На перший погляд, надзвичайно цікавий, багатющий на знання, захоплення і досвід директор Комунального учбово-методичного центру культури Буковини Микола Миколайович ШКРІБЛЯК з точки зору пошуку матеріалу про гендерну рівність – постать не зовсім прийнятна. Чоловік-керівник – це типово (а він, окрім центру культури, ще й очолює обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України). Чоловік-журналіст – у покоління студентів кінця 70-х це також було нормою, то пізніше гендерний баланс у професії змістився. Чоловік-колекціонер старожитностей – дуже навіть звично, он навіть Президент у нас мав таке хобі. Чоловік-дизайнер – так це ж загальноприйнято, що найвідомішими дизайнерами (як і кухарями) чомусь стають саме чоловіки! 
Але чоловік-вишивальник? Чоловік, який вміє ткати на кроснах? Чоловік, який не просто випікає паски, а й прикрашає їх – «шишками», «кучерями», «зозульками»? Чоловік, який пише писанки? Чоловік, який не ділить роботу на «чоловічу» і «жіночу», бо так було споконвіків у його гуцульській родині? Оце вже точно не збігається зі стереотипними оповідками про гуцулів, у яких навіть на весіллях начебто за різні столи садять «людей» і «жінок»… Про дивні симбіози умовних і справжніх «традиційних цінностей» – наше спілкування.
«Давно наяву бачив те, чим хіба що вже сьогодні нікого не здивуєш»
«Я народився в карпатському селі, в гуцульській родині, – розповідає Микола Шкрібляк. – В гуцулів так здавна повелося – і зараз так побутує, що коли виконується будь-яка робота – чи «чоловіча», чи «жіноча» – то має бути не поділ, а допомога одне одному. В принципі, зараз нікого цим не здивуєш – а я це давно бачив наяву. Так було в нашій родині.
Дідова родина була ґаздівською – не надто заможною, але не бідною. Коли бабуся (також з небідної сім’ї – її батько був судовим засідателем, солтисом) виходила за дідуся, їй ледве минуло 14 років1. Була найстаршою у батьків із шести доньок і трьох синів. У свої юні роки вміла прекрасно вишивати, ткати. Але оскільки землі в її батька не було, виявилася неготовою допомагати чоловікові у великому господарстві. А обсяг роботи був вражаючий: худоба (дід «ходив у полонину»), багато клопоту в лісі. І яка би вона не була з дому – файна, як зозуля, ґаздівська дівка і т. ін. – взялася до роботи… Одного разу їх запросили на весілля (це вже розповідала їхня дочка, моя тітка Василина, народжена 1915 року). На весілля було прийнято іти зі своїми калачами. «Катеринко, маємо спекти колачі», – сказав дід (“колачі”, саме так, з “о”, вимовляють гуцули – ред.). Ну баба і спекла. Як уміла – а якщо вони вийшли, то таки вміла. Зайшов дід до хати, глянув на них. «Ну як, Николайку, файні колачі, можуть бути?» – «Файні, можуть бути, – відповів. – Але би-сти пішли в комору, занесли миску муки, би си загріла – я попробую спекти сам» (так було прийнято: і жінка до чоловіка «на Ви» зверталася, і він до неї так само). Дід знав, що спече калачі кращими, пишнішими, а в доброго ґазди ще й був добрий гонор: люди мали бачити, що в нього найкращі калачі2. Після того жодного разу вона не пекла ні калачі, ні паски – то була дідова робота, і він не ображався і жодного разу їй не докоряв.
Небагато їй довелося і по господарству йому допомагати – пішли діти, за ними треба було дивитися. І тільки в зимову пору, коли роботи на вулиці не було, а дід боднарював (робив це, звісно, в хаті, де тепло) – допомагала без обговорення. Він був чудовим боднарем, дуже ретельним, і зроблені ним речі дотепер служать і фантастично виглядають.
Баба померла молодою, залишивши сиротами дев’ятеро дітей – шістьох хлопців і трьох дівчат3, серед яких наймолодшою, трирічною була моя мама…».
«Мама зробила все, щоби ніхто ніколи не дорікнув, що «оце бабинська господарка»
«Незадовго після того, як у 34-му померла бабця, почалася війна, – продовжує Микола Миколайович. – Усі мамині брати були такого віку, що мали взяти зброю в руки. І всі були на боці ОУН-УПА. Колись дід сподівався, що поле, ліс, велика господарка буде поділена між ними всіма, а залишився після війни тільки з двома дочками. Трьох хлопців убили, одного виселили в Сибір, два опинилися за кордоном – один в Німеччині, один в Канаді. Старша дочка Анна вийшла заміж, коло діда лишилися матка Василина (моя хрещена, яка теж носила їжу хлопцям «у ліс») і мама. Здоров’я дід втратив, хоч був ще не старий – мав 64 роки: влади мінялися, а били всі однаково безжалісно. Уже «визволителі» родину з хати двічі вивозили, але довезли лиш до села… Але якось Бог поміг вернутися додому. Хтось мав поратися в горах коло великої господарки – сама лише хата-ґражда була завдовжки 25 метрів, загалом комплекс зі стайнями – 34 метри… Тітка Василина більше була коло хати (їсти зварити, на город піти, свиням дати). Але гуцульське життя вимагає більше «чоловічої» роботи, ніж будь-де: все полагодити; напилити, привезти з лісу, наколоти дров; огородити величезні території – присадибу, сінокіс, пасовище, де худоба ходить вільно, але в огорожі… Що їм було робити – чекати на чоловіків, яких і так небагато залишилося після війни? У мами не було проблем з тим, аби впоратися – її старші брати навчили абсолютно всієї «чоловічої» роботи.
Так сталося, що моя мама не вийшла заміж – весілля скасувалося незадовго до призначеної дати. Мама ніколи про це не говорила зі мною, але я знаю (не від неї – не смів навіть запитувати), що весілля «розбила» татова мама – не захотіла такої невістки. Мама була старшою за тата на сім років, їй було «аж» 28…4 Чи це була велика любов, чи такий жіночий принцип – не знаю, але мама ніколи нічого не говорила ні про тата, ні про його батьків. А роботою завжди хотіла дорівнятися з тими господарками, де є в хаті чоловік. Аби люди не казали, що «оце бабинська господарка». Хотіла найперше довести, що вона ґаздиня. Друге – що вона сама дитину виведе в люди5. Третя – що їй ніхто по голові носитися не буде. І довела».
Вперше прикрасив паски у 3,5 роки
«34 роки мама відпрацювала у гірському колгоспі тваринницею – де вся праця була ручна. Тільки в 68 році нам провели світло на присілку, і ще лише через 2 роки влаштували транспортер на фермі, щоб гній вичищати… Всі корми носили на плечах. Я прорахував колись, скільки з’їдає одна худобина – вийшла астрономічна вага, яку жінки-колгоспниці переносили на руках…
Починала мама з вівчарниці. За підсумками якогось там року їй (нагадую – «бандерівці»!) виділили поїздку в Москву до Мавзолею Леніна. І вона навіть хотіла цього. Спитала в батька: «Дєдю, Ви мене пускаєте? Я би поїхала». Він відповів: «Я тебе не тримаю, дитино. Але в чому ти поїдеш?». Сіли вдвох, пожурилися – і нікуди вона не поїхала. В неї ж навіть спідниці не було доброї, а ще черевики треба…
Потім доглядала колгоспних коней, була телятницею, дояркою, тваринницею на відгодівлі ВРХ… Ще й природжені ветеринарні здібності мала. Худоба її любила. Інші жінки часом напівжартома питали: що це ти худобу колгоспну обходиш, як свою? Відповідь була: а худоба знає, чи вона колгоспна, чи своя?
Із молодості мама хворіла на серце. Вперше її забрали в лікарню, коли мені було 3,5 рочки. Наближався Великдень, матка Василина лишилася вдома сама – все не встигала. Розчинила тісто на паски, але гратися з прикрашанням не мала часу. Сказала мені малому: «Я покладу підлоги (палянички – ред.) та й хрестики, та й так і буде. Не маю коли виробити, щоб файно було – з шишками, з кучерями, з зозульками». Але я тоді її впросив одну паску зробити – показати, як має бути. Сказав, що для мами хочу прикрасити. А далі, поки вона надворі щось робила – я усі паски поприкрашав сам. А коли ми приїхали до мами у сусідню Соколівку в лікарню і принесли свяченого – мені здавалося, що вона одужала! Бо аж засяяла, коли матка сказала їй, що «то Николайко робив».
Відтоді і вмію, і щоразу прикрашав паски і калачі, коли приїздив до мами на Великдень чи на Різдво і вона пекла… Чи думав я тоді, що це «жіноча» робота? Певно що ні. Робив, бо хотів це робити».
За ткані ліжники – перекрив хату
«Мама колись в молодості ткала – але я навчився не від неї. Вона лише згадувала, гірко сміючись, що коли вона ткала, то я їй «не давав жити» – все бігав малим попід верстат. Той верстат був маминою найдорожчою цінністю, бо його зробив мамин брат Дмитро (той, що був висланий до Сибіру, псевдо мав «Яблінка»). Такий був добрий верстат, що, як кажуть, «сам ткав» – біленький, з явора, дуже красивий… Коли мама захворіла – мусила його продати, бо не було грошей на лікування. Забрали його у виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина» у Косові, а потім слід його втратився…
А я навчився ткати від сусідської жінки Гафії. Був я, здається, ще семикласником тоді – і почав у нас дах хати протікати. Гонта пустила – треба було перекривати. Бо ж скільки той дах міг тримати – хата крита ще тоді, як дід парубком був! Ми тоді вже телевізор мали в хаті – то в дощ текло і капало попри той телевізор у куті… Треба було грошей. Мама дала тисячу рублів, і я поїхав з сусідом Юрком Коземчуком на Закарпаття за вовною. Там довга і руниста вовна була дешевшою, ніж у нас. Вдома вже цю вовну треба було мити, скубати, ґраблювати, прясти, а потім ткати – і буде ліжник. Я це все робив (лиш прясти не навчися, на жаль – чомусь не виходило мені). Юркова дружина ткала, і я біля неї навчився – снувати, ткати. Потім продавав ліжники на базарі (мама в колгоспі працювала – не мала коли «по базарЯх» ходити), наскладали грошей і перекрили хату!
Це були не останні мої ліжники, до них я всерйоз повернувся 2018-го, коли за підтримки Українського культурного фонду ми з учбово-методичним центром реалізували проєкт «Відродження буковинського ліжникарства».
Ми організували прекрасний час для майстринь і учениць з цього мистецтва, три учениці оволоділи технікою гуцульського ліжникарства, виготовили шість ліжників, проводили захоплюючі майстер-класи, провели науково-практичну конференцію, видали ілюстровану книгу, настінний перекидний календар, набір листівок з унікальними ліжниками, зняли документальний фільм. Проєкт скінчився, але залишилися верстати, на них намотана основа, вона вже начинена, весь процес відзнятий на відео. Хотіли би щороку проводити такі симпозіуми з кожного виду народного мистецтва…».
«Навіть якщо вишивка не сподобалася – не можна поспішати з негативною оцінкою. Це чиясь робота»
«Мама й вишивала, але рідко – колгоспна праця забирала весь час. Вишивала здебільшого весільні сорочки, і це йде врозріз з будь-якою етнографічною традицією: вона ж не була одружена – була «зведениця»6 (є таке не дуже гарне слово). Але люди любили її роботу, замовляли, переважно чоловічі сорочки, і не пам’ятаю, щоби жоден з тих, кому вона вишивала, розійшовся.
Найбільше вишивала для мене. Кожен рік була сорочка – або до Великодня, або до Зеленої неділі.
Я дивився мамі в руки і хотів також спробувати. І пробував, коли лишала цю роботу і десь ішла, але вона саме від цього заняття мене чомусь відганяла, казала: «Тобі нашо того? Не маєш що робити?»
Колись мама досить довго вишивала сорочку для своєї сестри, моєї хрещеної: вуставки вже зробила (це такі вставки на плечах), а коміра, манжетів (дуди) і пазухи все не було. Матка Василина вже й сміялася, що «вмре і не буде мати легонької сорочки» (бо вона мала з грубого льону, а ця вишивалася на тонкому полотні). Але якось я, уже студент (факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Шевченка), приїхав на канікули. І взявся крадькома до тієї сорочки. Не вишивати – путати, бо що то було за невміле вишивання… Один день мама не бачила, бо мала роботу понадвору, а матка мовчала. Під кінець наступного дня побачила, коли вже майже все було готове. Робота була простенька. Чи похвалила її мама? Ні. Чи сказала мені «не роби цього»? Теж ні. В неї завжди була малослівна реакція, вона була скупа на похвалу…7 Та принаймні коли я вже почав багато вишивати – мама не була здивована. Але навчився від неї вимогливості до цієї роботи. Були такі сорочки, що вона шила для мене, що деякі кольори по 4 рази порола – їй не подобався добір кольорів: або «глушит», або «їлит» (веселить), або «кричит»… Не могла дати оцінку вишивці чи будь-якій роботі в ту саму секунду, коли її побачила. Їй потрібен був час – добре роздивитися, подумати, а тоді сказати. І я коли дивлюся роботу (чи в живописі, чи вишивка, чи писанка) – не можу зразу дати оцінку. Навіть якщо воно нікудишнє – не можна відкидати, ігнорувати. Це чиясь робота.
…На наступну зиму після того Великодня, як мама потрапила до лікарні, вона вже вишивала собі сорочку «про смерть» ((слово «смерть» люди якось уникали вимовляти, тому про таку сорочку ще казали «про здоровʼя»). Це був унікальний орнамент і унікальна робота, такий глибокий модерн в народній вишивці… Не знаю, звідки, ця стилізація рослинного орнаменту, що нагадує візерунки знаменитої Ганни Шостак-Собачко. Хочу з того орнаменту зробити якусь творчу композицію пам’яті мами. Але дякую Богу, що мама встигла цю сорочку зносити…».
«Половина учнів, які ходили до мене на «майстерню писанки» в училищі, були хлопці»
«Коли закінчив університет, почав серйозно займатися народним мистецтвом – і не тільки для себе, для душі, але й щоби дослідити, написати щось, людям розказати. Збирав колекцію писанок. Якось їх переглядав (а мав їх уже понад 500, зараз уже майже до 3 тисяч зібрав) і зловив себе на думці, що в мене майже немає яворівських писанок! Виявилося, що їх на той час особливо-то не було й кому писати – вже й писанкарок майже не лишилося. Тяжкий був колгоспний час, усі послуговувалися космацькою писанкою – на базарі купували, а собі розчинати писати не було сенсу. Але моя сусідка Анниця, також на прізвище Шкрібляк, добре писала писанки. Тож пішов до неї замовити собі яворівську колекцію. Питає, скільки мені треба – кажу, хоч би з 30. Вона не сподівалася такої кількості: «Аж 30? То сідай зо мнов та й пиши». Кажу: «Я не вмію!» – «То навчишся коло мене! Я буду розводити, а ти будеш записувати». Так і робили – вона основні лінії, а я поруч розписував і вчився. Було цікаво, це зовсім інше сприйняття…
Тепер маю багато учнів. Коли почав викладати у Вищому професійному художньому училищі №5 в Чернівцях, створив «майстерню писанки». І знаєте, практично половина з тих, хто ходив до мене на «майстерню» – це були хлопці. Може, тому, що викладав їм чоловік? Різні були учні-писанкарі: ті, що просто цікавилися, був син священника, а був хлопчина родом з Півдня України, якого взагалі хотіли відрахувати з училища, бо він нібито не мав ніякого хисту – а от до писанок мав і хист, і бажання, і терпіння».
«У кожному моєму авторському костюмі мусять бути елементи ручної роботи»
І у створенні авторських костюмів нерідко мені допомагала мама – вуйко з Сибіру прислав їй швейну машинку, мама сама опанувала шиття на ній, сама й ремонтувала машинку за потреби. Разом (і не тільки з мамою, а й майстрині-сусідки та родички наші долучалися) робили дві пари костюмів для нашого буковинського дуету «Писанка» у 1999-2000 роках. Це були костюми «Буковинське Різдво» і «Гуцульський Великдень». «Сам вишив сорочок не так уже й багато – може понад півсотню. Згодом зосередився на моделюванні одягу. Авторських костюмів маю вже далеко за чотири сотні… Але поставив собі таку умову: немає жодного мого костюма, в якому не було б хоч трохи ручної роботи. Вишивка, ткацтво, кушнірські техніки (аплікація, шнури, плетення тощо), кераміка, дерево, різьба…
Дуже гарний, пам’ятний мені костюм «Земля духів» робив для відомої нашої актриси, заслуженої артистки України Анни-Дарії Андрусяк – вбрання «без кольору»: прості полотна з льону, коноплі, оздоблення і вінок з кукурудзяних обгортків – а виглядало якось аж монументально…
До речі, лише двоє дизайнерів сценічних костюмів в Україні мають звання Заслуженого діяча мистецтв, і обоє з Буковини – це відома, світлої пам’яті, художниця-модельєрка Алла Борисівна Дутковська, яка «вдягала» «Смерічку» і Софію Ротару, і я. Для мене самого це було несподівано, в один місяць.
2009-го готувався черговий творчий звіт області в Києві – при Ющенкові. Це традиційні звіти, на яких область мала продемонструвати своїх майстрів мистецтв і художні колективи, президент дуже любив ці події і особисто їх відвідував. Я, тоді 49-річний, працював багато, було мене кругом повно… Мене запросили спочатку в оргкомітет, потім зробили головним модератором (мовляв, «бо вас уже Ющенко знає – він був у вас на виставці в Коломиї»)… Як це буває, час на підготовку був втрачений – якраз тривали зміни в керівництві обласної культури, ще якісь події, тож мені вже довелося рятувати ситуацію… Роботи було багато: чогось бракує, чогось узагалі немає, зібрати докупи виставки, художників, презентації, і на сцені моїх 120 костюмів були задіяні… Між тією метушнею з управління культури запропонували подати документи на присвоєння звання. Я трохи повпирався, але то не забирало багато часу – за годину там якісь копії поробив, віддав і забув… Коли через кілька тижнів неймовірно напруженої підготовки нарешті сів в автобус, щоби разом з колективами вирушити до столиці, за мить до від’їзду мені подзвонили, що є Указ Президента. В Указі так і написано, що звання присвоюється етнографу , дизайнерові сценічних костюмів…
У мене в дизайні дуже багато білих костюмів – не можу від нього відмовитися, навіть знаючи, що це не дуже правильно: на сцені він невиграшний, бо площинний, він бликує. Але я це люблю…”.
У серпні 2017 року Микола Шкрібляк за збереження, відродження та розвиток народного мистецтва Буковини відзначений обласною премією ім. Георгія Гараса – ще одного буковинського «володаря візерунків» (щоправда, свої унікальні орнаменти Гарас викладав лише на папері – а хрестиком на полотні його вже вишивали численні майстрині).
Хліб пече, усіляку випічку і здобу, їсти готувати вміє, прибирати вміє, вишивати, ткати, писанки писати…
Згадує пан Микола, як колись, коли мама Марія Миколаївна була ще жива, то якось онуки їй запропонували: «Бабо, ану давайте запишемо, що наш тато вміє!» А вона засміялася: «То беріть великий зошит. Бо в малий не вміститься»… А сам майстер народної творчості каже: «Всім, що вмію і можу – завдячую Богові, який давав мені ці шляхи-дороги і цих людей, які мене створили».
Маріанна АНТОНЮК ,
«Версії», фото з архіву Миколи Шкрібляка та мережі Інтернет.
***Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.
Оригінал публікації: http://versii.cv.ua/kultura/mykola-shkriblyak-majster-necholovichogo-mystetstva/52202.html
Примітки щодо описаних у тексті гендерних стереотипів стосовно чоловіків і жінок.
- Тогочасна традиція заохочувала ранні шлюби, що було зумовлено розумінням основного призначення жінки – народжувати дітей.
- Порівнювати «своє» з «сусідовим» – давня українська традиція.
- Жінки тоді народжували стільки дітей, «скільки Бог дає»; це зумовлено відсутністю сексуальної освіти, адже говорити батькам із дітьми на цю тему вважалося непристойним.
- Зазвичай у подружжі чоловік мав бути старшим за дружину, бо це означало – досвідченішим, і молода дружина буде його більше поважати і слухатись.
- Змагатися бути найкращою у господарстві зумовлене патріархальними традиціями, адже раніше жінки переважно ніде не мали можливості реалізуватися, крім побуту.
- Існувало повір’я, що весільну сорочку має вишивати тільки щаслива у шлюбі жінка.
- Не демонструвати, не проявляти почуттів до дітей також було прийнято у старшого покоління.
