Максим Потапчук: «Мій дім – Україна»

Цього цікавого, усміхненого молодого чоловіка я бачу вперше. Нас познайомили друзі. Але ще до знайомства у соцмережах знаходила інформацію про його добрі справи і навіть виникло бажання зробити інтерв’ю…

Розмова цікава. Виявляється у нас багато спільних знайомих: Євгенія Пірог, Сергій Пантюк, Тетяна Пилипець, Лариса Ніцой… Але якщо я всіх цих людей знаю виключно, як колег, друзів по творчому цеху, то для Максима Потапчука, мого співрозмовника, ці люди пов’язані з волонтерською, громадською діяльністю, яку він активно веде з перших днів російсько-української війни.

«Я й раніше займався просвітництвом. Але з початком подій на сході все все набрало більших і значиміших обрисів. Тепер це не просто просвітницька діяльність, а просвітницьке меценатство, яке об’єднало навколо себе свідомих українців і зробило нас командою, що працює на результат. Адже саме завдяки співпраці та взаєморозумінню багатьох людей, схід поступово відроджується».

До речі, Максим Потапчук, родом з Донеччини. За фахом  економіст-юрисконсульт. До 2014 року жив у Донецьку й заробляв завдяки власному бюро перекладів з іноземних мов та іншим напрямкам праці. Ніколи не стояв осторонь проблем краю. Тому й не дивно, що коли в Києві розпочався Євромайдан, громадський активіст теж не зміг сидіти, склавши руки.

«Ніхто з моїх друзів не стояв осторонь тоді. Хтось поїхав до столиці, хтось вийшов у центр Донецька, висловити свою проукраїнську і громадянську позицію.  Дуже швидко Донецький Євромайдан переріс у величезні проукраїнські мітинги, які подекуди нараховували до шести – дев’яти  тисяч людей (останні кілька років я все більше знаходжу учасників цього мітингу, і ми разом аналізуємо кількість учасників події, зараз це приблизні цифри, але дуже близькі до реалії).

13 березня вважаю початком війни. Тоді на центральну площу ім.Леніна у Донецьку вийшло 6-9 тисяч людей — це вчителі, студенти, менеджери, працівники заводів, лікарі, пенсіонери, школярі 10–11 класів тощо. Деякі люди приходили навіть з дітьми. Ми самоорганізувались у мітинг, тому що хотіли заявити на весь світ, що Донецьк — це Україна. Зараз тодішня мета щось або комусь довести здається наївною, наразі я усвідомлюю, що потрібно було використовувати зброю, бо слова тоді нам не допомогли. І як тоді могли допомогти слова-мітинги-плакати проти озброєних росіян, що цілеспрямовано і без жалю почали нас вбивати. Мітинг наш проходив на одному боці центральної площі, а навпроти стояли тітушки, які говорили з акцентом, який я раніше чув тільки від мешканців Росії. Місцевих «окаючих та акаючих» раніше ніколи не зустрічав у Донецьку, коли побачив автобуси з російськими номерами, то зрозумів, що бойовиків завезли з Росії».

Спогади Максима про ті страшні події вже висвітлювалися у ЗМІ. Мабуть, це те, що людині  і хотілося б стерти з пам’яті, але воно болем закарбувалося назавжди. Зіткнення з тітушками, які йшли на обеззброєних, беззахисних людей. Перші важкі поранення…

Нападники в масках жбурляли на мітингувальників камінням, цеглою (що заздалегідь привезли з собою) пляшками з під горілки, вибуховими пристроями. Ці хлопці бійцівської статури не були місцевими. Того дня в місті, дійсно, з’явилося багато машин із ростовськими номерами. Та й журналісти практично всіх російських каналів теж були тут як тут. Згодом розпочався масовий наступ.

Аби хоч якось захистити жінок, пенсіонерів дітей, чоловіки Самооборони Донецького Євромайдану сформували міцний ланцюжок, в середину якого пропустили найбеззахисніших. Нападники такого не очікували, гадаючи, що містяни  здадуться відразу. Тоді  у бік людей полетіла арматура, тітушки застосували травматичну зброю, нервово-паралітичний газ. Поки Самооборона стримувала наступ бойовиків, старенькі, жінки та діти, рятуючись, організовано відступили. Їх переховували в чисельних магазинах, кав’ярнях та інших закладах небайдужі донеччани.

Самооборонівці, зазнавши великих втрат, перемістилися в порожній автобус правоохоронців, сподівались на евакуацію, але правоохоронці не допомогли. Намагалися самостійно завести автівку, просили ключі у міліціянтів, але дарма. Далі у салон полетіли вибухові пакети, бойовики почали бити скло та запускати отруйний газ.

«У мене навіть на голові горів вибуховий пакет, врятувала шапка. Потім нас виводили з автобуса, потім добивали битами, цеглою, ногами… Мене врятував таксист. Схопив за куртку і закинув до себе в машину на заднє сидіння. 13 березня нас — донецький Євромайдан — не розігнали, нас знищили. Троє вбитих, близько шістдесяти важкопоранених. Я теж потрапив до реанімації: була важка операція — на голові зашивали судини, а на тілі не було живого місця…».

Сміливого можна вбити, але не залякати… Після тривалого лікування  Максим Потапчук почав відновлювати свої сили, з головою занурившись у меценатську діяльність. Турбота про біженців і тих, хто не ризикнув лишити рідні домівки. Мистецькі, благодійні проекти… І ще багато всього. Про це з ним можна говорити, здається, безкінечно.

Наприклад, Міжрегіональний літературний конкурс «Кальміюс», зібрав навколо себе неймовірну кількість творчих особистостей. Конкурс об’єднав понад дві тисячі україномовних літераторів з Донеччини, Луганщини, Запорізького краю, Харківщини та Дніпровщини. До того ж, значна частина робіт надійшла на конкурс з окупованих територій. Велика кількість конкурсантів не залишає сумніву в тому, що схід України насичений талановитими україномовними митцями. В рамках конкурсу завжди відбуваються концерти. Тільки на концерт сестер Тельнюк у супроводі музикантів Луганської обласної філармонії  прийшло понад вісімсот глядачів. А це ж виключно україномовні пісні! Коли Максим розповсюджував інформацію про конкурс на окупованих російськими терористами територіями, його сайт дуже швидко знищили хакери. І це вже показник важливості подібних конкурсів.

З 2015 року успішно розвивається дитячий проект  “Вишиті мрії”, який  через творчість, вивчення народних звичаїв, створення традиційних зразків прикладного мистецтва об’єднує діток з усієї України. Більше того, двісті сімдесят сім діточок на Донеччині та Луганщині завдяки “Вишитим мріям” навчилися створювати своїми руками те, що вже готовий придбати покупець.

Не можна не згадати проект, створений спільно з Національним музеєм історії України, який має назву “Історія без меж”. Це коли за допомогою скайпу співробітники Національного музею історії України або їхні партнери збираються на базі музею в Києві і проводять скайп-уроки в межах шкільної програми для діточок східних регіонів.

Також Максим Потапчук є заснуваником громадської організації  «Культурно-освітня фундація Лібері Лібераті». А нещодавно ще й очолив Краматорський осередок скаутської організації ПЛАСТ.

Згадав Максим і про свою першу зустріч з наймолодшим бібліотекарем України, який нещодавно світлим ангеликом відлетів на небо, Дмитрика Ружевича. Коли почув, що в селі Сергіївка на Донеччині неподалік Слов’янськ , живе хлопчик, до якого недоброзичливо через проукраїнські погляди почали ставитися односельці – навідався туди.

« Ця зустріч стала знаковою для мене. Я познайомився зі слабкою за станом здоров’я, але сильною духом дитиною, яка на моє запитання, що тобі привезти, попросила, не ліків, не солодощів, а передати вітання українським військовим. Уявляєте?! Ми тоді згодом разом з військовими  та командиром 4-ї роти «Січ» Максимом Волинським приїхали ще раз в гості до Дмитрика, привезли йому українські книжки, смаколики …».

Цей чоловік знає про потреби і бажання багатьох земляків, в різних населених пунктах Донбасу. Для багатьох знаходить допомогу, багатьох підтримує, чим може. Одним словом, роботи непочатий край. «Ви в Донецьк їздите?» – запитала. «Та, ні. Я там не живу з 2014, бо потрапив в чорні розстрільні списки. Почесні)). Зараз мій дім – вся Україна))».

Максим Потапчук не так давно зайнявся соціальним підприємництвом зі своєю командою, продовжуючи знання передані у спадок від діда-прадіда (пращури зналися на травах). Нині він розвиває разом з колегами бізнес. Інтернет-магазин еко-прянощів та чаїв з власної садиби «Trava.UA»  спеціалізується на вирощенні та реалізації лікарських рослин, спецій на межі Київської і Житомирської областей.

З особливою любов’ю переповідає історію прадіда, який лікував уенерівців, постачав власноруч зроблені ліки армії Української Народної Республіки. Навіть архіви КДБ свідчать, що дуже багато сотників та учасників зимового походу УНР жили на той час в Бахмуті, на території сучасного Покровська, Слов’янська, Макіївці  та інших містах або селах…Та й мешкав же пращур по сусідству з сотником Нечипором Губою. До слова, нещодавно Максим Потапчук з великими перепонами зі сторони місцевих колаборантів ініціював відкриття у Покровську меморіальної дошки на знак шани славного козака Губи. Допомогли Максимові в добрій справі дослідник історії Юрій Косенко та Міністерство інформаційної політики.

«Навіть портрет козака Губи прийшлося за власний кошт робити, добре що допоміг співробітник міністерства та додав своїх грошей на здійснення спільної мрії. Гаряча віра в правду завжди переможе!».

Прадід багатьох тоді сміливців від смерті врятував. А сам мало через це не загинув. Змушений був їхати з міста, аби врятувати не так себе, як п’ятьох дітей, яких ростив один після того, як померла дружина. Вона рано пішла з життя. А чоловік її настільки сильно кохав, що так більше й не одружився. Потім травами займався дідусь Максима – Федір.


“Ще маленьким спостерігав, як дідусь із бабусею сіють і збирають лікарські рослини, сушать і створюють із них продукти, завдяки яким люди не хворіють або швидко одужують. Досі зустрічаю тих, хто згадує добрим словом моїх пращурів та розповідає історії свого зцілення: “Максиме, Федір Потапчук – ваш дід? Так завдяки йому у мене вже діти старші за вас. Ніяк не могла завагітніти, поки чаї з материнкою не почала в нього купувати».

Чаї, які виготовляє Trava.UA, дуже смачні. Про кожен з їх видів та користь від Максима можна почути багато всього. Як і про плани на майбутнє, пов’язані з цим видом діяльності. Максим Потапчук і раніше частину заробленого вкладав у освітні, культурні ініціативи. Зараз 15% прибутку «Trava.UA» теж планово йдуть в необхідні для культурного розвитку Донбасу речі. Він взагалі вважає, що людина не може, маючи певний капітал, вкладати гроші лише у власні потреби. Тоді не буде в нас країни, коли кожен житиме на цій землі сам для себе.

Ми багато про що поговорили, багато про що не встигли поговорити за один короткий вечір. Тому, мабуть, колись задумане мною інтерв’ю таки ще має з’явиться на світ. Але ви, дорогі друзі, вже сьогодні можете знайомитися з Максимом Потапчуком і приєднуватися до тих добрих, організованих ним і його однодумцями, партнерами справ, які завжди на часі.

Журналіст, письменник, громадський діяч.

1 Comment

  1. Дарина
    01.02.2019

    Чудова стаття! Дякуємо 💋

    Відповіcти

Залишити відповідь до Дарина Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *