Що може об’єднати одну людину, яка залишила дім через війну, з іншою, яка бачила війну лише по телевізору? Виявляється, іноді достатньо однієї зустрічі, розмови, чашки кави – або чиєїсь готовності просто бути поруч. Саме про це нова двомовна польсько-українська антологія «Коли домом є хтось. Польсько-українські історії про життя разом».
Це двадцять одна історія – одинадцять українських та десять польських авторів і авторок, які по-своєму відповідають на одне запитання: що означає бути поруч із людиною, яка має інший досвід, іншу мову, іншу пам’ять?
Іноді відповідь досить неочікувана. Герої цих оповідань закохуються, сваряться, жартують, сумують, допомагають одне одному, починають життя спочатку. Вони зустрічаються випадково й розлучаються не назавжди. Вони приїжджають до чужої країни з валізою, спогадами та страхом перед невідомим. А іноді просто опиняються поруч із кимось, хто в потрібний момент руйнує кордони й гамує ці страхи.
Тут є війна. Є вимушена еміграція. Є втрачений дім і спроба побудувати новий. Але ця книжка не лише про біль. Вона значною мірою про звичайне життя, яке вперто продовжується навіть під час війни.
Дві країни – одна книжка
Ідея антології виникла у грудні 2024 року. Її творці – письменник і видавець Януш Музичишин та українська журналістка й видавчиня Тетяна Виговська – запропонували авторам із Польщі та України осмислити тему спільного життя.
Гаслом проєкту стало: «Польща – Україна: Історії, які нас єднають».
Але авторів не просили писати однакові історії. Навпаки – кожен мав право побачити цю тему через власний досвід і власну літературну оптику. Саме тому під однією обкладинкою опинилися дуже різні тексти. І це одна з найцікавіших особливостей антології: польські та українські автори не завжди дивляться на ті самі події однаково.
Для українського автора війна може бути особистою раною, яку неможливо залишити за межами тексту. Для польського – тим, що він побачив, почув, відчув через зустріч із українцями, які опинилися поруч. В одному випадку йдеться про досвід людини, яка втратила дім. В іншому – про досвід того, хто відкрив двері свого дому для чужої людини.
Ця різниця не розділяє книжку. Навпаки – робить її чесною, адже справжній діалог починається не там, де ми думаємо однаково, а там, де готові почути, чому інший бачить світ інакше.
Дім, якого немає на карті
Назва антології – «Коли домом є хтось» – говорить про це простіше за будь-які пояснення. Дім може бути квартирою, містом, країною, вулицею дитинства. Але для людини, яка була змушена залишити свою країну, поняття дому раптом перестає бути географічним. Дім може бути людиною. Тією, яка зустрічає на вокзалі. Яка допомагає заповнити документи. Яка терпляче пояснює незнайоме слово польською. Яка телефонує, коли ти залишився сам. Яка запрошує на вечерю. Або просто тією, поруч із якою вперше після довгого часу можна перестати боятися.
Можливо, саме тому ці історії й цікаві, адже питання, яке ставлять автори, набагато ширше: де наш дім і хто є нашими людьми?
640 сторінок – і жодної «правильної» відповіді
«Коли домом є хтось» – це 640 сторінок двомовних текстів українською та польською мовами, що вийшли під однією обкладинкою завдяки співпраці двох видавництв: RKS Janusz Muzyczyszyn із Руди-Шльонської (Сілезія) та «Час Змін Інформ» із Білої Церкви (Київщина).
Цю книжку не варто читати як спробу довести, що поляки та українці «однакові». У нас різний досвід останніх років, різні страхи й різні способи говорити про складні речі. Але, можливо, саме це і є головним відкриттям цієї антології: нам не обов’язково бути однаковими, щоб бути поруч. Достатньо залишити місце для чужої історії.
І, можливо, наприкінці читач зрозуміє просту річ: дім – це не завжди місце, куди можна повернутися. Іноді дім – це людина, яка на тебе чекає. Саме з цього і починаються історії про життя разом.
Тетяна Череп-Пероганич,
головна редакторка порталу «Еліта»,
співавторка антології «Коли домом є хтось»
