Вагомою мистецькою подією в сучасному культурному просторі України стало екранне втілення вокально-оркестрової партити-думи «Дніпрова Сага» у виконанні Київського академічного ансамблю української музики «Дніпро» під орудою Любомира Матейка та за солювання Олени Кулик. Цей музичний фільм-концерт – нове художнє прочитання та переосмислення глибинних сенсів поезії Тараса Шевченка, що стало можливим завдяки композиторському обдаруванню Володимира Павліковського, авторській концепції та лібрето Василя Вовкуна, режисерській візії Олеся Журавчака.
Композиційна структура охоплює 12 частин, кожна з яких має своє емоційне забарвлення, а разом вони послідовно розгортають монументальну оповідь. Така цілісність досягається завдяки тому, що постановник об’єднує номери за принципом безперервного аудіовізуального потоку, виходячи за рамки традиційної фіксації виступу.
Аналізуючи втілення задуму творців, неможливо виокремити суто виконавську складову, адже відеоряд стрічки виразно підсилює драматургію. Використані світлодіодні панелі та графічні фактури формують багаторівневий простір, у який органічно занурені артисти. Рукописи Кобзаря, кобзарські силуети, живописні пейзажні мотиви рідного краю виринають у кадрі, створюючи виразну перспективу. Це продумане нашарування зорових акцентів природно резонує з імпульсом музики.
Світлова палітра підпорядкована суворій логіці та чітко розставляє змістові орієнтири. У камерних, тужливих фрагментах (зокрема в роздумах про материнську долю в епізоді «У нашім раю») гама звужується до похмурих темно-синіх, фіолетових та холодних ультрамаринових тонів, вивільняючи почуття самотності та скорботи. Перед глядачами проступають обриси українських матерів із немовлятами, що чергуються з витонченими орнаментами традиційної вишивки. Камера плавно фокусується на міміці солістки, погляді, пластиці рук, виокремлюючи особистісне проживання кожного рядка. Її постать гармонійно зливається зі світловими променями та візерунками на тлі, а стриманий перехід на музикантів оприявнює тонкий взаємозв’язок між вокалом та інструментальним супроводом, надаючи виконанню сповідального характеру.
Драматична частина «За байраком байрак» періодично спалахує багряними кольорами – прямою метафорою пролитої крові, про яку співає виконавиця («свою кров розлили і зарізали брата»). Червоне світло акумулює напругу й відчуття небезпеки. Натомість попелясто-сріблясті тони проступають як символ згарища та трагічного історичного відгомону над випаленим степом, де козацька душа шукає й не знаходить спокою. Тут відсутня статичність, операторська робота характеризується безперервним рухом, що інтенсифікує експресію та створює ефект неспокою. Чергування планів відбувається у відповідності до контексту, природно спрямовуючи увагу на виконавицю як центр драматургічного тяжіння.
На цьому тлі розгортається сольна лінія Олени Кулик. Переконливе прочитання такого полотна вимагає виняткового відчуття стилю та високої співацької культури, адже жанр партити-думи ставить перед виконавицею складні вимоги: зберігати автентичну природу народної пісенної традиції та вільно володіти засобами академічної форми. Артистка філігранно синтезує ці дві манери, збагачуючи тканину твору надзвичайною психологічною виразністю. Бездоганна техніка дозволяє їй відтворювати найтонші нюанси та майстерно застосовувати імітаційні прийоми. Тембральне багатство спонукає слухача зануритися у сповнений контрастів світ образів, де об’ємне, оксамитове звучання в напружених сценах змінюється небесно чистим, кришталевим у ліричних кульмінаціях.
Такий спектр почуттів отримує своє продовження в акустичному просторі, який творить ансамбль «Дніпро». Інструментальний склад не лишається в ролі пасивного супроводу. Музиканти гнучко реагують та підхоплюють всі інтонаційні порухи голосу, то огортаючи його невагомою підтримкою, то вибухаючи потужною силою, особливо в моменти, коли музиканти також долучаються до співу.
Під керівництвом Любомира Матейка, традиційна природа народно-інструментального колективу дещо трансформується, кожен тембр тут має своє ідейне навантаження та виразову функцію: скрипки змінюють імпульсивні хвилюючі пасажі на витончені мелодійні лінії, сповнені особливої чуттєвості й проникливості (Любомир Матейко, Назар Заверуха); альт привносить шляхетну стриманість та теплоту в середньому регістрі (Микола Іванов); контрабас закладає гармонійну основу, надаючи фундаментальності (Любомир Фещак); народні духові наповнюють звучання барвистою мелодійною палітрою, воскрешаючи архаїчний пласт, у якому оживає голос української природи (Максим Бережнюк, Тимофій Музичук); цимбали збагачують фактуру переливами, переходячи від тихого тремолюючого шелесту до потужних сплесків (Володимир Польовчик); бандура виступає духовною віссю партити та слугує своєрідним містком між епохами, насичує просторовістю, світлом, розкривається в новій, сучасній естетиці (Тарас Яницький); ударні та перкусія утримують ритмічний каркас, карбуючи внутрішній пульс дійства (Юрій Рибачок, Володимир Загородний, Богдан Томчук).
Охопити весь спектр новаторських знахідок цієї синтетичної форми складно. Втім, беззаперечним залишається те, що «Дніпрова Сага» постає цілісним, довершеним опусом, який акумулює в собі багатовіковий духовний досвід українства та транслює його крізь призму новітніх виражальних засобів. Усе підпорядковано єдиній меті – осягненню Шевченкового слова через сакральну первинність національного інструментарію та високопрофесійне, віртуозне виконання. Цей проєкт повертає нам Кобзаря як вічного, вогненного сучасника, чиє поетичне слово прямо перегукується з нинішньою реальністю. Його актуальність у часи доленосних випробувань і боротьби нашого народу за право на існування набуває особливого екзистенційного значення, а також слугує інструментом для збереження, утвердження та примноження безцінної самобутньої спадщини. Для авторського ж колективу ця робота стала яскравим свідченням їхньої належності до чільних позицій вітчизняної мистецької еліти.
Вероніка Левко,
кандидат мистецтвознавства, доцент,
доцент кафедри музичного мистецтва естради
КЗВО КОР «Академія мистецтв імені Павла Чубинського»
