Олена Івановська: Українцям треба об’єднатися навколо спільної ідеї та повернутися до самих себе

Є люди – світло. Біля них хочеться зігрітися. Ними хочеться начутися, про них хочеться розповідати іншим. Нині моя розповідь про Олену Івановську – українську фольклористку, професора, завідувачки кафедри фольклористики КНУ імені Тараса Шевченка.

Сфера наукових зацікавлень: звичаєве право, теорія фольклору, історія фольклористики, семіологічні та наративні особливості фольклорного тексту, статусні та рольові функції суб’єкта фольклорної комунікації, ґендерні дослідження фольклору. Першопрохідник у дослідженні фольклористичної та літературної спадщини Ганни Барвінок (О. М. Білозерської-Куліш).

Олена Івановська автор близько 100 наукових, у тому числі 17 науково-методичних, праць, навчальних посібників, підручника та навчальних програм з методики викладання фольклору, етнопедагогіки, української етнографії, звичаєвого права, української народної творчості, теорії фольклору.

Але наша розмова була не лише про це. Переді мною сиділа тендітна, щира красива жінка, яка ділилася своєю любов’ю не тільки до роботи, професійних обов’язків, а любов’ю, до найголовнішого – родини, друзів, України…

«…що ти все з тими книжками. Йди на кухара – там не пропадеш»

Про дитинство Олена Івановська може розповідати безкінечно. В ньому все: дорогі обличчя родичів, шкільні вчителі, молоді батьки… Народилася на Хмельниччині. Тоді в декретній відпустці довго ніхто не сидів і мама-вчителька мусила відвезти доню в село до бабусі поруч з Кам’янцем-Подільським, де й промайнули її дитячі роки.

– То незабутній час. Це були татові батьки – Гончаруки. Неймовірні люди. Не без характеру. Мама й досі інколи мені каже, що маю гончаруківський характер. І я цим неабияк пишаюся. Хоча по материній лінії теж у нас цікава родинна історія з польсько-французьким корінням.

Але все ж, перші уроки виховання взяла собі Оленка саме від діда Василя і баби Ганни. Дід – колишній остарбайтер, бабця чого тільки не пізнала за життя – і голод, і смерть діточок під час війни, і розлуку з коханим чоловіком (не знала ж – дочекається чи ні). Але, попри все, були людьми високої моралі.

Дівчинці подобалося в селі. Навіть коли прийшов час йти до школи і батьки забрали до міста, на канікули – повертала сюди.

– Мої пращури стільки всього пережили, але ніколи не ремствували на життя. І нас цьому вчили. Бабця взагалі сильна особистість. В селі її поважали. Коровайницею була славною. Навіть коли вже нездужала – кликали все одно. Сиділа на ослінчику і давала вказівки іншим кухаркам. Церква в селі – її заслуга. Вона вміла згуртувати навколо себе людей. «Лєнко, що ти все з тими книжками. Йди на кухара – там не пропадеш»,- казав дід. Я, до речі, кухар третього розряду. Вдома з донечкою пиріжки смачні печемо, пампухи. Хоча книжки таки стали для мене основою-основ.

Козир-дівка

Коли ти зростаєш в учительській родині, то вчитися гарно – це вже майже твій обов’язок. Та Оленку ніхто не примушував виконувати цей «обов’язок». Їй просто подобалося бути першою і все. Якщо до восьмого класу вчилася в школі №11 поруч з будинком, то в старших класах доводилося перебігати містом через два мости до нового освітнього закладу, аби встигнути на перший урок фізкультури. Встигала завжди! Була козир-дівкою.

Олімпіади, конкурси. Тут не варто рівних Олені й шукати. Її це надихало, бадьорило, додавало впевненості у власних силах, виховувало. Спогади струмочком – один за одним з тих літ…

– Від вчителя в школі багато залежить, – говорить співрозмовниця. – В тому ким я є, основну роль відіграла саме вчителька української мови Галина Іванівна Гільовська. Наскільки любила її уроки, що навіть нічого в голову не приходило ніколи, окрім того, що після школи я теж стану філологом. Взагалі про школу також можу розповідати без кінця. Єдине, що відгукується болем до цих пір – смерть батька. Він помер у 83-му році. Навчалася в 9 класі. Людиною був надзвичайною. Мені так ніхто його і не замінив. Бо є незамінні почуття.

Після школи – поїхала до Києва спробувати на смак студентського життя. Всі тоді ровесниці бралися за романо-германську, російську мови, а Олена вступила на факультет української філології. Вдома казали: «Та ти ж в бандерівське логово лізеш». Та дівчина знала, що назад дороги немає. Бо не хотіла вона ніяких інших доріг. Отак по сьогоднішній день і нерозлучна з рідним університетом.

«Ми творимо в Університеті цехове братство»

З 2007 року очолює кафедру фольклористики. Замінила на цій посаді ще одну свою вчительку, засновницю кафедри, людину віддану своїй справі – Лідію Францівну Дунаєвську.

-Завжди згадую її лекції. Вона не просто вела нас у світ народної казки, ми проживали ті казки разом з нею. Померла Лідія Францівна в продуктивному віці за робочим столом. Але в наших серцях її усмішка, її настанови. Від неї – згуртованість, родичання, братерство. Ми і справді на кафедрі як одне ціле. Тут нема чужих.

Разом з колегами Олена Іваницька робить все можливе, аби студенти несли у світ те, що всі гуртом вкладають у них.

– Одним словом, творимо в Університеті цехове братство. Сьогодні, як ніколи важливо, щоб була між нами, українцями, оця єдність, спільна ідея, навколо якої б гуртувалося якомога більше людей. А яка ж ідея може бути вагомішою, ніж збереження традицій.

На Майдані

Те, що між студентами і викладачами існує єдність і взаєморозуміння, чиненайкраще показав Майдан. Так, саме 23 листопада вся їхня кафедра опинилася за власним бажанням і відчуттям власної гідності в самому епіцентрі подій.

– Для нас ці хлопці і дівчата – діти. Хіба ж ми могли лишити чи зрадити своїх дітей? Якщо хтось десь брав лікарняні й переховувався в ті моменти, так ми йшли слідом за молоддю. Підтримували їх. До самої весни. Це навіть не обговорювалося. Особливо після поранення в голову нашої ж таки студентки. Тобто Майдан ми пройшли ввесь, як могли.

Майданівці університетських фольклористів теж пам’ятають. Адже вони були не тільки підпорою в найтяжчі моменти фізично, а ще підтримували й духовно. Весь святочний цикл від Андрія до Водохреща підготували і провели. Хоча навзаєм, як науковці, теж отримали немало. Бо в такі суворі моменти традиції оприявлюються, оживають найліпше.

Потім було написано ряд наукових робіт на тему фольклору Майдану. А ще було піднесення неймовірне, віра в те, що ось він, час змін. Але, на жаль, не так сталося, як думалося і бажалося…

«У фольклористики два крила – словесне і музичне»

Говорити про хороше, краще, ніж навпаки. Але коли бачиш, як створене роками руйнується кимось навмисне, то тут вже не говорити хочеться – кричати. І Олена Івановська кричить, стукає не в одні двері. Але ті двері сьогодні ледь прокриваються перед такими ентузіастами, патріотами, справжніми українцями, як ця диво-жінка.

– Знаєте, що нині маємо за ці п’ять років після Майдану на виході? У нас фольклористів була спеціальність! Урядом Яценюка її було виключено з переліку галузей і спеціальностей підготовки фахівців навчальних закладів, як і виключено в тому ж 2015 році такі спеціальності, як етнографія, етнологія. Не стало спеціальності. Потім ще за Квіта довго думали, до кого фольклористику притулити. Частину місць державного замовлення було віддано на освітню програму з культурології, часточка залишилася у філології (і добре, що хоч так). Нам з 27 державних місць залишили п’ять! Щоправда, цьогоріч додали ще чотири. Але це вже після того, як за допомогою радника Міністра культури України, співачки Анжеліки Рудницької, за що їй дуже вдячна, вийшли на Віктора Ющенка, і він разом з Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою підписали листа на підтримку кафедри фольклористики на ім’я Л. Гриневич. Тобто, маємо нині дев’ять державних місць та ще три – Франковий університет (минулого року філологічний факультет відкрив освітню програму з фольклористики) на всю Україну…  Спасибі, що дирекція Інституту філології та ректор Університету нас підтримують, йдуть назустріч.

Ще один біль професорки – скасування творчого конкурсу. Викладачі кафедри фольклористики проти таких змін. І їх можна зрозуміти. Адже нічого доброго це не несе. Не можна теорію відокремити від практики. Що сьогодні в школі відбувається? Перед учнем стоїть завдання розповісти веснянку. Розповісти! Ну, вивчить він слова, переповість. А далі що? Веснянка – це пісня, це складник цілісного комплексного обрядового тексту. Тому фольклор необхідно вивчати комплексно. Саме тому хоча б елементарними виконавськими навичками, почуттям ритму (коли йдеться про вивчення та відтворення пісенного, танцювального зразків) має володіти абітурієнт.

– Нам ніяк не можна без творчого конкурсу. У фольклористики два крила – словесне й музичне. Це не літературний текст, застигла форма. Це жива комунікація, а, відповідно, динамічний текст. Він твориться і відтворюється лише тоді, коли його виконують. Коли ж він «схоронений», то просякає «нафталіном» забуття. Тому не лише аналізувати, пізнавати фольклор, а й реконструювати його, популяризувати серед людей. І кому ще це розповісти? Хто нас почує і де нам можуть нині допомогти? Я не знаю…

Дійсно, проблема велика. Викладачі знайдуть собі роботу в разі закриття освітньої програми з фольклористики. Щось робитимуть, щоб без хліба не сидіти. Але ж ми маємо велику загрозу втрати фольклористичної школи, наукову традицію якої закладали в Університеті Святого Володимира М. Максимович, В. Антонович, М. Костомаров, розвивали В. Перетц, М. Рильський, В. Бойко, Л. Дунаєвська, О. Таланчук та інші сподвижники національної ідеї та українського державотворення. Навіть важко уявити, скільки повинно пройти часу, щоб стало актуальним державницьке усвідомлення фольклору як базової сфери гуманітарних знань. Фольклор – це оберіг мови, через нього вона збереглася, через нього вона і відроджується. Кожен народ, який себе поважає, береже свою мову, свої традиції. А що діється в Україні? Маючи такі творчі надбання, на сьогодні в списку елементами нематеріальної культурної спадщини, фактично фольклору, Україна представлена в ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури) лише двома позиціями – петриківським розписом і козацькими піснями Дніпропетровщини.

– Попри все, я велика оптимістка. Ми вже багато зробили. Наші колишні студенти вже сіють в містах, містечках, селах отримані знання. А це значить багато. Це значить, що десь – щось – колись має зійти добрим урожаєм. Адже тільки нашій культурі під силу заткнути за пояс весь той «руський мір». Фольклор – безвідмовний ключик до людської душі. Що ми будуємо? До чого прагнемо? Якщо перемоги, свободи, то ця перемога – повернення українців до самих себе. У нас генетично закладене неприйняття чужого. Чужого нам не треба. Єдине, що треба, так це вірна ідеологічна позиція.

Донька, дружина, мама

– Якби колись була такою розумною, як зараз, то  займалася б не наукою. А народжувала  дітей. Так, як мої покійні бабусі. У кожної було по п’ятеро діточок. І це в ті часи!

Олена Івановська – мама дорослого сина Петра і восьмирічної донечки Софійки.

– Сину менше вділяла уваги. Вчилася, вчилася, і знову вчилася. З дочкою інакше трохи. Хоча теж, мабуть, треба більше бувати вдома, а не на кафедрі. Та в кожного свій шлях. У мене – такий.

Хоча дім – це її фортеця. Чоловік Анатолій Черняк – військовий. Війна не оминула їх. Але Олена навчилася чекати коханого додому без сліз. Це щось післямайданне. Словами не пояснити.

– Бабця свого часу мені казала, що родина – найважливіше. Ми всі, як одне ціле. Нещодавно ось сестра гостювала, аж два тижні. І це нормально. І так має бути. Бо нічим не заміниш родинні почуття. Головне тепер, щоб діти це зрозуміли і з цим жили завжди.

Поруч мама. Їй 78 років. Час невблаганний. Заміж за Олениного батька вийшла в 16 років. Гарна. З косою нижче пояса. В таку не можна було не закохатися. Любив її. А вона йому сина і доньку подарувала. Її слово для нього було – закон.

-Мама любила покерувати. Це зараз втрачає помітно до всього інтерес, а мені це болить. Я не звикла ще бачити маму такою.

До речі, Олену відверто смішить оце постійне нинішнє бажання жінок бути жертвами, тягнути на собі дім, чоловічі обов’язки, при цьому ще, встигаючи, говорити про фемінізм, якісь права.

-Який фемінізм? Які права? Матріархат в нас українських жінок споконвічний. Нам би навпаки позбавитися певною мірою його…

«Ми вчилися жити і дружити вчилися теж»

Про друзів, як і про родичів, говорити Олена Івановська може багато. Бо для неї дружба – це все!

-Я дуже соціальна людина. Інколи хочеться усамітнитися, але хіба на якусь годинку. А потім знову до тих, кого люблю, ціную, кому довіряю. Дружба – це відповідально. Це коли і в радості, і найголовніше – в горі. Це коли хліб спільно ламається за одним столом. Так завжди було. Прикро, що тепер це втрачається. Щоб когось одного вдома прийняти – біжимо півмаркета скуповувати. Раніше прийшли в твій дім, що є – на стіл, і допізна спілкування, щирі розмови. Дорослі, діти…

А як тепер ми вчимо дітей дружити, коли ми навіть не завжди усвідомлюємо, що вони мають такі ж права, як і ми, дорослі. Занадто багато опіки, не завжди доречної. Батьки вирішують все. Хай спробує нині вчитель у школі змусити підлогу помити – батьки скаржитися почнуть: як так, їхня дитина і підлога…

-Нас же змалку привчали до різної праці: хто корів пас, хто траву гусям рвав. Ми вчилися жити і дружити вчилися теж. Не мами й тата вирішували, з ким нам дружити. А самі вибирали тих, з ким або й досі йдемо пліч-о-пліч, або самі вчасно зрозуміли, що з такими «друзями» не по дорозі.

 Доля – не фатум

У розмові не оминули й життя суспільне. Бо  як це оминеш? Все ж взаємопов’язано.

– У мене таке враження, що ми сидимо вже довгий час на гілці дерева, яку самі потроху спилюємо. Ця гілка – культура наших предків.

Як обміркувати ці слова, то дійсно все так і є. Знову помітно зраджуємо закони предків. Варто лише побувати на якомусь з фестивалів – нове, гарне вбрання на артистах, які представляють традиції своїх регіонів, але б краще не поспішали ховати старі сорочки знову до скринь. Бо не пасують, наприклад, літнім жінкам всі ті новостворені плахти та віночки…Не пасує нікому ця шароварщина. Від неї тільки шкода, бо вона відвертає молодь від культури. Ми зраджуємо ідеям, мові, пам’яті предків. А це ж гріх, за який платимо не одним поколінням і ще платитимемо, якщо не зрозуміємо, чому все так. Катастрофічні наслідки геноциду нації не дають українцям остаточно прозріти. Втрачаємо культ предків, ідею Бога. А без Бога ж, ні до порога.

-Треба зрозуміти, що в нашого народу своя доля, треба повернутися до самих себе і все піде на лад. Доля в українців – це не фатум, як в росіян, це те, що можна виправити, долю можна задобрити, примножити.

Національну ідею вбачає Олена Івановська в, здавалося б, простих речах – садок вишневий коло хати: своя хата, вечеря на столі, родина за столом, дівчата, які співають ідучи. І дарма, що плугатарі з плугами йдуть. Не треба соромитися того, що ми від діда-прадіда – землероби. Обробляти землю це талант. Це багатство. Головне, мати землю свою, головне, щоб змогли позбутися отого такого задавненого відчуття «на нашій, не своїй землі»… В цьому вся наша воля, сила, наш характер.

– Зміни є. Хай повільно, але рухаємося вперед. Пам’ятаю, колись на свята перед нашими студентами-колядниками господарі закривали двері. Сьогодні самі гостинно запрошують завітати до хати.

(Фото з домашнього архіву О. Івановської)

 

 

Журналіст, письменник, громадський діяч.

1 Comment

  1. Олена
    08.12.2018

    Є люди, з якими хочеться сидіти-гомоніти…. Пані Тетяна є саме такою. Вона уміє слухати і чути… Тому відсіює зерно від полови. Тому кожна людина, з якою Вона «погомонить», варта Оскара) І є в тому якась божественна правда (бо ж кожна людина – за подобою його)… Ось тільки не усі те бачать/чують .
    Танюшо, Ви – великий дипломат, тонкий психолог і Його «агент». Вам під силу, бачу, нас кожного піднести до небес…. Це надихає… Ну і як тепер «лежать на постелі»?) Треба вставати до роботи! А! До ефіру на радіо ще є трохи часу….Дякую

    Відповіcти

Залишити відповідь до Олена Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *