25 листопада — 180 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), письменника, етнографа, фольклориста, педагога

Лис 24, 2018

Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький, 13 [25] листопада 1838, Стеблів, Богуславський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 2 квітня 1918, Київ, Київська губернія, УНР) — український прозаїк, перекладач.

Біографія

Народився 13 (25) листопада 1838 року в сім’ї сільського священика в Стеблеві, нині селище міського типу Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, Україна. Батько його, Семен Степанович, був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дяка, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.

Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. У 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866). Згодом він працював викладачем у Царстві Польському, жіночих гімназіях Каліша (1866–1867) та Седлеця (1867–1872). У той час, після придушення Січневого повстання 1863 року, там повсюдно розгорнулася русифікація, особливо в закладах освіти. Таким чином, Левицький як викладач російської мови та літератури, мимоволі став русифікатором краю. Тому він попросився на інше місце служби. Спершу йому відмовляли, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар’єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева. Одночасно з педагогічною діяльністю Іван Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). У 1885 йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж ворогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів у Дегтерьовській богадільні, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі^].

Погляди на розвиток української мови та літератури

Маючи м’яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за українську — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а українцям потрібна своя. Гріх української інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну. Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!». Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».

Творчість

Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1891 року) — про діяльність української інтелігенції. Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім’я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року). Виступав і як драматург (комедія «На кожум’яках», історична драма «Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї» (1875 року) тощо), етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року)) та лінгвіст («Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо). Увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як „Катерина“… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ. В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом. Естетичні погляди І. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі». Сергій Єфремов, аналізуючи творчість Івана Нечуя-Левицького, звернув увагу на цікавий факт — у тій же-таки праці 1878 року він дає високу оцінку французькому письменнику Емілю Золя, відзначає надзвичайну «народність» його мови та творів, критиковану тогочасною французькою критикою. Однак російські переклади творів Золя з’явилися дещо пізніше, та й власне французька та світова критика лише пізніше звернула увагу на високу художню вартість творчості письменника. Отож, звернув увагу Сергій Єфремов, Нечуй-Левицький вперше у світовій критиці дає високу оцінку творчості французького письменника. Це також вказує на високу освіченість самого Нечуя-Левицького, який опановував твори Золя у оригіналі^[5]. Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. «Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами найкращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізмі надію на краще життя.

Відгуки

…се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства. ван Франко про повість «Кайдашева сім’я»

Особисте життя та характер

Батько Івана Нечуя-Левицького — Семен Степанович Левицький (нар. 1814) був православним священиком, як і його предки по батьковій лінії. Семен Левицький був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати, Ганна Лук’янівна, у дівоцтві Трезвинська, була неписьменна, але чутливої душі. Вона часто не могла дослухати до кінця житія якогось святого й починала плакати, а малий Іван разом з нею. Коли Івану йшов 13-й рік, його мати померла. Вона двічі народжувала двійню і це підірвало її здоров’я. Сам Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, мав реноме відлюдника. У Києві Іван Нечуй-Левицький мешкав у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, коли дім знесли. Нечуй-Левицький мав низку дивацтв, наприклад, завжди ходив з парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов. Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: після того як доводилося з кимось посваритися, хворів по два тижні. Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів.

Основні твори

Романи

Хмари (1874),
Над Чорним морем (1890),
Гетьман Іван Виговський (1895),
Князь Єремія Вишневецький (1897, опубл. 1932)

Повісті

- Дві московки (1868),
- Рибалка Панас Круть (1868),
- Причепа (1869),
- Микола Джеря (1878),
- Кайдашева сім’я (1879)

Джерело: Нечуй-Левицький Іван Семенович. (2018, листопад 8). Вікіпедія, . Процитовано 13:04, листопад 24, 2018 з https://uk.wikipedia.org/…

Пн	Вт	Ср	Чт	Пт	Сб	Нд
		1	2	3	4	5
6	7	8	9	10	11	12
13	14	15	16	17	18	19
20	21	22	23	24	25	26
27	28	29	30	31

25 листопада — 180 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), письменника, етнографа, фольклориста, педагога

Біографія

Погляди на розвиток української мови та літератури

Творчість

Відгуки

Особисте життя та характер

Основні твори

Від Юрій Пероганич

Пов’язаний запис

Оксана Старак-Повякель: «Коли торік через карантин усе зупинилося, люди однак ішли до нас»

6 січня — 80 років з дня народження Валерія Лобановського (1939—2002), тренера, футболіста

1 січня — 110 років з дня народження Степана Бандери

Залишити відповідь Скасувати коментар

You missed

Ярослава Руденко – Народна артистка України!

Трагедія крізь призму художнього слова: як у Дніпрі презентували колективну книгу про війну

Вистава-спогад “Заньковецька. Життя між рядками”

Тетяна Виговська: “Я радію, що мені вдалося створити простір української культури в Катовицях, аби ми не забували про рідну землю”