“Віршню” незабаром 30. Традиційно напередодні його проведення говоримо із засновником фестивалю – відомим українським письменником, громадським діячем, українським воїном Сергієм Пантюком.
– Фестиваль не втрачає актуальності. Щоразу, як тільки, з’являється оголошення про його чергове проведення – під цим оголошенням безліч схвальних коментарів від авторів різного віку, які бажають виступити. Сергію, чим “зваблюєш” шанувальників фесту? Які творчі та організаційні секрети маєш?
— За багато років, думаю, причетні до творення літератури люди помітили, що “Віршень” – вимогливий до наявності таланту і водночас дуже демократичний фестиваль. А ще він створює дружню, майже родинну атмосферу та згодом надовго залишає цей позитивний посмак. Хіба цього недостатньо, щоб “звабити” нових адептів? А ще “Віршень” – не бренд і не проєкт, це явище і середовище, яке протягом минулих кількох років розвивалося і функціонувало мало не цілорічно. Ще й у різних куточках України. А сам я старався якомога менше впливати на цей процес, передаючи умовні повноваження усім охочим. Мабуть, саме тут таїться секрет успіху.
– Війна, ковід, війна, а “Віршень” триває? Що отримуєш від проведення заходу особисто? І яким буде фестиваль тепер, коли водночас і ковід, і повномасштабна війна – все разом?
— Ймовірно те, що я ніколи не прагнув комерціалізувати “Віршень”, також додало йому популярності. А особисто я від нього дуже багато отримую. Неабияку насолоду від спілкування з близькими друзями та колегами, радість від їхніх творчих успіхів, обміну мистецькими енергіями тощо. Це насправді дуже важливо. А в контексті протистояння одвічному ворогові – то фестиваль завжди мав цей відтінок. Він був, є і буде українським за формою та змістом. І це суттєво. Цього разу фест долучиться ще й до волонтерства – учасники та слухачі за бажанням зможуть задонатити трохи коштів на потреби мого підрозділу (номер картки 4149 4999 9298 0159) , створеного на основі вже легендарної роти УВО. Хоча чому лише цього разу? Така можливість існує від 2014 року. А ковіду зараз ми якось і не помічаємо…
– Музи мовчать, бачачи в твоїх руках автомат, чи навпаки? Які вони – вірші з окопів?
— Насправді “окопних” віршів украй мало, але вони є – занотовані то на пачці від цигарок, то на телефоні. Дещо я розміщав на ФБ. Але найзнаковішою виявилася пропозиція відомого видавця Ігоря Степуріна – написатикілька текстів для проєкту “Абетка переможців”. Мені вдалося це ненайгірше, хоч і перебував у справжньому пеклі під Бахмутом. Тепер книжка вийшла і мені навіть вдалося побувати на її презентації.
– Як часто на війні доводиться зустрічати саме творчих людей? Чи візьме хто з них участь у фестивалі?
— Це всенародна війна, тому тут можна зустріти всіх. Дуже багато мистців узяло зброю до рук. Зі мною з першого дня воювали письменник і художник Борис Гуменюк, бард Ігор Двигало, актор, поет і бард Дмитро Лінартович. Через два місяці з іншого підрозділу до нас перейшов музикант і поет Живосил Лютий. Всі вони, на жаль, отримали поранення і зараз лікуються, але, сподіваюся, тим чи іншим чином до “Віршня” долучаться. А ще сподіваюся на участь побратимів з інших підрозділів, в яких вийшли нові книги. Це Дмитро Калинчук (Вовнянко), який запрезентує роман “Третій вибір Мазепи” та Максим Парфіненко – з романом “Майже війна. Обміть”.
– А що взагалі найважче на війні для людини творчої?
— Особисто для мене найважче усвідомлювати, що ті, дорогоцінні у моєму віці тижні та місяці, які були б віддані творчості, я витрачаю на боротьбу із рашистською заразою. “Орки не лише руйнівники наших міст і сіл, вони ще й пожирачі нашого часу”. Це не мій афоризм, а мого сонечка Тетяни Шептицької. Але ми неодмінно змінимо ситуацію – схоже, що Вищі Сили обрали саме нас зброєю для знищення абсолютного зла.
– У роману “Війна і ми” буде продовження? Чи взагалі думав ти про те, яку першу книжку напишеш після перемоги над ворогом?
— Я року від 2015 виношую в собі повість для підлітків про цю війну. Не вмію писати швидко, кожне речення має визріти, огранитись. Для дорослих писати легше – тому “Війна і ми-2” чи “Війна і ми. Перезавантаження” наразі не в пріоритеті. Хочеться саме юним розповісти правду про цю війну. Сподіваюся, вдасться.
– Що цей час поза домом змінив у тобі, і що потрібно змінити у собі сьогодні всім нам, українцям?
— Я ще глибше усвідомив, що дім, родина і справжні друзі є найважливішими надбаннями. І найвищими цінностями. Бо це те, з чого починається патріотизм, з чого починається Україна для кожного з нас. І може це звучить патосно, але я так відчуваю. Бо вірю в кожного, хто поруч. Бо вірю в Перемогу, яка вже дуже близько. Тому бажаю всім викорінити з себе до останньої крапельки все, що приніс цей “вірус людства” –росія. З їхнім огидним нарєчієм включно. І, впевнений, наш світ засяє зовсім іншими барвами.
