Він пише вірші, виступає зі стендапом, створює майданчики для творчих знайомств та підтримує, як волонтер, аеророзвідку ГУР. Професійний шлях від програмування до культурного менеджменту, еволюція поетичних тусовок від «Купідона» до сьогодення, організаційні кулуари під час війни та коти як джерело життєвої мудрості – у великому інтерв’ю про сенси, що тримають на плаву з Андрієм Рассказовим-Ковалевським.
– Андрію, ви постійно організовуєте поетичні зустрічі й об’єднуєте навколо себе людей. Чому сьогодні так важливо мати місце, де можна зустрітися, поговорити, почитати вірші й просто побути серед своїх?
– Взагалі-то, на мою думку, це завжди було важливо. Бо людям властиво гуртуватися за спільними інтересами. І життя доводить: що важчі часи настають, то це важливіше. Інша справа, що чим важчим стає час – а зараз поступово добігає кінця вже п’ятий рік гарячої стадії російсько-української війни, яка триває аж з 14-го року, – то тим більше серед нас людей, яким психологічно чи фізично важко знайти в собі сили для того, щоб відвідати подію. Поетичну чи будь-яку іншу. Але здаватися не можна. Та й взагалі, як на мене, події, де ти зустрічаєш своїх, щоб, наприклад, почитати чи просто послухати вірші, дають неабиякий позитивний заряд, який дуже допомагає «вивозити» це життя далі.
– Локації змінюються, обставини теж, але ваші зустрічі тривають. Що допомагає не зупинятися й продовжувати організовувати події?
– Мені допомагає комплекс різних факторів. Тут і те, що я аж ніяк не втратив цікавості до поезії та поетів і не збираюся цього робити. Тут і віра в те, що поетичний – та й взагалі творчий – двіж має тривати за будь-яких обставин, якщо ми говоримо принаймні про відносно мирне тилове життя. Тут і, мабуть, деяка природна впертість, а також небажання змінювати своє нинішнє заняття на щось інше, адже саме воно продовжує приносити мені найбільше задоволення.
– А як сьогодні зацікавити людей культурною подією? Що спонукає їх відкласти повсякденні справи й прийти на поетичний вечір?
– По-перше, треба чесно визнати, що з кожним роком організовувати події стає дедалі важче. Особливо у нашій «бульбашці», тому що багато поетів пішло у військо, значний відсоток творчих людей гостріше сприймає все, що зараз відбувається, а отже, на жаль, більше підпадає під вплив негативних факторів. Вони часто не залишають сил не те що на відвідування культурних заходів, а й на щось набагато потрібніше для елементарного виживання. Тож я ніколи не ображаюся на тих, хто не приходить на події, навіть якщо попередньо пообіцяв бути. І тим більше вдячний тим, хто все ж знайшов час і натхнення завітати. Мабуть, до речі, це і є головним чинником, який стимулює мене не зупинятися й продовжувати. Побачити цікавих людей, близьких тобі за духом, творчо поспілкуватися з ними – це вартує дуже дорого.
– Що особисто вам дають ці зустрічі? Ви більше віддаєте іншим чи й самі знаходите в цьому спілкуванні щось необхідне для себе?
– Якщо почати трохи пафосно, то вони дають сенс життя. Бо ось вже четвертий рік поспіль я бачу себе саме організатором подій і поки не збираюся зупинятися. Коли я придумую подію та потім реалізую цей задум, то роблю це, в першу чергу, для самого себе. Бо якщо тобі самому цікава подія, то і запрошувати на неї не соромно. Ніколи не думав, хто кому більше віддає, бо якщо подія виходить вдалою, то це завжди є синергією між організатором, хедлайнером та публікою. В ідеалі, всі задоволені (усміхається).
– Як змінилася атмосфера поетичних тусовок за останні роки? Якими були ваші перші зустрічі й чим вони відрізняються від сьогоднішніх?
– Свої перші події я проводив ще аматором. Колись давно, вважай, у минулому житті, починав із власних творчих вечорів, хоча й за колективні заходи теж інколи брався. Потім була «Ранкова» (зараз «Перша») кава в «Купідоні», яку спочатку вели разом з Олександром Ірванцем та Ромою Романюком, а потім Олександр Васильович почав долучати до ведення Сашка Шуміліна, Сашка Коржа і мене. Там я багато чого навчився в плані організації й проведення подібних подій, що й досі стає мені у пригоді. З тих часів багато води втекло. Звичайно, чимало змінилося: тут і вплив війни, і зміна поколінь. Перші зустрічі на професійному рівні я провів у галереї «MODI», і тоді, у 23-му році, на події ходило відчутно більше людей – зі зрозумілих і вже згаданих вище причин. Тепер це найчастіше кав’ярня “Drip Coffee Buffet”. Але в суті своїй, мабуть, нічого не змінилося, бо поетичні вечори – у всій своїй різноманітності – це все ж таки поетичні вечори, їх ні з чим не переплутаєш (усміхається).
– Ви видаєте спільні поетичні збірки учасників зустрічей. Чому вам важливо об’єднувати тексти різних авторів під однією обкладинкою? Що відчуваєте, коли людина вперше бачить свій вірш надрукованим у книжці?
– Взагалі-то, від початку я досить прохолодно ставився до поетичних збірок на кшталт альманахів, де може бути надрукований, фактично, будь-який текст будь-якої якості. Недарма дехто називає такі видання «братською могилою поезії». Не люблю це відчуття, коли слухаєш чи читаєш «поетичний» текст, а в тебе, образно кажучи, віртуальна кров тече з вух. Коли я вигадував та реалізовував Клуб Поетичних Дуелей, то не думав про жодні збірки. Але потім, десь за півтора року його існування, коли Дуелі відбувалися щоп’ятниці, почало визрівати бажання зібрати під однією обкладинкою поетів-переможців – тобто тих, хто не тільки вміє добре писати, а й одночасно здатен належним чином доносити свої тексти до публіки. Так народилася збірка «100 секунд», а потім і наступна – «150 секунд». Запрошення до участі тут автоматично отримували тільки ті, хто дійсно гарно проявив себе у цьому форматі.
Сподіваюся, колись ще вийде і третя подібна збірка, адже Дуелі тривають, хоча зараз і збираю їх учетверо рідше. Бо хтось із дуелянтів уже у війську, хтось «награвся», а хтось елементарно вже не має сил, щоб дістатися до зустрічей. Тож доводиться залучати нових авторів, що й завжди було непросто – бо далеко не кожний хороший поет бачить себе в такому жвавому форматі, – а з кожним місяцем це стає дедалі важче…
Ну а якщо говорити про найновішу збірку «Коти мого двору», то тут взагалі була просто спонтанна ідея. Адже я сам пишу про киць та котів, бо вже 11 років живемо разом з Умою, і знаю, що багато хороших авторів теж мають вірші про кішок. Тож просто в якийсь момент кинув у фейсбуці заклик – типу, давайте, скидайте мені вірші про котів, у кого є. Накидали дуже добряче – 50+ авторів, навіть довелося робити деякий відбір за якістю текстів. У підсумку вийшло дуже вдало, це не тільки я так думаю, а й багато хто каже.
Принагідно хочу висловити подяку видавництву «Відкриття» на чолі з Наталією Васильєвою, яка, власне, і запропонувала видати збірку поетів-дуелянтів. І макет «котячої» збірки – також її робота. На жаль, ці збірки видаються не коштом видавництва, тож щоразу доводиться вкладати, а потім відбивати власні гроші. Щоб потім мати можливість вкласти їх у нову збірку…
– Чи траплялося, що завдяки вашим заходам люди знаходили не лише творче середовище, а й близьких друзів, однодумців або новий сенс у власній творчості?
– Так, таке трапляється постійно! В якийсь момент я навіть почав використовувати девіз «… connecting people», де замість трьох крапок стоїть назва закладу, у якому нині працюю. Цікавлюся українською поезією та людьми, які її створюють, ще десь від початку нульових років, тож багато кого знаю. Без перебільшення, думаю, що знаю кілька сотень гарних та цікавих українських поетів і поеток! І щоразу дивуюся, коли вони не знають одне одного. Тож досить часто бувало й буває, що одні автори приходять на заходи й відкривають для себе інших. Бувають і зовсім особливі випадки, як з Ронікою Пожарською та Ігорем Двигалом (які, взагалі-то, і самі є організаторами подій). Коли я запросив їх до участі в Дуелях, вони там познайомилися й настільки сподобалися одне одному, що трохи згодом побралися і дитину народили (усміхається).
– Який Андрій поза поезією та організацією подій? Чим займаєтеся у звичайному житті, як відпочиваєте й що допомагає вам перемикатися?
– У житті, не пов’язаному з організацією подій, займаюся всіляким побутовим дріб’язком. Раніше досить багато читав художньої літератури, дивився фільми та серіали. На жаль, війна зіпсувала це, і тепер легко заходять тільки новини й різноманітна аналітика, а на щось художнє доводиться окремо налаштовуватися. Тож якраз творчі вечори й допомагають перемикатися і хоча б на час події майже забувати про те, що, взагалі-то, русня кожної миті намагається нас як не упокорити, то просто повбивати.
– Що найскладніше в роботі організатора? Адже за кожною подією стоять домовленості, пошуки приміщення та безліч невидимих справ.
– Різні організатори працюють по-різному. Я від початку вирішив працювати під якийсь окремий заклад. Так не треба щоразу шукати нове приміщення і можна запускати рекламу від цієї локації. Також людям зручніше звикати до відвідування одного місця. Щодо справ, то так: організація кожної події вимагає чимало різноманітних зусиль. Навіть якщо це періодичний захід, тобто такий, який вже не треба вигадувати заново. Особливо складні події колективні – як ті, де є конкретні хедлайнери, так і щось на кшталт вільних мікрофонів. З досвідом багато організаційних речей перестають бути проблемою, але найважчим завжди залишається випадок раптової пізньої відмови. Бо що ближче до події, то важче вже щось змінити. І прикро, коли заявлено, скажімо, «Зіркову Сімку», а до події доходить усього четверо «зірок». Але і тут можна якось викрутитися – наприклад, давши кожному трохи більше часу на виступ.
– Яке місце родина посідає у вашому житті? Які цінності вам прищепили змалечку, що ви винесли з родинного досвіду й намагаєтеся зберегти сьогодні?
– Дякувати Богові, мені пощастило вирости у люблячій родині. І, фактично, всьому гарному, що маю зараз, тією чи іншою мірою завдячую батькам та й батькам батьків. Не буду тут перелічувати загальновідомі людські чесноти, сподіваюся, деякі з них у мене є. Дуже любив своїх маму і тата, досі сумую за ними. Тому, до речі, і користуюся зараз подвійним прізвищем – на честь і тата, і мами. Сподіваюся, що й синові вдалося щось корисне прищепити та передати, хоча б частково.
– Чи є у вашій родині традиції, історії або життєві принципи, які особливо на вас вплинули? Чого навчили вас старші покоління?
– Знаєте, я думаю, що найкращим навчанням є власний приклад. Тоді гарні речі та якості прищеплюються найміцніше. Щоправда, тут є ще й вплив генетики, тож інколи важко буває відокремити одне від одного. Наприклад, у батька, Олександра Олеговича, я навчився (не те щоб свідомо навчався, але за фактом так вийшло) спілкуванню з людьми, а від мами, Ніни Володимирівни, у мене, схоже, цікавість та увага до всього художнього й творчого. Якщо ж спробувати пригадати якийсь конкретний принцип, то першим спадає на думку ось що: якщо вже пообіцяв – виконуй.
– Як ви думаєте, що людина отримує від своєї родини, а що мусить віднайти самостійно? Чи змінилося ваше розуміння цього з віком?
– Насамперед від своєї родини людина, в ідеалі, має отримати любов і належне виховання. Бо якщо цього не відбулося, то самотужки багато базових речей дуже важко надолужити. Якщо дитину, по суті, не любили, людина може залишитися травмованою на все життя. Або ж – і це в кращому разі – вона буде змушена витратити купу зусиль, щоб владнати цю проблему. Але, звичайно, родина дає «лише» базові речі та якийсь поштовх у майбутнє, реально ж свій шлях кожен із нас має пройти сам. З віком змінюється те, що починаєш помічати й цінувати речі, які не помічав або вважав самі собою зрозумілими раніше. Для кожного це може бути щось своє…
– Ви регулярно збираєте кошти на ЗСУ. Як волонтерство стало частиною вашого життя? Чи змінило повномасштабне вторгнення ваше розуміння ролі культури, поезії та спільнот?
– Бажання підтримувати те, що вважаю правильним, у мене з’явилося ще з Помаранчевого Майдану. А тих, хто у війську, намагаюся підтримувати з 14-го року. І тут мені досить швидко стало зрозуміло, що я не хочу «донатити у невідомість», тому ще з 15-го року так вийшло, що обрав собі людину, якій довіряю, тож відтоді і сам доначу, і всі збори роблю на користь конкретного підрозділу. Це не означає, що не підтримую інші збори, але левова частка зусиль у цьому напрямку йде на користь аеророзвідки ГУР. Приємно знати, що всі 100% зібраного йдуть куди треба.
Моє розуміння важливості й впливу національної культури почало змінюватися ще з 2004 року, а з 2014-го, фактично, не залишилося жодних сумнівів у надважливості цього. Саме тоді я визначився щодо основних принципів. На заходах використовую виключно українську мову, та й у побуті остаточно перейшов на неї з початку повномасштабки. Так, у путіна немає копірайту на російську мову, людина цілком має право спілкуватися нею в побуті, ми вільна країна. Але публічне використання мови агресора вважаю неприйнятним. З власного досвіду прекрасно знаю, що перейти в творчості з однієї мови на іншу досить непросто, але цілком можливо. Тут тільки треба змусити зникнути назавжди «російськомовну щелепу». Бо той, хто продовжує створювати поезію чи прозу російською і потім поширювати ці твори, фактично сприяє саме російській культурі, навіть якщо навідріз не хоче усвідомлювати цю сумну правду.
– Як вам вдається поєднувати творчі заходи з волонтерством? Чи стають культурні події можливістю залучати більше людей до зборів на підтримку військових?
– Так, звичайно, саме культурні події й дають можливість закликати людей робити донати на ЗСУ. А щоб у них виникала додаткова впевненість у тому, що їхні внески пішли саме куди треба, я маю за правило завжди оприлюднювати звіти про перерахунки зібраних коштів. На жаль, гаряча війна триває вже п’ятий рік, економіка потерпає від руйнувань, люди в масі своїй, м’яко кажучи, не стають заможнішими, тож збори падають – це сумна реальність. Але все одно ніяк не можна опускати руки, бо ж ти або у війську, або для війська.
– Чи був момент, коли ви особливо гостро відчули, що всі ваші зусилля недаремні? Можливо, чийсь вчинок або слова надовго залишилися у пам’яті?
– Так, пригадую такий момент. Якось зробив черговий переказ, і майже одразу Дмитро вийшов на зв’язок і подякував, мовляв, ти як відчував, що нам на ремонт автівки зараз не вистачало саме цих двох тисяч!
– Звідки ваша любов до котів? Чи є у вас власні улюбленці або історії про них, які особливо дорогі вам?
– А я з самого дитинства котів люблю, якось одразу це стало ясно. І інших тварин теж, але котів понад усе. Як вже казав вище, у мене живе (чи це я у неї) киця Ума, орієнтальної породи. Чудове граційне, лагідне і водночас незалежне створіння. Тож всі мої вірші, фактично, за мотивами реальних подій або спостережень. І ось вам мій останній вірш якраз:
Коли усе не як годиться
І повертає не на краще,
Поглянь, як позіхає киця
На цілу гострозубу пащу.
Попри проблеми зі здоров’ям
Та інші хрінь та смуток попри,
Портал рожево-мармуровий
Захоплює повітря добре.
І линуть янголи у вирій,
І посмішку ховає кожний.
Це позіхання – знак довіри,
Якої зрадити не можна.
Так позіхати треба вміти!
Вдається бути мудрим кицям
Отак щасливими у миті…
Чого і нам всім щиро зичать.
– Як думаєте, чого люди могли б повчитися у котів? Чи погоджуєтеся з тим, що ставлення до тварин багато говорить про людину?
– Ну, власне, саме про це і вірш був. Давайте тоді ще один наведу (вони у мене всі не дуже довгі, крім балади про Кота на острові Зміїний).
поети пишуть вірші кожен день
звертається до бога кожен третій
я ж зрідка про своє пишу лишень
зазвичай щось приземлене й конкретне
то може час спитати у творця
хоча би щось допоки шанси є ще
бо ж є проблеми
ця
іще оця
плюс вимкнення усього на Троєщині
але чи варто небо турбувать
коли в кремлі сидить оте коричневе
у відповідь лиш тиша гробова
бо ж всі питання власне риторичні
та все ж здійму угору пару рук
скажи навіщо так було рубати
коти про граціозність і про гру
а люди про серйоз і кострубатість?
І, звичайно, якщо людина любить тварин, то це її характеризує з гарної сторони. Але варто зазначити, що любов до тварин інколи може існувати поряд з відсутністю любові до людей.
– Чи залишається у вашому житті місце для спонтанності, тиші й нічогонероблення? Чи вмієте ви просто відпочивати, не плануючи чергової події?
– Так, залишається. І, на жаль, останнім часом навіть більше, ніж хотілося б. Взагалі, я досить швидко зрозумів, як краще організувати свій тиждень івент-менеджера: понеділок та вівторок (іноді й неділя частково теж), в основному, іде на перемовини та рекламу, а з четверга по неділю вечори зайняті, власне, подіями. Таким чином, вихідним днем стала середа. А в останній час стала дуже «просідати» п’ятниця, тож, боюся, тепер у мене з’явився другий вихідний.
– Якби завтра довелося починати все з нуля – шукати нові локації, знайомитися з людьми, відновлювати зв’язки, – що ви точно продовжили б робити?
– Та мабуть, все з перерахованого. Бо вже двічі ставалося подібне – при переході з одного закладу в інший. Десь три тижні доведеться попрацювати дуже інтенсивно, налагоджуючи потрібні процеси на новому місці, а потім все понесеться знову. І точно не повертався б до того, чим займався тридцять років один місяць і чотири дні, коли працював інженером-програмістом, там треба молоді мізки та купу специфічної мотивації, а досвід часто тільки заважає, тож ту кар’єру завершено.
– Що вам хотілося б залишити після себе? Не лише у вигляді книжок чи реалізованих проєктів, а й у серцях людей, з якими вас звело життя?
– Якось я задумався на цю тему… і зрозумів, що такі роздуми марні. Краще просто жити як живеться, займатися тим, що дійсно цікавить тебе та людей навколо. Робити речі, які хоча б здаються вартісними, вигадувати або просто допомагати іншим створювати якісні проєкти. Намагатися якнайменше халтурити. За можливості прагнути чогось нового (що з віком дедалі важче). Не бути злим і несправедливим до людей. І якщо залишиться щось хороше після тебе – то й добре.
Дякую за чудові питання!
– Навзаєм дякую за щиру розмову.
