Вдома все надихає на спогади. Я їх привожу з села до столиці силу-силенну. Адже тільки там вкотре перелистуєш зошити з колись написаними віршами, вкотре переглядаєш старі світлини, які школяркою старанно вклеювала сама ж в сімейний альбом, вкотре в розмовах з мамою пірнаєш думками у далеке і водночас близьке минуле…
Ось і цього разу мама зробила ввечері чай і намастила на чорний хліб масло, магазинне. Всі взялися вминати ті “скибки” (бо ж в місті то не так смакує 
) А на думку прийшов час, коли ще були живі бабуся, тато, коли тримали в господарстві корову, і довгими зимовими вечорами гуртом, здогадуєтеся що робили, – збивали масло.
Мама, під чітким бабусиним керівництвом (вона в нас у сім’ї, поки здужала, була головною), притоплювала в печі сметану, потім переливала її в банку, закривала кришкою і починалося найцікавіше. По черзі та банка ходила з рук в руки: бабуся, тато, мама, я, брат… Телевізор говорив до нас голосом рабині Ізаури або Щтірліца, а ми калатали банку з усіх сил, поки до її стінок не починали приставати всім на радість перші маленьки масляні крупинки.
Далі промивали збиту масу водою, формували в кульку і виносили на холод. Вранці на столі завжди сояла тарілочка зі смачнющим домашнім маслом.
Згодом купили батьки ручний сепаратор. Потім, окрім масла, мама почала готувати не менш смачний домашній твердий сир. Але це вже зовсім інша історія… Хай-но тільки побуваю ще вдома – неодмінно поділюся і нею. Смачних усім спогадів!
