День української журналістики – це і віншування журналістів з великої літери, і данина людям, які працюють фронтовими репортерами, і пам’ять про загиблих професіоналів. А також нагода замислитися: що потрібно зробити, аби люди, які йдуть у професію журналіста, могли гордо говорити «Я – український журналіст».
Сьогодні розмірковуємо на цю тему з очільником Військово-цивільної спілки «Бойове братерство України», колишнім керівником військово-цивільної адміністрації Донеччини Павлом Жебрівським.
– Павле Івановичу, чи Ви помітили, що останнім часом вислів «четверта влада» якось непомітно щез із суспільного поля?
– Неможливо не помітити. І на те є підстави. Для успішного розвитку держави потрібні чотири влади – три офіційні (законодавча, виконавча і судова) і четверта – загальносуспільна – журналістика.
Журналіст – це не повія, яка продається. Це дзеркало, відображення. Треба розуміти, хто має право мати високе звання українського журналіста. Для справжнього журналіста є червоні лінії, за які він не перейде заради матеріальної вигоди. Хто переходить – той стає пропагандоном, як на деяких телеканалах. Нічого спільного з журналістикою вони не мають. Журналістів потрібно вітати, віншувати, славити. На часі – налаштування суспільства на доброчесність. Але ж якщо журналіст став пропагандоном, то має отримати премію ганьби і з таким реноме більш ніде не влаштуватися на роботу. Продався – сам собі підписав заборону на професію.
Мала би бути досить великою роль НСЖУ. Мав би бути відділ доброчесності з виставленими критеріями і діяти в регіонах. НСЖУ як громадський орган міг би визначати доброчесність тих, хто працює в журналістиці. І складати чорні списки пропагандонів.
– Свобода слова є невід’ємною потребою демократичного суспільства і самої української ментальності. З початком гарячої фази московитсько-українського протистояння на екранах України з’явилася «єдина кнопка». Як Ви оцінюєте її ефективність та необхідність?
– У перші тижні після 24 лютого це мало сенс, бо саме тоді сприяло єднанню країни. Але згодом єдина кнопка набула зовсім інших ознак, зокрема і політичного піару, суперечить свободі слова . Відключення деяких телеканалів – заборона на журналістику як таку. Кого справді не можна критикувати? Військових, які віддають свої життя за Україну. Але не владу. Влада – не святе непогрішиме божество, перед яким всі повинні падати на коліна. Жодна влада не буває і не може бути безгрішною. Бо ми народжуємося в гріху. Нормальна критика дій влади є в хорошому сенсі підказкою, підтримкою для влади. Якщо влада має розум і жертовність щодо України, то вона буде зважати на правильну критику та вказування на огріхи. А коли журналістів перетворюють на прислугу – вони перестають бути журналістами. При цьому найбільше втрачає суспільство, держава, тому що зомбування до добра не доводить. Але все змінюється. Важливо, щоб люди з високим званням журналіста витримали цей тиск, оце шаленство .
– Маєте власну візію шляхів державницького розвитку українських ЗМІ?
-Потрібна модель розвитку української журналістики, за якої професія журналіста справді буде почесною. Цю модель має запропонувати влада. Не треба посадовцям боятися критики, бо хороша критика – твоя підтримка. Але водночас потрібно продумати, коштом чого будуть фінансуватися українські ЗМІ. Сьогодні телевізія – це політичний інструмент, що дотується власниками для приходу до влади. Непоганий був задум із суспільним телебаченням. Але воно так і не стало ключовим.
Перше питання – це джерела фінансування телевізійних каналів, радіо, друкованих ЗМІ. Щоб наші медіа берегли свою репутацію, завдання влади сьогодні – сприяти, аби журналістика де-факто була четвертою владою у нашій державі. Для цього потрібно:
По-перше: диверсифікувати на законодавчому рівні право власності на ЗМІ, щоб одна людина (олігарх) не мала контрольного пакету акцій.
По-друге:визначити алгоритми функціонування. Колектив інвесторів має право призначати редакцію, але не має права втручатися у редакційну політику. Плюс відповідальність редакційної колегії . Редакцію змінити можуть тоді, коли йдеться про злочин чи корупцію, або коли діяльність конкретного ЗМІ не приносить доходу, бо не має довіри з боку громадськості.
По-третє: потрібна боротьба за рекламний ринок. Вирахувати, як може телеканал чи газета заробити на себе,з чого складається дохід. А далі – конкуренція.
ЗМІ повинні бути незалежними і від влади, і від грошових мішків.
І тут знову постає питання ключової ролі лідерства. Лідера нації. Лідер повинен залишити після себе правила гри також і в царині журналістики.
Сьогодні ми вітаємо справжніх журналістів. Так, ці люди живуть важко. Але якби таких не існувало, то журналістика як професія закінчилася б. Саме на таких подвижниках і тримається журналістика.
Завжди пам’ятаймо про загиблих журналістів. Про фронтових журналістів, які, ризикуючи життям, показують правду з фронту.
Якщо хочемо мати нормальну журналістику, то маємо не чекати дива, а робити все, щоб так сталося.
Розмову вела Ольга Дубовик
