він попросився на інше місце служби. Спершу йому відмовляли, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар’єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева. Одночасно з педагогічною діяльністю Іван Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). У 1885 йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж ворогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів у Дегтерьовській богадільні, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі].

Погляди на розвиток української мови та літератури

Маючи м’яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за українську — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а українцям потрібна своя. Гріх української інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну. Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!». Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».

Творчість

Іван Нечуй-Левицький з учасниками «Київської громади», 1873
Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1891 року) — про діяльність української інтелігенції. Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні  твори «Кайдашева сім’я»  (1879  року),  «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року). Виступав і як драматург (комедія «На кожум’яках», історична драма «Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї» (1875 року) тощо), етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року)) та лінгвіст («Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо). Увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як „Катерина“… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ. В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом. Естетичні погляди І. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі». Сергій Єфремов, аналізуючи творчість Івана Нечуя-Левицького, звернув увагу на цікавий факт — у тій же-таки праці 1878 року він дає високу оцінку французькому письменнику Емілю Золя, відзначає надзвичайну «народність» його мови та творів, критиковану тогочасною французькою критикою. Однак російські переклади творів Золя з’явилися дещо пізніше, та й власне французька та світова критика лише пізніше звернула увагу на високу художню вартість творчості письменника. Отож, звернув увагу Сергій Єфремов, Нечуй-Левицький вперше у світовій критиці дає високу оцінку творчості французького письменника. Це також вказує на високу освіченість самого Нечуя-Левицького, який опановував твори Золя у оригіналі[5]. Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. «Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами найкращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізмі надію на краще життя.

Відгуки

…се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства. ван Франко про повість «Кайдашева сім’я»

Особисте життя та характер

Іван Нечуй-Левицький у літньому віці
Батько Івана Нечуя-Левицького — Семен Степанович Левицький (нар. 1814) був православним священиком, як і його предки по батьковій лінії. Семен Левицький був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати, Ганна Лук’янівна, у дівоцтві Трезвинська, була неписьменна, але чутливої душі. Вона часто не могла дослухати до кінця житія якогось святого й починала плакати, а малий Іван разом з нею. Коли Івану йшов 13-й рік, його мати померла. Вона двічі народжувала двійню і це підірвало її здоров’я. Сам Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, мав реноме відлюдника. У Києві Іван Нечуй-Левицький мешкав у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, коли дім знесли. Нечуй-Левицький мав низку дивацтв, наприклад, завжди ходив з парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов. Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: після того як доводилося з кимось посваритися, хворів по два тижні. Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів.

Основні твори

Романи
  • Хмари (1874),
  • Над Чорним морем (1890),
  • Гетьман Іван Виговський (1895),
  • Князь Єремія Вишневецький (1897, опубл. 1932)
Повісті
    • Дві московки (1868),
    • Рибалка Панас Круть (1868),
    • Причепа (1869),
    • Микола Джеря (1878),
    • Кайдашева сім’я (1879)
Джерело: Нечуй-Левицький Іван Семенович. (2018, листопад 8). Вікіпедія, . Процитовано 13:04, листопад 24, 2018 з https://uk.wikipedia.org/…

24 листопада — 100 років з дня народження Юліана Ковальського (1918—1943), військового і політичного діяча, сотника УПА

Народився Юліан Ковальський 24 листопада 1918 року в селі Липівці Перемишлянського району Львівської області в сім’ї священика. Але після смерті батька в 1924 році, Юліан з матір’ю Софією (в дівоцтві Паславська) переїхали на Рогатинщину в с. Пуків. Потім навчався у філії української академічної гімназії у Львові, яку закінчив у травні 1938. Восени 1938 Ковальський поступив на юридичний факультет Львівського університету, де його однокурсниками були Олекса Гасин та Володимир Тимчій. Проте з приходом радянської влади у вересні 1939, навчання довелось припинити і перебратись на територію Польщі, окуповану Німеччиною.

Член ОУН, у 1939—41 рр. пройшов військові вишколи за кордоном, керував військовими вишколами молоді на Львівщині (школа в Мостах Великих). Від квітня 1941 командував чотою в батальйоні «Нахтігаль». Після його розформування служив протягом 1942 року в 201-му батальйоні шуцманшафту(«Український легіон»).

У листопаді 1942 Юліян Ковальський та Василь Сидор-«Шелест» під час відпустки з шуцманшафт-батальйону виїхали до Києва, де застрелили причетних до загибелі окружного провідника ОУН-Київ Дмитра Мирона-«Орлика» двох агентів гітлерівської СД. Ось повідомлення про це:

На початку листопада в Києві були застрелені пошуковувач СС і співробітник української допоміжної поліції, обидва службовці управління Поліції безпеки та СД міста Києва. Вбивство скоїли двоє людей в уніформі німецької жандармерії. Без сумніву, йдеться про членів бандерівської групи, які діяли за наказом свого керівника «Могили». Обидва вбитих протягом декількох тижнів успішно працювали з розкриття нелегальної групи Бандери і напали на слід «Могили». Кількість заарештованих у Києві бандерівців до теперішнього моменту виросло до 29 осіб.

В січні 1943 р. нелегально перейшов на Волинь, де став заступником крайового військового референта «Сома» (Василя Івахіва) і начальником штабу УПА. Мав звання поручника.

Загинув у бою з німецьким підрозділом разом з Василем Івахівим і Семеном Снятецьким біля с. Черниж Маневицького району Волинської області. Посмертно підвищений до сотника.

24 листопада 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам’ятна дата – 100 років з дня народження Юліана Ковальського (1918-1943), військового і політичного діяча, сотника УПА.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ковальський_Юліан

24 листопада — 120 років з дня народження Миколи Кричевського (1898—1961), художника, графіка, театрального декоратора

Народився 24 листопада 1898 року у Харкові. Син художника Василя Кричевського від першого шлюбу з В. Марченко. Початкову художню освіту отримав у батька. У 1917 році закінчив 4-ту Київську гімназію. Працював художником і актором у театрі М. Садовського, з яким восени 1919 року виїхав у турне по Європі. Художник Руського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді, де продовжив художню освіту в Йосипа Бокшая. Від липня 1923 року мешкає у Празі(Чехословаччина), де одночасно вчився в Українській студії пластичних мистецтв і Мистецько-промисловій школі (закінчив у 1928 році). Від 1929 року жив у Парижі (Франція), оформляв театральні вистави («Theatre des Arts», 1939; «Theatre Hebertot», 1942, та ін.).

Добровольцем пішов на фронт Другої світової війни як громадянин Франції; нагороджений орденом Почесного легіону. Після війни повернувся до активної творчої діяльності; цікавився українським культурним життям; брав участь у колективних виставках українських митців. Мав персональні виставки у Львові, Варшаві, Празі, Парижі. У 1945 році зробив 45 ілюстрацій пером і пензлем до французького перекладу «Тараса Бульби» М. Гоголя.

Вільно володів різними техніками (гуаш, олія, темпера та ін.), але прославився як віртуоз-аквареліст, майстер ліричного міського краєвиду. Подорожуючи по Європі, збагатив мистецтво сотнями акварельних пейзажів Франції, Італії, Австрії, Швейцарії. У 1957–1961 роках звертається до ремінісценцій з України («Осінній краєвид із церквою», «На Україні», «Перед дощем», «Спогади з України», «Гірська церковця» та ін.). Виставляв у повоєнний час свої твори в Парижі, Римі (Італія), Брюсселі (Бельгія), США і Канаді. У 1960 році зустрічався з братом Василем у м. Пало-Альто (штат Каліфорнія, США).

Автор майже 7 тис. високохудожніх творів, серед них акварелі з краєвидами Парижа, Венеції, Марселя, Лозанни, Відня та ін., портрети батька, В.Щербаківського, великого князя київського Володимира Святославича та ін. Деякі з них виставлялися в Києві: 20 квітня 1995 і 1998 років (спільна виставка на честь 100-річчя від дня його народження і 125-річчя від дня народження батька). Картини Кричевського є в музеях Франції, Канади і США, а також у Києві, Каневі і Полтаві (вітчизняним музеям їх подарувала К. В. Кричевська-Росандич із Українського музею в Нью-Йорку). Унікальна колекція творів Миколи Кричевського зберігається в Музеї української діаспори у Києві.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/Кричевський_Микола_Васильович

18 листопада — 100 років з дня народження Михайла Масютка (1918—2001), письменника, політв’язня радянського режиму

З родини вчителів. Пережив два голодомори, розкуркулення односельчан. 1932 батька перевели в м. Олешки. 1933 М. закінчив семирічку в Цюрупинську і вступив на робітфак при Херсонському педінституті, а батьки перебралися в Крим. З 1934 р. навчався на мовно-літературному факультеті Запорізького педінституту. 1936 виключений з комсомолу та з третього курсу за доносом: на вечірці студенти згадували про голод 1933 р. Товариш допоміг М. влаштуватися вчителем української мови й літератури в с. Краєвщина Володар-Волинського р-ну Житомирської обл.

1937 М. поїхав до Києва купити одяг і був заарештований за наклепницьким доносом, що ніби вів на вокзалі контрреволюційну пропаганду. Засуджений 17.11. на 5 р. ув’язнення і 3 р. позбавлення виборчих прав. Карався на Колимі, працював на золотих копальнях у вкрай тяжких умовах. Обморозив пальці правої ноги, розбив коліно. Заступившись за латиша, якого бив бригадир, сам зазнав катувань. Його врятувала хіба молитва: мати добилася перегляду справи. 3.11.1939 р. Верховний суд СРСР скасував вирок М., припинив справу за недостатністю доказів, він був звільнений і реабілітований, та не мав права виїхати з Колими. Згодом викладав німецьку мову в одній зі шкіл Середнєканського р-ну Хабаровського краю.

Тим часом 1939 був ув’язнений на 6 р. його брат Сергій, 1940 помер у Криму батько.

1942 М. призваний в армію, перекинутий на фронт. 1946 демобілізований у Берліні. Нагороджений медаллю. Після війни повернувся до сім’ї в с. Сарабуз у Криму, вчителював. Щоб уникнути голоду, 1946 поїхав з матір’ю в Галичину, працював завучем 10-ї залізничної школи у Дрогобичі.

1948 М. вступив на редакційно-видавничий факультет Львівського поліґрафічного інституту. Був відмінником навчання, брав активну участь у громадсько-культурному житті інституту. Наприкінці 1952 написав для наукового гуртка роботу „Норми комуністичної моралі”, яка була визнана ідейно хибною. Перед захистом дипломної роботи 1953 виключений з інституту.

1949 М. вступив і 1953 закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту за фахом українська мова і література, вчителював на Волині, працював науковим співробітником музею І.Франка у Львові. 1962 одружився з подругою Олени АНТОНІВ – Ганною Романишин, яка стали його соратницею і надійною опорою на всю решту життя. Учителював у с. Олексин на Львівщині, у Ківерцях на Волині, у с. Стайки на Київщині. 1956 захистив дипломну роботу в Московському заочному поліґрафічному інституті за фахом художній редактор друкованої продукції. 1957 переїхав до матері в Феодосію, викладав малювання, креслення та українську мову в школі та технікумі, збудував хату.

Оповідання, гуморески і вірші писав з 40-х рр., але про їх опублікування тоді годі було й думати. Вийшовши на педагогічну пенсію, зосередився на літературній праці: писав статті, повісті, оповідання, деякі з них друкувалися в республіканській та обласній пресі Криму, Львівщини. Працював як художник-поліграфіст, оформляв книжки, найбільше для львівського видавництва „Каменяр”.
Від початку 60-х М. брав активну участь у русі шістдесятників, написав низку гострих публіцистичних статей, які поширювалися самвидавом, а саме: „Література і псевдолітература на Україні”, „Відповідь матері Василя Симоненка Щербань Ганні Федорівні”, „З історії боротьби українського народу за своє визволення в часи громадянської війни. З матеріалів, спалених у Києві”, „Сучасний імперіалізм”, „Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства”, низку оповідань, віршів.

У середині серпня 1965 р. в Криму одночасно відпочивали Михайло та Ольга ГОРИНІ, Дмитро Павличко з дружиною Богданою, Іван ДРАЧ, Роман Іваничук. М. організував їм прогулянку в гори Кара-Даг. За ними майже відкрито стежили аґенти КГБ. Ця прогулянка згодом у матеріялах справ фіґурувала як „нарада у верхах”.

25.08.1965 почалися арешти шістдесятників. М. заарештований 4.09 у Феодосії. Другого дня його літаком відвезли у Львів, де й провадилося слідство у справі М., Михайла та Богдана ГОРИНІВ, М.ОСАДЧОГО, М.ЗВАРИЧЕВСЬКОЇ, Я.МЕНКУШ.
Під час обшуку в М. вилучили з десяток самвидавних статей, які він нещодавно привіз зі Львова і необачно не сховав. Крім вище згаданих, це: „З приводу процесу над Погружальським” (її М. підредаґував), „Українська освіта в шовіністичному зашморзі” (автор М.ГОРИНЬ), „Стан і завдання українського визвольного руху” (автор Є.ПРОНЮК), „Лист до Ірини Вільде”, „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”, „Про сучасне і майбутнє України”, записка М. „Мета статті не та…” – відповідь М.ГОРИНЮ на зауваження до статті „Сучасний імперіалізм”, вірші В.СИМОНЕНКА, Л.КОСТЕНКО, уривок з поеми „Мазепа” В.Сосюри, роман „Чорна рада” П.Куліша, твори М.Грушевського, а також його власний літературний доробок: статті, вірші, повісті, оповідання, які склали цілий том матеріалів попереднього слідства. Це сатиричні оповідання „Революційний дід”, „Кров відзивається кров’ю”, повість „Химера” та ін. Хоча літературні його твори не ходили по руках, та автор був звинувачений, що він їх „виготовив і зберігав з метою наступного поширення”, а також слідство вжило їх для філологічних експертиз.

Під час слідства М. узяв у бібліотеці твори В.Леніна і написав працю про відхилення від „ленінських норм національної політики” на Україні, яку послав у президію XXIII з’їзду КПРС. Цю ж „зброю ворога” він дуже доречно використав для арґументації під час слідства і в суді. М. не заперечував і не підтверджував авторства статей, лише доводив, що нема доказів його авторства, що вони не є антирадянські, бо не спрямовані проти влади рад: анонімні автори критикують шовінізм, комуністичну ідеологію.

З огляду на великий обсяг справи та щоб вона мала менший розголос, справу М. виокремили з групової в окреме провадження. З ним мав розмову сам голова КГБ УРСР В.Нікітченко. Чи не єдиний з усього покосу 1965 р. М. ні на кого не давав показів, не виправдовувався і не визнав за собою вини. (Перебіг слідства і суду М. згодом детально відобразив у книзі “В полоні зла”).

Щодо вилучених у нього статей, М. твердив, що купив їх разом з друкарською машинкою на Галицькій площі за 80 крб. У звинуваченнях слідство спиралося на покази братів Б. та М.ГОРИНІВ, що саме від нього вони одержували літературу. Ці свідчення були суперечливі, тому КГБ чи не вперше саме проти М. вирішив застосувати літературні й філологічні експертизи. За результатами цих сфальшованих експертиз йому приписували авторство чи співавторство всіх вилучених у нього творів. Експертами виступили мовознавці та літературознавці Львівського університету Ф.Неборачек, В.Й. Здоровега, С.М. Шаховський, І.С. Грицютенко. М. ґрунтовно спростував їхні висновки. У другу комісію були запропоновані І.Ковалик, В.Щурат зі Львова, Є.Шабліовський, К.Волинський з Києва, Зозуля з Москви, але всі вони під різними приводами відмовилися. У нову комісію увійшли М.Ф. Матвійчук, П. Лещук, М.Худаш, В.М. Кибальчич, Б.Кобилянський, О.Бабишкін. Вони сумлінно виконали замовлення КГБ: вдаючись до підтасування фактів, „встановили”, що характерним для автора статей і літературних творів є вживання паралелі, антитези, двокрапки, афоризмів, риторичних запитань, вигуків та ін., навіть дали ідейну характеристику творам, чого від них не вимагалося. Висновки двох експертиз були суперечливі, реальних доказів слідству вони не дали, та це не завадило побудувати звинувачувальний висновок саме на їхніх результатах. На суді М. не залишив каменя на камені з висновків присутніх філологів-експертів, та він за вироком суду таки мусив сплатити поважним докторам і кандидатам наук 1.483 крб. 50 коп. На суді з присутніх експертів була створена третя комісія, яка зробила такі ж непереконливі висновки.
Коли М. 21.03.1966 р. привезли на суд, Ольга Горинь гукнула йому: „Михайле, ви молодець!”, у коридорі суду йому під ноги кидали проліски (зокрема, студентка Людмила Стогнота). Дружина Ганна кинулася цілувати його, а в перерві суду прорвалася в залу і дала йому мандаринки. Конвоїри розгубилися, втрутився сам начальник тюрми… Втім, конвой ставився до М. з явною симпатією. Нікого з рідні в залу суду не допустили, сиділи лише присоромлені „експерти”.

М.ГОРИНЬ на суді відмовився від своїх попередніх свідчень, пояснивши, що на початку слідства проявив малодушність і хотів себе вигородити. Залишилися плутані покази єдиного свідка – Б.ГОРИНЯ. Адвокат Сергієнко О.П, уникаючи оцінки інкримінованих творів, пропонував звільнити М.

Суд інкримінував авторство лише двох документів („Сучасний імперіалізм”, де СРСР схарактеризовано як російську комуністичну імперію, і „Мета статті не та…”) та участь у написанні семи документів. 23.03.1966 оголошено вирок: 3 р. тюремного ув’язнення і 3 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. І ст. 62) та організаційну діяльність (ст. 64). Коли М. виводили з суду, Ольга Горинь та інші люди знову встелили йому шлях до воронка пролісками.

Верховний суд 17.05.1966 частково задовольнив касаційну скаргу М. та повністю – скаргу адвоката: зняв звинувачення в авторстві деяких анонімних статей, звинувачення в організаційній діяльності, платню за фальшиві експертизи і замінив тюремне ув’язнення на табори суворого режиму, залишивши 6 р. Але тюрми М. таки не уникнув…

Запис суду над М., його спростування експертиз, останнє слово скоро з’явилися в самвидаві. Як приклад безпардонного фальшування справу М. скрупульозно розглянув В.ЧОРНОВІЛ у працях „Правосуддя чи рецидиви терору?” (1966) та „Лихо з розуму” (1967), за що й сам поплатився волею.

У мордовському таборі суворого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка, незважаючи на стан здоров’я (виразка дванадцятипалої кишки, перенесена 4 р. тому складна онкооперація під серцем), М. мусив працювати вантажником аварійної бригади. Порозходилися післяопераційні шви. Його перевели на в’язання „авосьок”. М. написав „Заяву до Верховної Ради України”, за яку в грудні 1966 р. був посаджений на 6 міс. у ПКТ за звинуваченням у „виготовленні й поширенні в таборі антирадянських документів”. Через прибалтійських друзів її вдалося передати на волю. Це її в 1976 р. цитувала Українська Гельсінкська Група у своєму „Меморандумі № 1”:

“Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв’язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв’язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв’язнів?”

М. був переведений у табір ЖХ-385/17А, сел. Озерний (Умор), де його як інваліда поставили пакувальником рукавиць, які шили інші в’язні. Його друзями були литовець Баліс ҐАЯУСКАС, єврей Олександр ГІНЗБУРҐ, повстанець В.ПІДГОРОДЕЦЬКИЙ, дисидент М.КОЦ.
18.07.1967 одного за одним в’язнів М.ГОРИНЯ, М. і В.МОРОЗА викликали в штаб. Виявилося – на засідання Зубово-Полянського районного суду, який без попереднього висунення звинувачень, без участі захисника спровадив їх на тюремний режим у Владимирську тюрму на 3 р. (В.МОРОЗА до кінця терміну) нібито за систематичне невиконання норми виробітку та порушення табірної дисципліни. Там умови утримання були особливо тяжкі. Перші три місяці – голодний карантин: 300 г хліба, жменя іржавої тюльки та черпак каші, 900 ккал. Далі два роки він сидів у переповненій камері №33, де його співкамерниками були С.КАРАВАНСЬКИЙ, Володимир Безуглий, М.ЛУЦИК, фінн Віллі Форсель, литовець Гіндліс, вірменин Оганесян, казах Кулемагомбетов та ін. Тут узимку було холодно, завжди не вистачало повітря. Денна пайка становила 1500 ккал, коштувала вона 9 крб. на місяць. Зате в бібліотеці цієї тюрми було зосереджено багато літератури, конфіскованої в репресованої інтеліґенції. М. від роботи відмовився, сидів на пониженій пайці, отже, мав час для інтелектуальної праці. Він, зокрема, укладав українсько-есперантський словник, написав публіцистичне оповідання „Смерть Сталіна”, яке разом з віршем З.КРАСІВСЬКОГО „Свобода” через дружину зумів передати на волю, воно звучало по радіо „Свобода”. Згодом у камеру прийшли Д.КВЕЦКО, І.КАНДИБА, М.ГОРИНЬ, Л.ЛУК’ЯНЕНКО, Микола Танащук та ін. Одного разу в’язень Самишкін виявив у баланді дощового черв’яка. Усі співкамерники оголосили голодівку. На третю добу камеру розформували.
У липні 1970 р. М. повернувся в табір № 17А, звідки звільнився у вересні 1971.

Прописатися в м. Феодосії у власну хату не дозволили, її довелося продати й осісти на родинній садибі в с. Дніпряни поблизу Нової Каховки без права виїзду і під пильним наглядом аґентів КГБ. Час від часу М. провідували кагебісти, його викликали на допити про Н.СВІТЛИЧНУ, З.ПОПАДЮКА, І.СОКУЛЬСЬКОГО, М.ГОРИНЯ, В.МОРОЗА, але нічого не добилися.

На початку березня 1977 М. з дружиною побував в О.МЕШКО в Києві, зустрівся там з Л.ЛУК’ЯНЕНКОМ, який повертався з допиту у справі М.РУДЕНКА, що велася в Донецьку. Дав згоду на членство в УГГ, але просив не оголошувати його імени, доки він не закінчить своїх спогадів: починаючи з 6.10.1973 до 31.08.1979 він потай писав книжку „В полоні зла”. Остерігаючись обшуку, закопав був свої рукописи в землю, де вони лежали три роки. Редагування і переписування книжки закінчив 19.07.1985. Вона вийшла 1999 р. стараннями брата Вадима Черкаса-Масютка.

Упродовж 30 останніх років М. написав більшість своїх літературних творів. У кінці 80-х – 90-х рр. М. виступав як публіцист у пресі, на радіо й телебаченні. В останні роки нездужав. На 83-му році життя, у вересні 2001, М. мусив залишити хату в Дніпрянах і виїхати до родичів дружини Ганни в Луцьк. “Так у яку ж це тюрму везуть нас тепер?”, – були його останні слова, коли сідав у вантажний автобус.
Реабілітований 28.10.1992 р. Помер 18.11.2001 р., у день свого народження. Похований у Луцьку на приміському кладовищі «Гаразджа». Дружина Ганна померла 24.05.2006 і похована поруч з М.

Брат Вадим Черкас 2003 р. видав також книжку оповідань М. Чекають видання його вірші, публіцистика, наукові праці „Іван Франко в образотворчому мистецтві”, „Неологізми в творчості Лесі України”, „Пан Тадеуш” у перекладі Максима Рильського”, „Особливості перекладів Максима Рильського” та ін.

Бібліоґрафія:
І.
М. Масютко. Заява до Верховної Ради України // Українська інтелігенція під судом КГБ. – Сучасність, 1970.
М.Масютко. Виховання „ласточкою” (1977). – Поклик сумління, № 33 (141), 1993. – Вересень.
Масютко М.С. В полоні зла: Мемуарна поема. – Львів, 1999. – 608 с.
Масютко М.С. Досвітній сполох: Оповідання / Худож. Оформл. В.Черкаса. – Львів: Каменяр, 2003. – 207 с.
Химера / Євросвіт, 2007. – 320 с.
ІІ.
В.Чорновіл. Лихо з розуму. Львів: МЕМОРІАЛ, 1991. – С. 183–214.
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – 29-31, 47-55.
Горинь М.М. Листи з-за ґрат. – Харків: Харківська правозахисна група, Фоліо, 2005. ─ С. 13, 26, 30, 58, 59, 149, 175, 254, 276.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; – Харків: Фоліо, 2001. – Т. 2. – С. 37.
Інтерв’ю дружини, Анни Григорівни. 20.02.2001. http://archive.khpg.org/index.php?id=1380835002&w
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 446–452. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184405441&w
Лук΄яненко Л. Михайло Масютко // Лук΄яненко Л. З часів неволі. – Кн. 2 – К.: МАУП, 2007 – С. 261-264; Шлях до відродження: в 13 т. Т. 6: З часів неволі: книга друга / Левко Лук’яненко – К., ТОВ «Юрка Любченка», 2014. – С. 261–264.
Горинь Богдан. Не тільки про себе: Роман-колаж: У 3 кн. – Книга перша (1955–1965). – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2006. – С. 338–340; Книга друга (1965–1985). – 2008. – С. 23, 69, 83-86, 92-93, 95-96, 98, 101, 103-104, 106, 124, 127, 129-130, 135, 140, 147, 150-153, 162, 180, 274, 580-581, 584.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 417–419; 2-е вид.: 2012 р. – С. 468–470.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 5.06. 2006. Останнє прочитання 12.08.2016.

Джерело: http://archive.khpg.org/index.php?id=1184405441

17 листопада — 110 років з дня народження Григорія Кочура (1908—1994), поета, перекладача

Кочур належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні в 1960-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих.

Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.

У 1970-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, попав до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 Кочур був виключений зі Спілки письменників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Є.Сверстюка. Був практично позбавлений можливості публікуватися.

Джерело: . https://uk.wikipedia.org/wiki/Кочур_Григорій_Порфирович