Олена Приліпко
Мам, а хто була та жінка, що в голодовку бабусі й дідусю тої полови відсипала? – питала я ще маленькою в мами. Голод 1933-го моя бабуся називала голодовка.
– Так то ж бабуся Таня!
А я, мала, й забула. А бабуся ж розказувала.
Баба Таня – двоюрідна сестра моєї баби Лєни. І вони були дуже між собою схожі, і обличчям, і поставою. Але такі яскраві ясно-сині очі за все життя я бачила тільки ще в однієї людини – у мого діда Федора. Вони теж навіть у старості лишалися у нього такими молодими… Очі чесної, щирої і правдивої людини.
Пам”ятаю момент: бабуся Таня сидить, зіпершись спиною на грубку, гріється. Спокійна і умиротворена. Дрібнесенька, худесенька, ручки малесенькі. Сиве-сиве, аж біле волося. Дві її доньки, тьотя Наташа і тьотя Ліда, весь час поруч з нею: «Що вам, мамо? Чого вам дати?» А їй і не треба нічого. В теплі, в добрі, і діти поруч. Старим людям мало треба.Восени, може, і в один із таких листопадових днів, як сьогодні, баба Таня тихо відійшла. Лише дощ тоді періщив, як з відра. Я ходила до першого класу. Ми з Оксанкою, моєю троюрідною сестрою, сиділи у літній кухні і нам приносили їсти величезні голубці, які ми розматували. Всі діти так роблять.
Восени 1932-го Тетяна була вдовою з двома маленькими дітками. По всіх хатах ходили «бригади» (як це називала моя бабуся) і забирали все їстівне. Все, що бачили і все, що могли знайти по коморах. Шукали й під підлогою, простукували стіни.
«У них у сінях стояла велика дубова діжка з квашеною капустою. Капусти там, правда, було тоді менш як півдіжки, але все “дно з місця не зрушиш – важка. То Панько (здається, таке ім”я називала бабуся, хоча точно вже не згадаю) викрутив лампочку, розбив і розтовк у ту капусту. Щоб діти й того не їли!» – останні слова бабуся вигукує з розпачем. Скільки б разів вона не розказувала цю історію, не може стримати гірких сліз. Вона так любила дітей, і своїх, і чужих, що ця ситуація, очевидно, стала для неї апофеозом цинізму.
«А потім, вже через скількись там років, по Бобровиці тинявся син того Панька. Бог його покарав за такого батька і за те, що він робив тоді. Ледве говорив той син, слова тягнув. І не розумів нічогісінько. Іде, рота роззявив, слина крапає».
Коли я переповідала це чоловікові, він як людина логічна, слушно зауважив: «Ну чого ж «Бог покарав». Хіба ж людина, що свідомо робить таке дітям, може вважатися адекватною і психічно здоровою?»
Може, те, що Тетяна була вдовою і її хату обшуковували не так ретельно, а може, дійсно було добре сховане, але в неї лишився мішечок (скільки там було – кілограм? Два? П”ять? То невідомо) гречаної полови. Коли ви варите гречку і перебираєте крупу, від зернинок, буває, відпадають чорні лусочки. То і є полова. Цупка, жорстка оболонка зерна, яке використовують, додаючи до корму худобі. Перед тим полову треба запарити, заливши окропом і, по можливості, подрібнити. Зараз ми маємо різну техніку, а в той час використовували макогін. Хоча я слабо уявляю, як можна подрібнити макогоном гречану полову…
Молода баба Таня дала половину того мішечка своїм родичам – своїй двоюрідній сестрі (моїй бабусі) Олені. Вона мала чималу родину: чоловік Іван, його брат Максим, малолітня сестра-калічка і свекруха. В цю осінь, зиму і весну сім»я мала в їжу лише цю полову. Все інше забрали. І ще бабуся, по змозі, коли не перешкоджали совєцькі нелюди, їздила у Київ, працювала у сім”ях – прибирала, гляділа дітей і привозила трохи хліба.
«Якийсь раз іду – бачу, біля тину лежить чоловік, ледве дихає. Простягаю йому шматочок, а він мені так рукою махнув без сил і ледве промовив – неси дітям… Мені вже не поможе…
І я пішла додому…»
В голодовку 33-го померла бабусина свекруха і дідова хвора з дитинства сестричка. На жаль, я не знаю їх імен. Дід Максим вижив, що пізніше загинути в 2-й Світовій (Великій Вітчизняній) війні. Його ім”я і прізвище написані на обеліску в Бобровиці, але сім”я так ніколи не дізналася, де й при яких обставин він загинув і похований.
Дідусь і бабуся вижили, завдячуючи, мабуть, ще й своїй молодості. У 1932 р. діду Івану було 30 років, а бабусі – лише 23 роки. (Хоча ця проклята гречана полова призводила до хвороби у чоловіків – у них дуже сильно опухали ноги.)
Навіщо я так докладно про це все розказую? Намагаюся дослівно відтворити бабусині спогади про 1932-1933 роки, адже чула їх багато разів. Ми всі маємо це пам”ятати. Сьогодні це все я розповідала дітям – так, як і минулого року.
Може, це прозвучить пафосно, але думаю, що баба Таня врятувала цілий рід. У 1936 р. у Олени й Івана народилася старша донька, у 1944 р. – середня і в 1950 р. – молодша, моя мама. У дідуся й бабусі було ще двоє дітей, які померли маленькими. У старшої доньки, Люби, є одна донька і онучка. У середньої, Галини – одна донька, дві онучки і вже двоє правнуків! У моєї мами – я й сестр а і у нас на двох п”ятеро дітей.
Доньки бабусі Тані теж вижили. У тьоті Наташі двоє дітей і двоє онуків, у тьоті Ліди – один син і один онук.
Бачите, скільки людей вижило і живе зараз завдяки сміливості однієї маленької жінки! Жінки, яка ризикувала своїм життям заради родичів – адже в той час за такий учинок її могли забрати в табори і навіть розстріляти на місці, лишивши двоє діточок круглими сиротами.
Я впевнена, що бабуся Таня бачить нас усіх з неба. У своїх думках я часто її згадую. Ніколи не забуваю, хто спричинився до того, що є я і мої діти, що є моя мама, і що мої бабуся і дідусь вижили в ті страшні роки.
Всі вони прожили довге життя. Мій дід Іван помер у 1984 р. від раку шлунку у віці 82 років. Баба Таня — у 1986 р. Моя баба Олена — у 1995 (дякую Господу, що моя улюблена бабусечка була зі мною стільки років! аж до моїх 15!) у віці 86 років. Обоє вони померли не від якоїсь конкретної хвороби, а, як тоді казали — від старості. Баби Танина молодша донька, тьотя Ліда померла кілька років тому у віці, точно старшому за 75 років. У неї чи не півжиття був діабет, і ніколи не один лікар не запитав — а чи не сильний голод у перші роки життя спричинився до такого критичного порушення обміну речовин. А пізніше — хворе серце, яке й стало причиною смерті…
