У затишній залі Центральної міської бібліотеки Дніпра 14 січня відбулася презентація книги, присвяченої трагедії, яка залишила глибокий слід у серцях жителів міста. Подія зібрала не лише авторів, а й численних гостей – усіх тих, кого зачепила ця історія.
Книга «Чи бачать небеса котів?» стала результатом колективної праці письменників з різних куточків України і навіть з-за кордону – Польщі, Німеччини та США, які разом змогли відтворити багатогранну картину життя мешканців будинку, зруйнованого внаслідок ракетного удару. Як зазначила одна з ініціаторок проєкту, письменниця Еліна Заржицька: «Це не просто повість про трагедію. Це розповіді про людей, які жили, мріяли і боролися за щасливе майбутнє, незважаючи на перешкоджаючі умови, такі як війна».
Після завершення офіційної частини гості мали змогу поспілкуватися з авторами у форматі запитань і відповідей. У процесі обговорення стало зрозуміло, що історії, зібрані у книзі, мають не лише художнє, а й глибоке символічне значення. Щоб заглибитися у створення повісті та дізнатися більше про те, що залишилося за лаштунками, одній з авторів Еліні Заржицькій було поставлено кілька запитань:
– Що стало головною мотивацією для написання цієї книги та які емоції ви прагнули передати читачам?
– Головна мотивація – це бажання зберегти пам’ять. Ми хотіли розповісти про тих, чиї долі були зруйновані через війну, передати біль, надію та силу духу людей. Важливо було показати, що навіть у найтемніші часи є місце для людяності й співчуття.
– Як вам вдалося об’єднати ваші різні погляди й досвіди в єдине цілісне оповідання?
– Це, звісно, було нелегко, але ідея об’єднала нас усіх. Ми багато спілкувалися, ділилися своїми думками й доповнювали один одного. Наші погляди, хоч і різні, стали мозаїкою, що створила єдину картину життя мешканців зруйнованог.о будинку. Проте, все ж таки декількох із колег довелося «відсіяти». Хоча їхні оповідання і були цікавими, але «не вписувалися» в сюжет.
– Який момент у процесі роботи над книгою виявився найскладнішим або найемоційнішим для вас?
– Найемоційніше – це перечитувати історії, коли кожен із нас писав про біль і втрати. Найскладніше – зберігати баланс між реальністю й художнім описом. Адже наша мета – не тільки розчулити, а й надихнути.
– Хто, на вашу думку, цільова аудиторія цієї книжки? Чи є якісь поради або застереження перед прочитанням?
– Ця книга для всіх українців, хто шукає сили пережити цей важкий час. Вона також для тих, хто хоче зрозуміти, що відчувають люди, коли в їхній дім приходить війна. Наше застереження – будьте готові трішечки поплакати.
– У назві книги згадуються саме кішки, які також є важливими персонажами творів. Чи присутній у цьому якийсь особливий символічний зміст?
– На думку авторів, коти символізують родинний затишок, мир і спокій. Крім того, українці – нація добросердна, яка піклується не лише про людей, а й про братів наших менших. Назва виникла майже одразу: ми запропонували її видавництву, і саме цей варіант був обраний. Можливо, тому, що образи котів у творах вийшли напрочуд яскравими та виразними.
Люб’язно погодилась відповісти на наші питання й співавторка проєкту «Чи бачать небеса котів» Ольга Полевіна з м. Кропивницький, до якої ми зателефонували.
– Пані Ольго, яка історія з книги найбільше запам’яталася вам під час роботи? У вас є улюблений персонаж? (не враховуючи персонажа з вашого оповідання)
– Мене вразила історія з оповідання Олександра Архангельського «Обойми мене». Двоє старих мешкають у багатоповерхівки. Попереду – нічого. Живіть сьогоденням. І загибель одного з них – це кінець для іншого. І хоч дружина вже забудькувата, і зовсім не та, яка була все життя, все одно вона для героя найдорожча людина у світі. І як страшно, коли після вибуху не відповідає її телефон. Читач не дізнається, залишилась вона жива чи ні, і це робить новелу ще більш напруженою.
– Чи є у книзі деталі або моменти, які ви свідомо залишили відкритими для читачів, щоб вони самостійно їх обміркували та додумали?
– Мабуть, це стосується саме згаданої новели. Нехай читач уявить собі два варіанта розвитку подій.
– Якщо б ви могли поспілкуватися з вашими персонажами, про що б ви з ними говорили? А що, на вашу думку, вони б сказали вам?
– Всі персонажі книги, незважаючи на те, що різні люди, від близькості смерті стають значимими і дорогоцінними.
Кожне життя неповторне, безцінне, його прагнеш зберегти, за кожного хвилюєшся. Думаю, вони б сказали мені, що мали стільки планів, надій, можливостей бути корисними суспільству, кожний з них – чиясь доля і кохання. І все це так жорстко, брутально знищено. Як пізно ми стаємо людьми! Скільки часу треба, щоб виховати, виростити дитину, і чийсь тваринний злочин перериває таке крихке життя…
А я б сказала їм, що всією душею хотіла б захистити, зберегти, допомогти, бо той будинок, який прикриває їх – це і є моє прагнення. Тому й народився в мене такий образ, який поєднав всі оповідання в єдине ціле.
– Можливо, ви знали реальних людей або історії, які стали безпосередньо джерелом натхнення для написання цієї книги?
– Дівчинку з моєї історії «Ліза і кіт» я побачила в новинах. І одразу ж уявила всі ті години, які вона провела під завалами. Собі, як автору, поставила завдання, щоб кожен міг ясураво уявити, як дитина пережила це. Розкрити емоційний підтекст інформації. Думаю, майже всі автори писали правдиві історії. Тому книга так діє на читачів. Там немає вигадки, «художньої літератури». Люди, які володіють Словом, емоційно переповили те, чим живе українське місто під час війни.
– Якими були перші враження читачів від книги? Чи траплялися якісь думки або реакції, які вас особливо здивували?
– Коли починаю розповідати про книгу – у всіх сльози на очах. Сама ледве стримую себе. Після презентації вишикується довжелезна черга бажаючих придбати і прочитати книгу.
Автори без пафосу, без закликань, без прокльонів показали жах війни на прикладах доль пересічних людей, і кожен розуміє, що в будь яку мить може опинитися на місці героїв книги. Ця книга, як ніяка інша, вводить читача в цей ірреальний світ. Жінка, яка мріяла народити дитину… хлопець, який планував освідчитись у коханні…завтра (!), яке не настало… жінка, яка дбає про покинутих котів настільки, що не може їх покинути, і гине разом із ними… родина, яку банальна сварка врятувала… жінка у передчутті кохання, а виявилось – смерті…
Все це так зрозуміло людям, і тому так чипає…
– Уявіть, що ваша книга – це фільм. Як би виглядав трейлер до нього? Які сцени ви обов’язково включили б?
– У Кропивницьком є літературно-мемориальний музей І. Карпенко-Карого. Перед презентацією нашої книги працівники зробити 4-х хвилинний відео ряд. Будинок, сирена, вибух – і музика. Фото рятівників, які розбирають завали. Високе небо. Дуже високе небо у хмарах. І напис: це реквієм по загиблих. І – музика знову, яка краще за слова розповідає про книгу. Після цього ніхто не міг проронити ані слова. Всі плакали, і з десяток хвилин мовчали. Мені здається, той трейлер був би схожий на це невеличке відео.
– Чи вплинула робота над книгою на Ваше сприйняття життя та смерті?
– А це треба спитати у читачів. Бо ми, коли писали її, пережили всі описані людські долі…
– Плануєте продовжити співпрацю з іншими авторами над подібними проєктами? Можливо, вже є ідеї для нової книги?
– Планую. І є ідеї. Але не впевнена, що можливо повторити успіх цієї книги.
Розмовляла Єлизавета Безкровна
