Олександра Малаш
– А чому ти не вирізуєш? – запитала мене вихователька середньої групи (вересень, мені 4 роки й 11 місяців), коли всі діти робили аплікації і я мала б разом з ними.
Переді моїми очима промчав весь минулий рік — молодша група, велика чорнява монстриня, яка загнала мене до вбиральні й погрожувала ножем.
Жінка, яка взяла нашу середню групу, ще не знала про цей випадок. Для неї я була трохи знервованим, гіперактивним, бешкетним дівчиськом, яке достобіса знає, навіть доволі пристойно читає, але не дуже любить працювати руками, та й діти її уникають, бо вона, кажуть, агресивна.
– Чому ти не вирізуєш, Сашо? — повторила вихователька своє питання.
“Зараз почнеться”, — подумала я. Але вона мовчки чекала, навіть не підвищувала голосу.
– Я не можу, — сказала я.
– Та як це так?
…Отямилася я в спальні, вихователька сиділа біля мене. Це була та пастирка, яка ладна кинути сто овець, щоб заспокоїти одну. Мабуть, я плакала.
Мені ще не було 5 років, а я вже знала, що то таке, коли доросла людина, втричі вища за тебе, погрожує тобі ножем і ножицями. І людині цій твої батьки довірили твоє дошкілля, і тебе попереджено, що вони нічого не повинні знати, бо інакше буде гірше.
Нова вихователька тримала мої руки в своїх руках, коли я витинала з паперу квіти й геометричні фігури. Вона показала мені: людина, яка контролює небезпечний для тебе предмет, не обов’язково використає його проти тебе.
Мої батьки дізнаються про інцидент із погрозами, коли я вже ходитиму до школи. А розповідь про те, як у моєму житті з’явилася людина, яка допомогла мені впоратися зі страхом, я приберегла на сьогодні.
