З родини вчителів. Пережив два голодомори, розкуркулення односельчан. 1932 батька перевели в м. Олешки. 1933 М. закінчив семирічку в Цюрупинську і вступив на робітфак при Херсонському педінституті, а батьки перебралися в Крим. З 1934 р. навчався на мовно-літературному факультеті Запорізького педінституту. 1936 виключений з комсомолу та з третього курсу за доносом: на вечірці студенти згадували про голод 1933 р. Товариш допоміг М. влаштуватися вчителем української мови й літератури в с. Краєвщина Володар-Волинського р-ну Житомирської обл.
1937 М. поїхав до Києва купити одяг і був заарештований за наклепницьким доносом, що ніби вів на вокзалі контрреволюційну пропаганду. Засуджений 17.11. на 5 р. ув’язнення і 3 р. позбавлення виборчих прав. Карався на Колимі, працював на золотих копальнях у вкрай тяжких умовах. Обморозив пальці правої ноги, розбив коліно. Заступившись за латиша, якого бив бригадир, сам зазнав катувань. Його врятувала хіба молитва: мати добилася перегляду справи. 3.11.1939 р. Верховний суд СРСР скасував вирок М., припинив справу за недостатністю доказів, він був звільнений і реабілітований, та не мав права виїхати з Колими. Згодом викладав німецьку мову в одній зі шкіл Середнєканського р-ну Хабаровського краю.
Тим часом 1939 був ув’язнений на 6 р. його брат Сергій, 1940 помер у Криму батько.
1942 М. призваний в армію, перекинутий на фронт. 1946 демобілізований у Берліні. Нагороджений медаллю. Після війни повернувся до сім’ї в с. Сарабуз у Криму, вчителював. Щоб уникнути голоду, 1946 поїхав з матір’ю в Галичину, працював завучем 10-ї залізничної школи у Дрогобичі.
1948 М. вступив на редакційно-видавничий факультет Львівського поліґрафічного інституту. Був відмінником навчання, брав активну участь у громадсько-культурному житті інституту. Наприкінці 1952 написав для наукового гуртка роботу „Норми комуністичної моралі”, яка була визнана ідейно хибною. Перед захистом дипломної роботи 1953 виключений з інституту.
1949 М. вступив і 1953 закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту за фахом українська мова і література, вчителював на Волині, працював науковим співробітником музею І.Франка у Львові. 1962 одружився з подругою Олени АНТОНІВ – Ганною Романишин, яка стали його соратницею і надійною опорою на всю решту життя. Учителював у с. Олексин на Львівщині, у Ківерцях на Волині, у с. Стайки на Київщині. 1956 захистив дипломну роботу в Московському заочному поліґрафічному інституті за фахом художній редактор друкованої продукції. 1957 переїхав до матері в Феодосію, викладав малювання, креслення та українську мову в школі та технікумі, збудував хату.
Оповідання, гуморески і вірші писав з 40-х рр., але про їх опублікування тоді годі було й думати. Вийшовши на педагогічну пенсію, зосередився на літературній праці: писав статті, повісті, оповідання, деякі з них друкувалися в республіканській та обласній пресі Криму, Львівщини. Працював як художник-поліграфіст, оформляв книжки, найбільше для львівського видавництва „Каменяр”.
Від початку 60-х М. брав активну участь у русі шістдесятників, написав низку гострих публіцистичних статей, які поширювалися самвидавом, а саме: „Література і псевдолітература на Україні”, „Відповідь матері Василя Симоненка Щербань Ганні Федорівні”, „З історії боротьби українського народу за своє визволення в часи громадянської війни. З матеріалів, спалених у Києві”, „Сучасний імперіалізм”, „Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства”, низку оповідань, віршів.
У середині серпня 1965 р. в Криму одночасно відпочивали Михайло та Ольга ГОРИНІ, Дмитро Павличко з дружиною Богданою, Іван ДРАЧ, Роман Іваничук. М. організував їм прогулянку в гори Кара-Даг. За ними майже відкрито стежили аґенти КГБ. Ця прогулянка згодом у матеріялах справ фіґурувала як „нарада у верхах”.
25.08.1965 почалися арешти шістдесятників. М. заарештований 4.09 у Феодосії. Другого дня його літаком відвезли у Львів, де й провадилося слідство у справі М., Михайла та Богдана ГОРИНІВ, М.ОСАДЧОГО, М.ЗВАРИЧЕВСЬКОЇ, Я.МЕНКУШ.
Під час обшуку в М. вилучили з десяток самвидавних статей, які він нещодавно привіз зі Львова і необачно не сховав. Крім вище згаданих, це: „З приводу процесу над Погружальським” (її М. підредаґував), „Українська освіта в шовіністичному зашморзі” (автор М.ГОРИНЬ), „Стан і завдання українського визвольного руху” (автор Є.ПРОНЮК), „Лист до Ірини Вільде”, „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”, „Про сучасне і майбутнє України”, записка М. „Мета статті не та…” – відповідь М.ГОРИНЮ на зауваження до статті „Сучасний імперіалізм”, вірші В.СИМОНЕНКА, Л.КОСТЕНКО, уривок з поеми „Мазепа” В.Сосюри, роман „Чорна рада” П.Куліша, твори М.Грушевського, а також його власний літературний доробок: статті, вірші, повісті, оповідання, які склали цілий том матеріалів попереднього слідства. Це сатиричні оповідання „Революційний дід”, „Кров відзивається кров’ю”, повість „Химера” та ін. Хоча літературні його твори не ходили по руках, та автор був звинувачений, що він їх „виготовив і зберігав з метою наступного поширення”, а також слідство вжило їх для філологічних експертиз.
Під час слідства М. узяв у бібліотеці твори В.Леніна і написав працю про відхилення від „ленінських норм національної політики” на Україні, яку послав у президію XXIII з’їзду КПРС. Цю ж „зброю ворога” він дуже доречно використав для арґументації під час слідства і в суді. М. не заперечував і не підтверджував авторства статей, лише доводив, що нема доказів його авторства, що вони не є антирадянські, бо не спрямовані проти влади рад: анонімні автори критикують шовінізм, комуністичну ідеологію.
З огляду на великий обсяг справи та щоб вона мала менший розголос, справу М. виокремили з групової в окреме провадження. З ним мав розмову сам голова КГБ УРСР В.Нікітченко. Чи не єдиний з усього покосу 1965 р. М. ні на кого не давав показів, не виправдовувався і не визнав за собою вини. (Перебіг слідства і суду М. згодом детально відобразив у книзі “В полоні зла”).
Щодо вилучених у нього статей, М. твердив, що купив їх разом з друкарською машинкою на Галицькій площі за 80 крб. У звинуваченнях слідство спиралося на покази братів Б. та М.ГОРИНІВ, що саме від нього вони одержували літературу. Ці свідчення були суперечливі, тому КГБ чи не вперше саме проти М. вирішив застосувати літературні й філологічні експертизи. За результатами цих сфальшованих експертиз йому приписували авторство чи співавторство всіх вилучених у нього творів. Експертами виступили мовознавці та літературознавці Львівського університету Ф.Неборачек, В.Й. Здоровега, С.М. Шаховський, І.С. Грицютенко. М. ґрунтовно спростував їхні висновки. У другу комісію були запропоновані І.Ковалик, В.Щурат зі Львова, Є.Шабліовський, К.Волинський з Києва, Зозуля з Москви, але всі вони під різними приводами відмовилися. У нову комісію увійшли М.Ф. Матвійчук, П. Лещук, М.Худаш, В.М. Кибальчич, Б.Кобилянський, О.Бабишкін. Вони сумлінно виконали замовлення КГБ: вдаючись до підтасування фактів, „встановили”, що характерним для автора статей і літературних творів є вживання паралелі, антитези, двокрапки, афоризмів, риторичних запитань, вигуків та ін., навіть дали ідейну характеристику творам, чого від них не вимагалося. Висновки двох експертиз були суперечливі, реальних доказів слідству вони не дали, та це не завадило побудувати звинувачувальний висновок саме на їхніх результатах. На суді М. не залишив каменя на камені з висновків присутніх філологів-експертів, та він за вироком суду таки мусив сплатити поважним докторам і кандидатам наук 1.483 крб. 50 коп. На суді з присутніх експертів була створена третя комісія, яка зробила такі ж непереконливі висновки.
Коли М. 21.03.1966 р. привезли на суд, Ольга Горинь гукнула йому: „Михайле, ви молодець!”, у коридорі суду йому під ноги кидали проліски (зокрема, студентка Людмила Стогнота). Дружина Ганна кинулася цілувати його, а в перерві суду прорвалася в залу і дала йому мандаринки. Конвоїри розгубилися, втрутився сам начальник тюрми… Втім, конвой ставився до М. з явною симпатією. Нікого з рідні в залу суду не допустили, сиділи лише присоромлені „експерти”.
М.ГОРИНЬ на суді відмовився від своїх попередніх свідчень, пояснивши, що на початку слідства проявив малодушність і хотів себе вигородити. Залишилися плутані покази єдиного свідка – Б.ГОРИНЯ. Адвокат Сергієнко О.П, уникаючи оцінки інкримінованих творів, пропонував звільнити М.
Суд інкримінував авторство лише двох документів („Сучасний імперіалізм”, де СРСР схарактеризовано як російську комуністичну імперію, і „Мета статті не та…”) та участь у написанні семи документів. 23.03.1966 оголошено вирок: 3 р. тюремного ув’язнення і 3 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. І ст. 62) та організаційну діяльність (ст. 64). Коли М. виводили з суду, Ольга Горинь та інші люди знову встелили йому шлях до воронка пролісками.
Верховний суд 17.05.1966 частково задовольнив касаційну скаргу М. та повністю – скаргу адвоката: зняв звинувачення в авторстві деяких анонімних статей, звинувачення в організаційній діяльності, платню за фальшиві експертизи і замінив тюремне ув’язнення на табори суворого режиму, залишивши 6 р. Але тюрми М. таки не уникнув…
Запис суду над М., його спростування експертиз, останнє слово скоро з’явилися в самвидаві. Як приклад безпардонного фальшування справу М. скрупульозно розглянув В.ЧОРНОВІЛ у працях „Правосуддя чи рецидиви терору?” (1966) та „Лихо з розуму” (1967), за що й сам поплатився волею.
У мордовському таборі суворого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка, незважаючи на стан здоров’я (виразка дванадцятипалої кишки, перенесена 4 р. тому складна онкооперація під серцем), М. мусив працювати вантажником аварійної бригади. Порозходилися післяопераційні шви. Його перевели на в’язання „авосьок”. М. написав „Заяву до Верховної Ради України”, за яку в грудні 1966 р. був посаджений на 6 міс. у ПКТ за звинуваченням у „виготовленні й поширенні в таборі антирадянських документів”. Через прибалтійських друзів її вдалося передати на волю. Це її в 1976 р. цитувала Українська Гельсінкська Група у своєму „Меморандумі № 1”:
“Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв’язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв’язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв’язнів?”
М. був переведений у табір ЖХ-385/17А, сел. Озерний (Умор), де його як інваліда поставили пакувальником рукавиць, які шили інші в’язні. Його друзями були литовець Баліс ҐАЯУСКАС, єврей Олександр ГІНЗБУРҐ, повстанець В.ПІДГОРОДЕЦЬКИЙ, дисидент М.КОЦ.
18.07.1967 одного за одним в’язнів М.ГОРИНЯ, М. і В.МОРОЗА викликали в штаб. Виявилося – на засідання Зубово-Полянського районного суду, який без попереднього висунення звинувачень, без участі захисника спровадив їх на тюремний режим у Владимирську тюрму на 3 р. (В.МОРОЗА до кінця терміну) нібито за систематичне невиконання норми виробітку та порушення табірної дисципліни. Там умови утримання були особливо тяжкі. Перші три місяці – голодний карантин: 300 г хліба, жменя іржавої тюльки та черпак каші, 900 ккал. Далі два роки він сидів у переповненій камері №33, де його співкамерниками були С.КАРАВАНСЬКИЙ, Володимир Безуглий, М.ЛУЦИК, фінн Віллі Форсель, литовець Гіндліс, вірменин Оганесян, казах Кулемагомбетов та ін. Тут узимку було холодно, завжди не вистачало повітря. Денна пайка становила 1500 ккал, коштувала вона 9 крб. на місяць. Зате в бібліотеці цієї тюрми було зосереджено багато літератури, конфіскованої в репресованої інтеліґенції. М. від роботи відмовився, сидів на пониженій пайці, отже, мав час для інтелектуальної праці. Він, зокрема, укладав українсько-есперантський словник, написав публіцистичне оповідання „Смерть Сталіна”, яке разом з віршем З.КРАСІВСЬКОГО „Свобода” через дружину зумів передати на волю, воно звучало по радіо „Свобода”. Згодом у камеру прийшли Д.КВЕЦКО, І.КАНДИБА, М.ГОРИНЬ, Л.ЛУК’ЯНЕНКО, Микола Танащук та ін. Одного разу в’язень Самишкін виявив у баланді дощового черв’яка. Усі співкамерники оголосили голодівку. На третю добу камеру розформували.
У липні 1970 р. М. повернувся в табір № 17А, звідки звільнився у вересні 1971.
Прописатися в м. Феодосії у власну хату не дозволили, її довелося продати й осісти на родинній садибі в с. Дніпряни поблизу Нової Каховки без права виїзду і під пильним наглядом аґентів КГБ. Час від часу М. провідували кагебісти, його викликали на допити про Н.СВІТЛИЧНУ, З.ПОПАДЮКА, І.СОКУЛЬСЬКОГО, М.ГОРИНЯ, В.МОРОЗА, але нічого не добилися.
На початку березня 1977 М. з дружиною побував в О.МЕШКО в Києві, зустрівся там з Л.ЛУК’ЯНЕНКОМ, який повертався з допиту у справі М.РУДЕНКА, що велася в Донецьку. Дав згоду на членство в УГГ, але просив не оголошувати його імени, доки він не закінчить своїх спогадів: починаючи з 6.10.1973 до 31.08.1979 він потай писав книжку „В полоні зла”. Остерігаючись обшуку, закопав був свої рукописи в землю, де вони лежали три роки. Редагування і переписування книжки закінчив 19.07.1985. Вона вийшла 1999 р. стараннями брата Вадима Черкаса-Масютка.
Упродовж 30 останніх років М. написав більшість своїх літературних творів. У кінці 80-х – 90-х рр. М. виступав як публіцист у пресі, на радіо й телебаченні. В останні роки нездужав. На 83-му році життя, у вересні 2001, М. мусив залишити хату в Дніпрянах і виїхати до родичів дружини Ганни в Луцьк. “Так у яку ж це тюрму везуть нас тепер?”, – були його останні слова, коли сідав у вантажний автобус.
Реабілітований 28.10.1992 р. Помер 18.11.2001 р., у день свого народження. Похований у Луцьку на приміському кладовищі «Гаразджа». Дружина Ганна померла 24.05.2006 і похована поруч з М.
Брат Вадим Черкас 2003 р. видав також книжку оповідань М. Чекають видання його вірші, публіцистика, наукові праці „Іван Франко в образотворчому мистецтві”, „Неологізми в творчості Лесі України”, „Пан Тадеуш” у перекладі Максима Рильського”, „Особливості перекладів Максима Рильського” та ін.
Бібліоґрафія:
І.
М. Масютко. Заява до Верховної Ради України // Українська інтелігенція під судом КГБ. – Сучасність, 1970.
М.Масютко. Виховання „ласточкою” (1977). – Поклик сумління, № 33 (141), 1993. – Вересень.
Масютко М.С. В полоні зла: Мемуарна поема. – Львів, 1999. – 608 с.
Масютко М.С. Досвітній сполох: Оповідання / Худож. Оформл. В.Черкаса. – Львів: Каменяр, 2003. – 207 с.
Химера / Євросвіт, 2007. – 320 с.
ІІ.
В.Чорновіл. Лихо з розуму. Львів: МЕМОРІАЛ, 1991. – С. 183–214.
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – 29-31, 47-55.
Горинь М.М. Листи з-за ґрат. – Харків: Харківська правозахисна група, Фоліо, 2005. ─ С. 13, 26, 30, 58, 59, 149, 175, 254, 276.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; – Харків: Фоліо, 2001. – Т. 2. – С. 37.
Інтерв’ю дружини, Анни Григорівни. 20.02.2001. http://archive.khpg.org/index.php?id=1380835002&w
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 446–452. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184405441&w
Лук΄яненко Л. Михайло Масютко // Лук΄яненко Л. З часів неволі. – Кн. 2 – К.: МАУП, 2007 – С. 261-264; Шлях до відродження: в 13 т. Т. 6: З часів неволі: книга друга / Левко Лук’яненко – К., ТОВ «Юрка Любченка», 2014. – С. 261–264.
Горинь Богдан. Не тільки про себе: Роман-колаж: У 3 кн. – Книга перша (1955–1965). – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2006. – С. 338–340; Книга друга (1965–1985). – 2008. – С. 23, 69, 83-86, 92-93, 95-96, 98, 101, 103-104, 106, 124, 127, 129-130, 135, 140, 147, 150-153, 162, 180, 274, 580-581, 584.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 417–419; 2-е вид.: 2012 р. – С. 468–470.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 5.06. 2006. Останнє прочитання 12.08.2016.
Джерело: http://archive.khpg.org/index.php?id=1184405441
