Злата Біневич
Зараз топ-темами національно орієнтованої спільноти у фб, як і у більш-менш притомних проукраїнських ЗМІ, є початок “другого майдану”, голодомор 32-33х рр. і, звісно ж, агресія бляшанок кацапстана проти наших кораблів у Керченській протоці. Теми переосмислюються, аналізуються, адаптуються до сприйняття. Найбільш частий і логічний висновок: “ніколи знову”.
І все ж “ніколи не кажи ніколи.” Нами, як народом України, як представниками людства взагалі, все ще найбільше культивуються егоцентричні споживацькі цінності; ми все ще не вийшли з культурного та ментального простору тієї тупикової гілки у розвитку людства, з якою маємо нещастя розділяти спільний кордон; ми все ще не подолали комплексу меншовартості, не набули чіткої національної, політичної та особистісної ідентичності; ми все ще не позбулися рожевих ілюзій стосовно світу, у якому живемо. А, відтак, ми все ще дуже-дуже вразливі.Мені хотілося б вставити сюди кілька слів про загальнолюдські цінності, мир у всьому світі, любов, гармонію і братерство, але до цього всього щастя людству гребти ще довго. А зараз потрібно відкинути лірику, чистити зброю і приймати повну бойову готовність. Si vis pacem, para bellum.
Війна – хочемо ми того чи ні – ось наша об’єктивна реальність на довгі роки. Вона була поруч з нами від народження, є зараз і буде ще хтозна скільки часу. Вона є підступною і важкою. Вона може закінчитися цілковитою поразкою. Але “мертві сорому не знають”. Тому єдиний дорослий вибір патріота України – це битися за нашу правду, за нашу землю, за наше море, за наше право бути, за пам’ять мільйонів наших замордованих співвітчизників, за краще майбутнє прийдешніх поколінь, битися на всіх фронтах і до останнього подиху. Повною мірою я збагнула це під час “другого майдану”, в ту страшну ніч, коли напередодні в Києві зупинили роботу метрополітену, а на Майдані готували зачистку, і ніхто не знав, що буде далі… Ця думка протверезила і змінила страх на вперту впевненість.
Відступати, браття і сестри, нам нікуди!
