ПАМʼЯТІ ПОЕТА…
_________
«Це ж не перше квітня!», – спалахнув Герой України Борис Олійник (22 жовтня 1935 року – 30 квітня 2017), коли довідався, що Шведська академія отримала офіційне подання НАН України про його висунення кандидатом на здобуття Нобелівської премії 2012 року. І додав: «За кордоном наших ліриків майже не знають. Отож до висунення ставлюся з гумором». За хвильку номінант хитрувато примружив око: «Ініціатори мене не питали, тепер хай самі й розбираються».
Висока винагорода знову оминула Україну. І все ж таки… Поетична планета Бориса Олійника існує з початку шістдесятих років ХХ століття. На ній — понад п’ятдесят книжок українською та багатьма іншими мовами, двадцять поем… Інколи здається, що творець цієї суверенної поетичної планети,— маг віртуозної рими, факір простонародної метафори, ілюзіоніст, який миттєво вивершує цілісну систему натяків, всього того, що на Полтавщині — малій батьківщині поета, який давно став уславленим киянином — називають по-народному хоча й загадково, але точно: наздогад буряків, щоб дали капусти.
Постать знаного лірика бачиться то в свитці старосвітського любомудра — послідовника світознавця й людинознавця Сковороди, то в солдатському мундирі шевченківської епохи, то в пишних давньоримських шатах трибуна, який навіть у Страсбурзі, де бував кілька разів щороку як парламентський посланець Верховної Ради України, не мав часу, аби помилуватися чужими небесами. Насправді ж поет був схожим на свого ліричного героя (чи навпаки): непідробною справжністю, українськістю, зокрема й полтавськістю, вірністю Зачепилівці, де народився, обожнюванням матері, осонценням дитинства, схилянням перед Словом як божественним началом і плеканням слова як непідкупної, незнищенної цитаделі на рідній землі.
СПРАВЖНІ ЛІРИКИ НЕ ПРОДАЮТЬСЯ
Маємо той рідкісний випадок, коли не треба робити уточнень, всіляких корекцій розбіжностей у біографіях та внутрішніх світах майстра вірша і його ліричного героя, постійно мати на оці ймовірну ідеалізацію, можливе інкрустування чи ретушування реального портрета: мовляв, ось це — автор, а це — його поетичний рупор. Вони — двійники, взаємозамінні громадянські, духовні та інтелектуальні величини.
З давньою незмінною любов’ю, але без уже звичного пафосу хотілося б увиразнити застиглу ще в минулому столітті константу: Борис Олійник — не просто знаний, а видатний український лірик. Це справді так, і ніхто та ніщо, навіть час, не спростують очевидного. Наважуся стверджувати, що воднораз Борис Олійник — одна з найболючіших чи й найтрагічніших творчих постатей рідного сьогодення. Не лише тому, що поет вірив у можливість щасливого майбуття ідеального суспільства, не лише тому, що, постійно перебуваючи на новітніх паралелях європейськості, не вписувався в неї своїм глибинним українством, а й тому, що не просто відчувавав, а твердо знав: там, у далеких парижах, його духовні набутки нікому не потрібні…
– За нашими плечами був Шевченко,— повсякчас наголошував Борис Олійник.– Тепер Тараса вже майже не цитують, бо він і нині працює проти системи. Це рідкісне явище – завжди своєчасний. Окрім того, хоч би як там було, а саме ми – українські поети – зберігали українську мову. Ми могли (за радянського часу) загнати щось у підтекст. Тобто ми все-таки якось протистояли системі. Мої вірші читали і запитували: як вони виходили в світ? А нормально виходили. Щоправда, певний час я теж був заборонений, невиїзний. Але я – чоловік, мені не годиться виставляти свої рани. Були такі, хто тікав у Москву, а тепер розповідають, як велося тяжко. Це не завжди правда. Якщо поет справжній, він не продається…
Борис Олійник умів й любив вільно ширяти в царстві високої поезії. Розкошував автор — розкошував і читач: стрімким польотом думки, свободою несподіваних асоціацій, парадоксальними зіставленнями й протиставленнями, переливами неповторних інтонацій і сяйвом барв, суто олійниківськими новотворами. Та як вони народжувалися? На жаль чи на щастя, вичерпної відповіді немає. Тим-то Борис Олійник знову й знову наголошував: «Поезія – це таїна». І додавав:
– Лірика – особливий жанр. Її не можна висиджувати. Коли немає часу на поезію, отже, не настав час для поезії. Нині гуманітарну сферу хочуть перевести на пожертви: нехай, мовляв, культурою в нас займаються сучасні Терещенки й Ханенки. А я вважаю, що це державна справа
«Я ПРОСТО ЗНАЮ, ЩО Є ЗЛО. І Є ДОБРО»
У зрілого майстра була широка амплітуда і громадських зацікавлень, і творчих пошуків. А дебютував Борис Олійник як романтик, окрилений дерзновенними, хмільними мріями, що живилися весняними соками постсталінської відлиги, великими тогочасними сподіваннями. Перша збірка «Б’ють у крицю ковалі» сьогодні приваблює і наївною чистотою ще юначого світобачення, і земним реалізмом, і першими спробами справді новаторського мислення. Саме тоді вже закладалися першопочатки драматичного начала в душі Бориса Олійника і як яскравої особистості, і як самобутнього поета: в нього не було й нині немає послідовників, талановитих учнів, які розвивали б образну систему, утверджували виболені ідеї.
Всепланетарність, космізм поетичного світу впродовж десятиліть єднали Бориса Олійника з шістдесятниками. Зрештою, саме з його іменем завжди асоціюватиметься справжнє золото лірики, яка пізніше знецінилася варіаціями епігонів: багато навіть знаних сімдесятників-вісімдесятників довго не могли звільнитися від густого сяйнистого неводу своїх попередників, зокрема Ліни Костенко та незабутніх Івана Драча і Миколи Вінграновського. А ось явних копіювальників письма Бориса Олійника висіялося менше. І тому, що манера автора таких етапних збірок для тодішньої української поезії, як «Двадцятий вал», «Коло», «Рух», була яскрава, примітна, й найменше наслідування негайно вловлювалося, і тому, що образна система саме Бориса Олійника була гранично цілісна й воднораз напрочуд розмаїта — повторювати її просто смішно, тим-то запозичували щось одне, розтягували міцно злютовану мозаїку по частинках, а це не так впадало в очі.
Звідси – не прямий, а опосередкований вплив автора таких уже, без перебільшення, класичних віршів, як «Парубоцька балада», «Романтичне інтермецо», «Був чоловік… І – нема», «У поета гроші завелись…», «Мати сіяла сон», на багатьох справді обдарованих ліриків, хоч не один із них приміряв і широкі романтичні шати поезії Бориса Олійника (відразу ставали неприродними, видно з усього, муляли), і прилаштовував до себе його публіцистичні крила (вони зів’яло опадали): те, що одному дано від Господа, іншому просто не пасує.
За радянських часів особливо спокусливим видавалося виразне громадянське начало визнаного і українським людом, і всесильною владою поета (цей парадокс просто заворожував потенційних епігонів). Але там, де в кумира високі епітети звучали природно, в його прихильників гримкотіли, немов іржава бляха на семи злих вітрах двадцятого століття, там, де олійниківське слово служило Україні, словеса його тлумачів прислужували системі. Відмінність не просто велика, а принципова, й міра її – різновеликість талантів, заангажованість одного добром і праведністю, славою в ім’я народу, а інших – пристосуванством, вірнопідданістю, славослів’ям.
– Справжня поезія – не хроніка подій,– наголошував Борис Олійник.– Хоча час від часу від неї це вимагалося. Може бути поезія імітована. Я, наприклад, можу її імітувати. У мене так набита рука, що коли піду на замовлення, то важко буде зрозуміти, чи це від духу, чи від ремесла. А в публіцистиці розмова йде прямо. Хоча часом з ілюзіями й алюзіями. Але це відкритий текст. А в поезії відкритий текст знижує її цінність.
Відверта, відкрита публіцистичність Бориса Олійника була й лишилася м’якою, теплою, проникливо довірливою, бо вона – похідна не від холодного раціоналізму, прагматичного розрахунку, а від самої душі, її найсвітліших, прапращурівських глибин. «Мої батьки мали козацьку віру – світлу, не ортодоксальну, не фанатичну,– зізнавався поет.– Я не містик. Я просто знаю, що є зло. І є добро». Саме воно – в серцевині шляхетності й порядності лірика. Це той випадок, коли марно шукати у творах подвійного дна, хоча б уже тому, що його не існує й не може існувати в системі духовних і морально-етичних координат Бориса Олійника.
Такий кут зору сприймається як даність, єдино правильна точка відліку його життєвих та поетичних шляхів. Є там і нерівності, і вибоїни, але немає карколомних поворотів, кардинальних переорієнтацій, підступних зиґзаґів, численних фальшивих знаків (скільки ж бо їх наставлено на маршрутах багатьох побратимів по слову!), усіляких, часто змінюваних, прапорців, якими обкидають більшу чи меншу привласнену і поетичну, і житейську території.
– Я завжди говорив, що героєм у нас може бути кожен. От людиною – це вже складніше. Тому до звання Героя України ставлюся спокійно. Спасибі, звичайно. Але чи від того я став кращим, чи гіршим? У мене єдина перевага – я нікого не продав,— сповідається Борис Олійник.— Романтиком був і лишаюся досі. Бо вважаю, що той, хто зраджує свої небесні ідеали, стає абсолютним обивателем, навіть у літературі. Не знаю, чи вдалося мені зберегти літературну планку. Принаймні все життя я намагався її не опускати. Без романтики все засохне. Пересохнуть усі джерела, які поять нашу духовну річку.
«ХТО СПРИЙМАЄ ІРОНІЮ, ТОЙ НЕ БОЇТЬСЯ ПРАВДИ»
– Шановний поете! Як до вас звертатися: Борисе Іллічу, Борисе Ільковичу, пане чи товаришу?
– Вам видніше. Батько мій був, звичайно ж, Ільком, хоча Ілля — це урочистіше, більше для свят, ніж для суворих сільських буднів. Відомий народний цілитель Євген Товстуха, якого знаю ще зі студентських років, принципово звертається до мене тільки так: Ількович. Іллею, Ільком ми з дружиною назвали сина. На «товариша» відгукуюся, за «пана» не агітую. Міг би згодитися хіба що на козацьке — пане-товаришу. Отож і кажу: вам видніше.
— І все ж таки не хочу називати вас паном поетом, бо, хоча й не певен в цьому, відразу ж якщо не схопитеся за невидимого ножа, то згадаєте Тичину: «Всіх панів…»
— Поетом має називати когось не колега, а час. А час, як відомо,— навіть не суддя, а нещадний судія.
— Знаний гуморист, колишній народний депутат України пан Петро Ілліч Осадчук свого часу жартома просив звертатися до нього просто: Ілліч. А от ви чомусь не висловлювали такого побажання.
— Та чого ж — і мене так величали.
— Ваша далека родичка Валентина Яківна просто-таки чудово співає. Подейкують, що й ви маєте неабиякий голос.
— Було колись, хоча й нині можу заспівати. А от Валентина Саввопуло має соковите сопрано, виконує твори Баха, Генделя, Моцарта… Народилася в Ашгабаті, після жахливого землетрусу 1948 року, який забрав її батьків, переїхала до моєї рідної Зачепилівки. Нині – народна артистка України. А які дивні голоси мали наші рідні бабусі Катерина та Уляна Іллівни! Послухаєш, як вони заведуть «Стоїть гора високая»,— душа хмеліє від щастя.
— Таки хмеліє. Ви ж колись любили заглядати в благословенний підвальчик на Великій Житомирській, де і я випив не одну чашечку кави.
— Не зрікаюся цього. На жаль, літа уже давно схилили хіба що до спогадів про каву та келихи з шампанським.
— А ще ж були романтична люлька, рвійний картатий шарф, густа поетична чуприна, зачесана на лівий, перепрошую, правий бік. Хіба не естет, не бард, не трубадур? Це ж ви писали: «А люди ідуть… по барханах, болотах і трасах, // Крізь хащі тропічні на леза байкальських вітрів». Це ж ви, а не Господь, визволяли своїх колег по чорнилу й перу, рятували їхні партквитки, отже й репутацію, може, навіть долю, яка за тих давніх — брежнєвських — часів прямо залежала від того, забрали чи не забрали в людини, надто ж віршувальника, червону книжечку. При цьому не забуваймо, що саме ви не сьогодні, коли все дозволено, а в добу ідеологічної зашореності кинули на папір такі рядки: «Сердиті Особи хотіли в своїх кабінетах // Вирішувать долі епох і народів згори…» До речі, слово «Особи» написано з великої літери.
— Жарти жартами, але, пригадайте, за мого десятилітнього партійного секретарювання в Спілці письменників України жодного поета, прозаїка чи драматурга не арештували, не виключили з лав КПРС. Я це просто констатую. А люлька… То для форсу. Чуприна ж прощалася зі мною швидше, ніж я — з ілюзіями молодості.
— Ви рано стали просто поетом (у тому розумінні, що швидко видали першу збірку), потім — комсомольським поетом, сурмачем…
— Там, де юність, там і романтика. Сьогодні мене вже за звичкою називають останнім романтиком. Незабутній Леонід Талалай свого часу свою статтю так і озаглавив: «Останній романтик».
— Колись ми цитували не тільки в кав’ярнях, а й десь на цілині, в Тургайських степах, Ваші, без перебільшення, знамениті щемкі рядки: «Мамо! Егей, чуєш мене крізь морози, прогнози, заноси, покоси і перекоси? Чуєш?».
— На жаль, після того вірша…
— …Який дав назву збірці, пізніше відзначену Державною премією СРСР…
(Вимушена ремарка. Борис Ілліч (Ількович?) жодного разу не перебивав мене (я ж постійно вклинювався в його знакову, полтавську мову з суто олійниківськими інтонаціями, впізнаваними навіть у слухавці серед глухої ночі). Поет терпляче вислухав мою довгу тираду про справи давно минулих днів, і, ледь поморщившись, киваючи в такт головою, не обірвав розлогої цитати з його ж таки вірша).
— Так-так, було… На жаль, уже давно немає матері, багатьох і багатьох родичів, які зустрічали мене після романтичних мандрівок. Я писав додому здалеку щось по-юнацькому квапливе, пустопорожньо мудре, а мати відповідала просто, по-людськи…
(Ще одна важлива подробиця. Кабінет голови правління Українського фонду культури, де відбувалася розмова 2013 року, не розкішний, але просторий, світлий. Біля господаря — ікони (чи господар біля ікон?). На стінах — картини: на одній — Північ, олені, іній, на другій — церкви, на третій — квіти… Борис Ілліч узяв плаща, надів сірого картузика, поправив краватку. І зненацька зронив: «Баба Химка казала так: «На Покрову вівці повинні відгуляти». Справді, незабаром мала бути Покрова, й згадували ми батьків, родичів, які переступили пруг вічності. І те, що у високому, вишуканому столичному кабінеті несподівано пролунало воістину земне, зачепилівське відлуння, освячене дорогим для поета жіночим іменем,— було саме так, як і мало бути: суто по-олійниківськи. Поет ніколи не соромився земляків у куфайках і чунях чи кирзяках, не втікав, не відсторонювався від так званих простих людей).
— Сподіваюся, ви навіть сьогодні не зараховуєте себе до лику святих або когорти геніїв…
— Хто сприймає іронію, той не боїться правди. А якщо серйозно, то геніальне — це воднораз і божественне в людині.
— Не вважаю, Борисе Іллічу, справжнім українським віршувальником того, хто по-панібратськи ставиться до Шевченка…
— Тут ми солідарні до останньої краплини нашої крові.
НЕ ЛИШЕ САМОРОДОК…
— У розмові про Великого Кобзаря ви якось принагідно згадали не лише Кукольника, а й княгиню Чарську. Це для того, щоб засвідчити ерудицію академіка?
— Та ні, хотілося чіткіше розмежувати популярність і геніальність. У свою добу названі письменники мали велику славу як серед обивателів, так і серед посполитства всіх поверхів. І що ж? Бенгальський вогонь цих далеко не безталанних людей швидко відгорів… А Шевченко ніколи не побутував у минулому, а завжди – тільки в сьогоднішньому й грядущому. Коли сьогодні різномовна та різнолика громада упізнає в нас саме українців і з лиця, і з голосу, то цим ми як нація завдячуємо насамперед Шевченкові. Мені самому за кордоном неоднораз доводилося переконуватися в слушності такого твердження: коли я казав: «З України», неодмінно відлунювало: «О, знаємо… Тарас Шевченко!» Саме тому наш Кобзар і став поетом світовим, що він оком ясновидця заглянув у першоджерела характеру рідного народу, в корені його болінь, борінь та сподівань й, розсунувши національні межі, вийшов на універсальні, загальнолюдські, притаманні всяк сущому народові основоположні вартості.
— Що ви сьогодні берете від Шевченка?
— Прагнення до свободи духу й слова, до рівності, соціальної справедливості, відчуття власного гнізда — Вітчизни, синівську шанобу до предтеч, зрештою потяг до пізнання світу й себе. Хотів би наголосити: Тарас – не лише геніальний самородок, а й високий інтелект, інтелігент у найточнішому розумінні цього слова.
Жодна влада не осягала до глибин Шевченка, не вважала його своїм. І не лише тому, що він – бунтар, а тому, що за його плечами – велетенська духовна нива: колишній кріпак бачив образи декоративних скульптур Торвальдсена, обстоював ідеали людської краси, втілені в статуях Аполлона Бельведерського й Венери Медицейської, поклав в основу своєї творчості всі набутки народнопісенної творчості, розмірковував про легендарну книгозбірню Ярослава Мудрого, по-своєму інтерпретував «Слово о полку Ігоревім», не розлучався з Біблією… А що ж правителі? Звичайнісінькі верхогляди! До того ж доводиться знову й знову повторювати ось такі безсмертні рядки нашого генія: «Ви любите на братові // Шкуру, а не душу!».
— Або ж, Борисе Іллічу, такі: «А той, щедрий та розкошний, // Все храми мурує…» А хто ж із нинішніх, як ви любите казати, чолових не мурує власних хатинок? Тим-то чи не здається вам, що держава ніколи не дбала й не дбає сьогодні про свою душу й душі своїх громадян?
— Духовність, як і патріотизм, має свої корені. А що глибше сягає коріння в національний ґрунт, казав один мудрий чоловік, то вища крона в загальнолюдське проростає. Згадаймо хоча б Володимира Сосюру: «Не можна любити народів других, // Коли ти не любиш Вкраїни».
— Донедавна Ви частіше бували в чужих парижах, ніж у рідній Зачепилівці. Про що думалося там, за близькими й далекими обріями?
— Мандруючи світом, я намагався не бути загумінковим хуторянином, який хвалить своє болото. Але, повірте, в будь-якій державі на четвертий день уже хотілося повернутися додому. Я завжди намагався відсторонитися від постіндустріальних сурогатів, від тих суперділових співрозмовників, які постійно позирають на годинника. Можливо, ми марнуємо час на довгі щирі бесіди, але все ж таки воістину благословенна наша здатність вислухати іншого.
Я обстоював й обстоюю свої погляди. Їх не всі поділяють. Але згодом до моєї позиції пристають нові й нові люди. На початку дев’яностих років я попереджав наших витязів честі, які ще вчора страждали у в’язницях: подивіться, як до вас, розконвойованих, підпливають риби-прилипали. На жаль, наші достойники тоді не послухали мене, оскільки я був начебто їхнім опонентом. А тепер погоджуються, що внесли на своїх плечах тих, хто відтіснив наших витязів із першої позиції на сьому й став правити бал.
ОСІННІ ЯБЛУКА ВІД ГЕНІАЛЬНОГО ЛІРИКА
— Коли ви входили в літературу, ще були живі майже всі наші класики: Тичина, Рильський, згаданий Сосюра, Малишко… Хто з них найперший підтримав вас?
— Сталося так, що найраніше звернув на мене увагу Павло Григорович — беззаперечна величина у світовій поезії. Тут я ніколи не сумнівався й не сумніваюся нині. Велич цього видатного поета і в тому, що він був батьком для нас, молодих. До речі, мої побратими ніколи не виступали в ролі жебраків, не прохали авторитетів «проштовхнути» свої рукописи. Таке в шістдесяті роки минулого століття було просто неприйнятним для нас. А підтримка Тичини — це вексель, який я оплачую й сьогодні.
— Ви якось зронили, що саме тому … просто заздрите самому собі.
— Так. Не кожному випадає побувати в оселі генія, поласувати яблуками. Я тоді був студентом, жив надголодь. Побачив на столі яблука, не втримався — взяв одне. Поки Леонід Тендюк читав уголос власні вірші, а Павло Григорович уважно слухав їх, дотягнувся до другого. Чи було третє яблуко — вже не пригадую. Очевидно, не погребував і ним, бо почув, як господар делікатно попросив дружину: «Лідіє Петрівно, а дай-но нам яблук». Вони були смачні, пізньоосінні.
— Коли вам упало в око те, що, скажімо, Тичина і Рильський не вельми симпатизують один одному і що це, на жаль, не випадок, а скорше закономірність у царині мистецтва взагалі й мистецтва слова зокрема?
— Відомо, що весь світ любити легше, ніж конкретну людину. Та я високо шаную Тичину і Рильського, Довженка і Сосюру, Яновського і Гончара… Перелік можна продовжувати й продовжувати. До речі, існує неточне уявлення про митця як таку собі таємничу особу, що працює у вежі зі слонової кістки. А це далеко не так. Письменник завжди має справу з конкретикою й лише від нього залежить, чи стане вона вічною в слові. Я ніколи не роздмухував якісь непорозуміння між великими, не брав участі в конфліктах білялітературного оточення, завжди намагався помирити колег.
— … І захистити їх від партійно-державних жорен.
— До речі, ті жорна й мене мололи — не лише молодого, а й уже в зрілих літах.
«НАЙБІЛЬШЕ ШАНУЮ НАДІЙНІСТЬ І НЕЗРАДЛИВІСТЬ»
— Пригадуються радянські часи, коли цензори знімали ваші поезії — поезії секретаря парткому Спілки письменників України — підготовлені до друку в журналі «Київ» (я працював там завідувачем відділу літературної критики). Ви, сказавши про це, почали похмуро попихкувати романтичною люлькою. Тепер уже не палите та й цензури немає.
— То була звичайнісінька інспірація недоброзичливців. Вони хотіли звести зі мною порахунки з допомогою недремного ока пастухів слова. А найжорстокіше завжди цензурує найпильніша наглядачка поезії — душа автора.
— Вам не бракувало заздрісників.
— Я просто не звертав на них уваги ні в Києві, ні за депутатства в Москві під час так званої горбачовської перебудови. Не звертаю уваги й нині — вже на теренах незалежної України… Заздрість така ж стародавня, як і людина. Вона особливо буйно квітує в нашому письменницькому середовищі. Час від часу переді мною постає давнє запитання: «Чи примиряться Моцарт і Сальєрі?». Належу до безнадійних оптимістів, а тому вірю в це. Коли ж виникає потреба сказати про щось нагальне на повен голос, то роблю це з трибуни, а не за чиїмись спинами. Хоча, як відомо, страшенно незручно кинути своєму візаві те, що ти про нього думаєш.
— Тому вже протягом довгого часу не заходите до Будинку письменників?
— Я там провів не один рік свого життя і як рядовий нашої Спілки, і як її секретар та секретар парткому. Отож не хочеться повертатися до того, з чим колись попрощався. Тим більше, що в храмі, де панував дух буття й творчості наших класиків, уже здебільшого порядкує приземлена прагматика. У мене є свої принципи, отож із лукавими справ не маю.
— Як мені здається, від пазурів сірої буденщини в людських стосунках, від суєти та іншого дріб’язку в житті вас завжди рятують щирий незлобивий гумор, неповторна полтавсько-олійниківська інтонація, добродушна усмішка чи іронічна посмішка… Може, я щось забув згадати?
— Та ні, колего, все правильно. Хоча… Я справді високо ціную рапіри дотепності, але найбільше шаную надійність і незрадливість.
— Справді, воістину важко зустріти українця, який когось якимсь чином хоч раз не зрадив…
— Найстрашніше, коли зраджують матір і Вітчизну. Ці слова не мають множини, точніше — вживаються лише в однині.
«НЕ РОЗКИДАВСЯ ЧАСОМ НАВСІБІЧ»
— Ви колись замислювалися над тим, як народжується вірш? Чи головне, аби він просто вилився на папір?
— Безперечно, важливіший твір, ніж процес його появи. Не хочу тут напускати якогось містичного туману, скажу просто: пишеться так, як пишеться. Коли ж не пишеться, то «висиджуванням» справі не зарадиш. Чесно кажучи, я ніколи не сповідував принципу «жодного дня без рядка», хоча й ніколи не розкидався часом навсібіч.
— Але ж ви тривалий час працювали в журналістиці, а вона, як і перше кохання, просто-таки поглинає роки за роками.
— Як особа, як поет ніколи не шкодував за тим. Ба навіть більше… Я вже якось писав, що на відміну від прикуплених писак, які комфортно почуваються в статусі «другої найдревнішої професії», журналісти совісті й честі працюють в таких щільних шарах негативної атмосфери, де горять обшивки найдосконаліших космічних кораблів. Тут уже ніякі бронежилети не допоможуть. Журналіст сьогодні — сапер, у якого відібрали міношукач. Але все одно треба йти, щоб розвінчати брехню й захистити правду. Ту правду, яку не люблять панівні режими. Не люблять, а тому безслідно щезають. Наступні висновків із цього не роблять і так само зникають у безоднях часу.
— Ваше слово проходило випробування на міцність і чорнобильським полум’ям, і вогнем міжнародних конфліктів. Що найбільше болить вам нині?
— Не кимось згори, а нашою літературою були виховані ті, хто першим пішов у пекло четвертого реактора й відвів вогонь од нас сущих. Я написав небагато віршів про цю планетарну катастрофу, але всі вони продиктовані душею. Нею ж народжені твори про балканські двобої, інші масштабні конфлікти. На все я прагну подивитися з висот народної етики, віри в торжество добра й справедливості. Це – повсякчасні болі й надії. А мої вірші, сподіваюся, потверджують одне: український народ існує й завжди існуватиме.
— Ви багато зробили, щоб ім’я відомого поета Василя Симоненка не спаплюжили, не вкрали в нашого народу, не відторгнули від України.
— Тоді довго доводилося переконувати, що ми таки стоїмо на одній, на рідній землі. Василя хотіли різні люди з різних причин зробити то націоналістом, то інтернаціоналістом, і таким чином обтяти його всеукраїнське значення, применшити чи й викривити його роль як національного поета. Відомо ж бо, в ті часи слово «націоналіст» відразу асоціювалося з означенням «буржуазний», а це вже — присуд, вирок, тавро на все життя. Ми не віддали поета якійсь групі чи групці людей, і він став прапором усієї нашої поезії.
ЗАОКЕАНСЬКІ ВАРЕНИКИ Й ПОЛТАВСЬКІ ГАЛУШКИ
— Свого часу ви написали: «Звістку принесли сороки: «Сорок!» // Озирнувсь назад і отерп: // Я все собі думаю — ще вівторок, // А воно вже, хлопці… четвер». Але пригадуються й такі ваші рядки: «Я родивсь безнадійним романтиком — Дон Кіхот у масштабі села», і таке зізнання: «Але ж бісова дівка на кручі стоїть, // Огорнувши вітрами стан». Якою ж нині бачиться Дон Кіхотові ота «дівка», овіяна вітрами молодості ?
— Такою самою — «А нехай би взяв мене чорт!» Жінки мають здатність завжди бути молодими. Це їхня сутність. Стосується вона і кохання, і лірики.
— Воістину так, Борисе Іллічу. Чим була для вас поезія в молодості й чим вона стала для вас у пору зрілості?
— Поезія — це як перше кохання. Всі мої нашивки, які є, познімали чи познімають, а ось перше кохання залишиться назавжди.
— А наука?
— Хотілося б насамперед назвати всесвітньо відомі імена Володимира Вернадського, Данила Заболотного, Агатангела Кримського, Сергія Корольова, Євгена Патона та багатьох інших світочів думки, які подвижницькою діяльністю здобули моральне право повторити слова Пастера: «Наука була пристрастю мого життя. Я ототожнював велич батьківщини з величчю науки».
— Чи підписалися б ви сьогодні під таким твердженням зі збірки «Міра», яка з’явилася друком у 1984 році: «Поезія більше, ніж логіка, зна, // Оскільки — Поезія єсмь!»?
— Я не підчищаю й не переробляю своїх підписів. Там, де я будь-коли їх поставив, вони стоять і нині. А поезія була, є й вічно буде, що б про неї не говорили, хоч як би її принижували та упосліджували.
— Чому ви назвали одну зі збірок так традиційно й воднораз так загадково: «Таємна вечеря»?
— Кажуть, що там, де три українці, неодмінно з’являється тринадцятий. Я не пишу про зрадництво. Я веду мову насамперед про доконечну потребу вірності, віри. На жаль, підступне зрадництво — одна з найболючіших ран нашої нації, одна з найчорніших рис рідної ментальності. Звідси й назва. Тут хотілося б додати таке. Ми за Божою подобою створені, а наробили стільки всілякого, що Господь, підпираючи рукою щоку, знову й знову хитає головою: «Хіба я на це благословляв?»
— Якою вам бачиться поезія нового століття?
— Кожна епоха робить переоркестровку, змінює інтонаційний лад лірики. Наша поезія завжди — в текстах чи в підтекстах — боролася за свободу людини, незалежність України, щастя народу, утверджувала загальнолюдські цінності. Це Шевченкове начало заявлятиме про себе завжди. Буде й штукарство, народяться й такі наші нащадки, які, мов свої, повторюватимуть прості слова: поезія — це як перше кохання… Добре було б зустрітися з ними, потиснути молоді руки талановитим лірикам прийдешнього часу.
— Я певен, Борисе Іллічу, що вони своїх рук не відвели б від вашої правиці.
— Хочеться в це вірити… Пам’ятаю, якось іще за радянської влади поїхав у складі делегації до Канади. Познайомився з тамтешіми українцями, пішов до їхньої оселі: запросили на вареники. Повернувся додому, а мене викликають до відповідної інстанції, радять написати викривальну статтю. Одначе я твердо відповів: про людину, в хаті якої побував, котра мене частувала хлібом-сіллю, я писати щось негативне не можу й не буду. Це мій принцип, якого дотримуюся незважаючи ні на кого, ні на що.
— До речі, смачні були ті заокеанські «націоналістичні» вареники ?
— Полтавські галушки кращі.
Микола Славинський,
лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка
Головне фото: Борис Олійник, Богдан Ступка (праворуч) @УНІАН
