Такого слова, як «МЕТРАЇЗМ», ви не знайдете в жодному словнику. І не дивно: адже його утворив особисто я від слова «метр». Тут мається на увазі не одиниця виміру, а метр як «вчитель, наставник, майстер, визнаний авторитет». Та це лише усталене словникове визначення. Бо на практиці в літературному середовищі (а також, наскільки я можу судити, і в інших різновидах мистецтва) метр — це пихата зарозуміла істота, яка сама себе вивищує над рештою «смертного бидла», самоізолюється від людей.
От саме таку ментальну хворобу я й називаю метраїзмом. І завжди просив всіх і кожного: якщо помітите в мені бодай зачатки отакої хвороби — візьміть мене за комір сорочки й добряче потрусіть. А якщо ні — то можете навіть каменюкою в мене жбурнути! Дозволяю…
До яких наслідків призводить моя патологічна ненависть до метраїзму? В літературних колах я завжди відігравав і досі відіграю особливу роль, оскільки до мене абсолютно на рівних може звернутися будь-хто: дитина, юнак чи юнка, які лише «пробують перо», будь-який графоман, родич того, хто «написав геніальне оповідання й тепер не знає, як видати його книгою», охочі порахувати письменницькі гонорари… Справді будь-хто!!! Всім цим людям, незалежно від статусу і природного таланту, буде приділена належна увага. Якщо йдеться про аналіз літературних творів (навіть графоманських) — вони будуть проаналізовані за моєю стандартною схемою аналізу літературних творів.
Причому проаналізовані не з метою облаяти людину й показати всю її безталанність, а на предмет наявності сильних та слабких сторін творчості. Й я ніколи (справді ніколи!!!) не скажу навіть найостаннішому графоману: «Краще не пиши, а йди взуття продавати чи землю копати». Від мене можна почути одну-єдину рекомендацію:
— Пишіть, пишіть, пишіть! Якщо хочете — можете врахувати мої рекомендації, не хочете — як хочете. Але пишіть.
Так, знаю: є повно метрів, які поводяться зовсім не так, а як і належить поводитись істотам. хворим на метраїзм — себто, понад усе цінуючи свій дорогоцінний час, не розмінюються на спілкування з «сірим вбогим бидлом». Тому не дивно, що багатьох моя поведінка дратує…
— Послухай-но, Тимуре, як ти поводишся?! Ти ж вже не хлопчик, у тебе неабиякий статус в сучасній українській літературі. Та вилізь ти вже з «коротеньких штанят»! Почни нарешті ігнорувати тих, хто до тебе звертається! Ти ж поводишся абсолютно не за статусом…
(Один з книголюбів, якого я знаю вже чверть століття.)
— Синку, ти от написав у своїй біографії, що розвантажував дошки на деревообробному комбінаті, займав на базарі місце для торгівки жіночим одягом, розкроював постільну білизну і розвозив «кравчучкою» алкогольні напої по кіосках. Викинь це негайно!!! Письменник не має таке писати, це недостойно літератора твого рівня.
(Мама.)
— Не ганьби нашу письменницьку касту! Бидло має знати, що воно бидло. Ти ж все перевертаєш шкереберть, хіба так можна робити?!
(Один з колег по літературному цеху.)
Втім, мені плювати на «розрив шаблонів» в головах людей! Головне — не захворіти на метраїзм. З іншого боку, якби я свого часу піддався цій хворобі, то навряд чи свого часу очолив такий проект, як журнал «УФО», який замишлявся, зокрема, як стартовий майданчик для творчої молоді й декому справді допоміг стартувати. Реально. І мене б у цій ролі донині не згадували… Й не писали б листи: «Хочу запропонувати для Вашого журналу деякі оповідання. Байдуже, що журнал не виходить друком! Байдуже, що у нього інший головний редактор! Я хочу мати справу саме з Вами».
Та що там листи! Аналогічний прецедент стався якось у Львові. Зайшли ми з Радієм Радутним (з останнім за ліком головредом журналу) до якоїсь сувенірної крамниці, як раптом до мене підійшла тамтешня продавчиня: мовляв, такі справи — хочу Вам надіслати свої оповідання для «УФО»… та ні, не Радутному, хоч він і головний редактор — саме Вам!.. У Радія очі стали квадратними від подиву (у мене, мабуть, також). І він довго ще розповідав цю історію…
А знаєте, звідки моя патологічна ненависть до метраїзму?! З юності, в якій я дістав потужне щеплення від цієї хвороби…
Сталося все в Києві на початку 90-х років. Був я в українській літературі тоді ще ніким і звали мене ніяк. І от такий собі молодий письменник, без жодного ще «літературного імені», мав нахабство принести в редакцію одного «товстого» літературного журналу (між іншим — друкованого органу Спілки письменників) порцію своїх літературних опусів. Їх в редакції почитали і без коментарів повернули молодому письменникові. Тоді він за деякий час повернувся до тієї ж редакції з новою порцією власних літературних опусів. Наслідком стала наступна розмова:
— Молодий чоловіче, скажіть будь ласка, чи ви десь працюєте?
— Так, інженером в Інституті електрозварювання імені Патона. А що?
— Добре. Отже, Ви інженер, професіонал своєї справи і працюєте… І зарплатню там отримуєте?
— Так, а що?
— А ми, молодий чоловіче, професіонали красного слова. Ми працюємо в цьому журналі, тут друкуємо власні твори. За редакторську роботу отримуємо зарплатню, за публікацію творів — гонорари. Отже, це наш хліб. Тож уклінно просимо: не відбивайте у нас наш кавалок хлібу! Ваші твори чудові, але ми їх ніколи не надрукуємо, бо теж хочемо їсти. Отже, не турбуйте більше нас, повертайтесь до свого інституту, а ми зароблятимемо наші гроші тут.
У мене потемніло в очах. Я мовчки забрав свої рукописи й так само мовчки полишив редакцію «товстого» літературного журналу. Був змушений не йти туди, куди мене послали (до Інституту ім. Патона), а завернути в якийсь сквер по дорозі й трохи посидіти на парковій лаві, аби оговтатися.
Я почувався так, немовби на мене вилили чан лайна. Мене фізично нудило. Хотілось матюкатися, стиснувши кулаки й бризкаючи слиною. Ні-ні, зовсім не тому, що мої твори відхилили — це було якраз звично й ані на краплю не образило мене.
Та я жахнувся через оте сакраментальне зізнання: «Ми — професіонали слова, тож не відбивайте у нас наш кавалок хлібу!»
Що ж це виходить?! Ці редактори називають себе «професіоналами» в літературі. Водночас вони визнають, що я (поки що любитель та й просто початківець) пишу краще від них! Якби я писав гірше, то вони б не боялися, що я відіб’ю у них кавалок хлібу… Але мої твори, кращі від їхніх, вони вже двічі відхилили й мають намір відхиляти надалі через єдину обставину: щоб я не міг претендувати на їхні гонорари!!!
Та що ж це за «професіонали» такі?! Це, швидше, не «професіонали», а паразити, що приліпилися до журналу, як до «хлібного місця», й жирують там! А моє слово ризикує до читачів не дійти… через отаких паразитів!..
Отже, саме тоді й там, сидячи на парковій даві, я сформулював сам для себе визначення метраїзму як хвороби, що вражає так званих «літературних метрів». І там же заприсягнувся сам собі, що ніколи, за жодних обставин не захворію на метраїзм. Що ніколи не стану пихатою істотою, яка ширяє на Пегасі над головами «сірого вбогого бидла» і віщає з небесних висот щось зарозуміле тільки на тій підставі, що є «професіоналом» і «літературним метром».
Ні, в літературі всі рівні! Й якщо ти професіонал, то будь люб’язний — доведи свій професіоналізм на практиці! Й не бійся любителів-початківців: бо ти ж професіонал чи дірка від бублика?!
На таких позиціях стою й досі. І дуже прошу: якщо помітите, що я захворів на метраїзм — будь ласка, жбурніть в мене каменюку!..
