Оксана Радушинська
Ми навчалися в одній школі, в одному класі. Часом сиділи за однією партою. Він списував у мене уроки й інколи допомагав носити додому важкий портфель. А через два десятки років по завершенню школи я, журналістка, маю нагоду розповісти про нього не як про однокласника, а як про гідного захисника України. І превалюють у цьому матеріалі не ідеалістичні дитячо-шкільні спогади, а чіткі роздуми про армію, про життя, про війну, про гідність.
Сержант Олександр Щур – військовослужбовець однієї з військових частин Старокостянтинівського гарнізону на Хмельниччині.
Він говорить про себе: «Я не надто смілива людина…» Утім у 2014-му, коли Росія кинула проти України свої добре оснащені та нацьковані війська, Олександр був серед когорти того чоловічого населення, хто «штурмував» військкомати, аби потрапити на війну. Маючи за плечима службу в армії, досвід командира танка, він прагнув використати свої навички на благо країни. Як повсюдно складалося на той час, дані добровольця у військкоматі записали, наказали чекати. За якийсь час нагадав про себе знову. Вкотре все занотували, наказали чекати. Тиша. Пішов працювати на цукровий завод. Коли раптом – дзвінок з дому від доньки: «Тату, тобі принесли повістку». Уранці з’явився до військкомату. «Готовий на войнушку?», – запитали. «Як накаже Батьківщина. – Наказує!» Вагався секунди зо три. «Я готовий!» Наступного ранку стояв під військкоматом вже з рюкзаком. Це був вересень 2014-го.
Другий окремий танковий батальйон 1-ї окремої танкової Сіверської бригади став для Олександра місцем служби і місцем випробування себе на міцність – фізично та морально. Не лише упродовж року, доки тривала третя хвиля мобілізації. Назавжди. Бо все пережите вже не зітреться ні з пам’яті, ні біографії. Виконуючи завдання, прикривали кіборгів в Донецькому аеропорту; працювали по Спартаку і добряче запам’яталися військовим російської Кантимирівської дивізії – ті понесли втрати в техніці і живій силі в результаті вправних дій наших армійців. Олександр Щур має медаль «За оборону Донецького аеропорту».
- Якісь події пам’ятаю на стільки чітко ніби вони відбулися вчора, – говорить мій співрозмовник. – А щось – наче уві сні, ніби й не зі мною було. Ставалися й непередбачувані ситуації, не пов’язані з військовими діями. Пам’ятаю загорівся танк, бо… миші перегризли проводку. Це така «худоба», що куди завгодно залізе. А до дротів у них особливий смак. Завели машину – а вона давай наповнюватися димом, зайнялося все!.. Та нічого, загасили…
Кор.: Тобі було страшно на війні?
- Звичайно!
Кор.: Чому знову пішов в ООС?
- Бо триває війна… Знаєш, я набачився таких, які (ще в першу мою ротацію) на коліна ставали, аби тільки їх не забрали в АТО. І вже там чого тільки не придумували, аби вижити. Так, ми всі хотіли вижити. Це нормально. Але ж ніхто не скасовував поняття гідності. Мені тут один нещодавно заявив: ти поїхав в ООС на заробітки! Ні, не на заробітки!
Кор.: А з якої причини?
- Я – військовий. Значить маю виконувати наказ по захисту Батьківщини. Пафосно? Але це правда.
Другу свою ротацію танкіст Олександр Щур проходив у складі 25 окремої повітрянодесантної бригади. Разом із трьома побратимами, з якими служив ще 2014-го, прагнув повернутися на схід мало не одразу після ротації. Бійці воліли й надалі служити разом. Двічі не потрапляв до списків. Коли нарешті Сашка викликав командир взводу, сповістивши, що потрібні добровольці в десантно-штурмові війська, одразу ж погодився. Вдома розповів, що прийшов наказ, відтак має його виконувати. Вже пізніше зізнався дружині, що наказував йому найважливіший командувач – совість.
Кор.: Не буду розпитувати тебе про завдання, які виконував. Зрештою, не вважаю, що усі накази потрібно виносити на загал. Розкажи про те, як змінилася українська армія зразка 2014-2015-го і 2018-2019-го років?
- Змінилася у кращий бік. Харчування по каталогу – те, про що в чотирнадцятому навіть мріяти не могли. Авжеж, усе залежить від кухаря, від командира (щоб було вчасне і якісне забезпечення). Покращилося озброєння. Так, і автомати і танки – спадок минулого. Але є нові БТРи, більшає «Булатів» (український модернізований танк – прим.авт.), якісне речове забезпечення.
Кор.: А моральний дух?
- По-різному. Дехто зневірюється у тому, що ми робимо. Хтось сприймає службу в армії, як заробітчанство. Люди різні. І паршиві вівці є скрізь. Але в загальному хлопці налаштовані по-бойовому, рішуче. Може я оптиміст, але мені здається, що отаких – цілісних, свідомих – більше. Ми не розуміємо всього, що відбувається в політиці. Багатьом хлопцям, особливо з перших хвиль мобілізації, не подобається, що нам починають говорити про можливі компроміси з ворогом. Які компроміси? Повернення український територій – наше мета, не чийсь компроміс. Ніхто не збирається здавати позицій. Аргумент один – а за що в такому разі полягли всі ті понад тринадцять тисяч наших пацанів? Який тоді в цьому сенс?
Кор.: З місцевим населенням контактували? Зможеш також провести паралель щодо ставлення цивільного населення до військових під час твоєї першої ротації і тепер?
- Пам’ятаєш, розповідав тобі як ми в 15-му році їхали танками через село, як нас гарно вітали, махали руками… а коли я озирнувся, побачив що плюють нам у слід і крутять дулі? Не знаю як вистачило сили не пустити по них автоматну чергу?…
Кор. Так, пам’ятаю…
- Цього разу нічого подібного не ставалося. Була ситуація, коли мали дістатися зі свого ВОПа (військово-опорний пункт – прим.авт.) до Щастя. Зголосився підвести місцевий чоловік своїм легковиком. Хотіли заплатити йому за бензин, а він: «Не візьму грошей. Ви нас захищаєте!» Ми опікувалися тамтешньою школою, надавали їм шефську допомогу.
Кор.: Пригощали дітей згущенкою?
- І згущенкою, і тушенкою, і, бувало, накупляємо в магазині повно морозива, роздамо все дітлашні у школі! Вони спілкувалися з нами українською. Може дорослі й мали до нас осторогу, хоч і не виказували її. А з дітьми – все простіше!
Кор.: А цивільне населення мирної території України… Оте, котре в своїй великій більшості втомилося вій війни. Чи розуміють тебе вони?
- Не всі. Хоча насправді я нікому не повинен нічого доводити. Я обороняю свою землю. А як до цього ставляться ті, хто мене не розуміють – то на їхній совісті.
Кор.: Розкажи про свою родину. Домашні змирилися з твоїм вибором?
Дружина завжди хвилюється, діти сумують (доньці Олександра майже вісімнадцять років, сину – десять – прим.авт.). Телефонували, підтримували, чекали.
Як і більшість тих, хто побував на війні, під обстрілами, хто на відстані подиху відчув небезпеку і крихкість людського життя – він до певної міри фаталіст. Є речі, говорить, від яких не втекти. Особливо, якщо ти свідомо ухвалив рішення їхати на передову, то боятися вже не годиться. Має бути здоровий інстинкт самозбереження. Бо, якщо людина втрачає відчуття страху, вона стає небезпечною і для себе і для побратимів.
Про Олександра Щура побратими говорять лише схвально: «Ми живемо у дуже не простий період історії України. Війна – це страшна і паскудна річ, скажу я вам. Але саме тепер, під час війни відкриваються широкому загалу особистості, про яких ми у мирний час можливо і не здогадувались. Сашко Щур один з таких особистостей – пересічних українців, старокостянтинівців, яких нам відкрила війна. Цивільна людина, працівник меблевої фабрики у мирному житті, танкіст на строковій. А коли стала необхідність – він не ховався, не рвонув до Польщі, а пішов у військкомат – і у війська. Звісно, у танкову бригаду! Його рота підтримувала «кіборгів» ДАПу, на «Зеніті» в Авдіївці разом з «Дикою качкою» (де в кожній ротації були представники Старокостянтинова) стримував російських «миротворців». Під Верхньоторецьким, щоб не спалити позицію свого «мішки» (Т-64) діяв разом з піхотою, а коли сепари поперли, то вжарили їм по – повній! Подання ротного на орден «За мужність» за ДАП десь «заблукало», а може комусь штабному дістався орден! Таке бува… Після року на війні звільнився. Але не всидів вдома – знову на службу, у підрозділ охорони бригади тактичної авіації. Але війна не відпускає таких як Сашко, патріотичних і бойових. «Я хочу туди знову» – щоразу говорив мені при зустрічі. Я його відмовляв – сім’я, діти, ти своє відвоював! І тут чергова ротація – підсилити бригаду ДШВ. Сашко знову добровільно в списках тих, хто має бажання підтримати бойових побратимів. Цього разу ротація на Луганщину. Порівняно з 14-им і 15-им армія, забезпечення змінилось кардинально в кращий бік, не змінився лише ворог – жорстокий, підступний, якому ми, українські захисники, поперек горла – розповідає Сашко після повернення. А ще він мріє стати офіцером, навчається заочно на третьому курсі Київського військового інституту телекомунікації і інформатизації. І він ним стане, це точно – бо він справжній! Простий і скромний хлопець з Нового Міста!» Сергій Жмурко, голова правління Громадської організації «Учасники АТО міста Старокостянтинова.
Кор.: Саш, ким ти бачиш себе у майбутньому?
- Тільки військовим! Я склав присягу народу України і оборонятиму свою країну, доки в мені буде потреба і доки у мене вистачить сил!
Фото Петра Радушинського та з особистого архіву О. Щура
