Василь Симоненко – мій улюблений поет. Його вірші супроводжують мене крізь усе життя, тому відвідини літературно-меморіального музею Василя Симоненка у Черкасах стали для мене чимось значно більшим, ніж просто пунктом туристичного маршруту. Це було глибоке особисте паломництво до місця, де в приміщенні редакції газети «Черкаський край» колись працював поет.
Особливою вдячністю відгукується зустріч нашої родини із пані Ніною, працівницею музею, яка щиро й захопливо розповідала про Василя Андрійовича. Жодних сухих біографічних довідок – натомість живі подробиці, особисті речі, історії, завдяки яким поет постає перед нами не бронзовим монументом із підручника, а живою людиною. Таким, яким був, таким, яким його пам’ятали ті, хто знав.
Ми торкалися письменницького блокнота, читали листи, розглядали фотографії. А мій наймолодший син отримав неймовірну можливість надрукувати кілька рядків на тій самій друкарській машинці, за якою колись працював Симоненко.
Поруч із чоловіком і сином, серед речей Василя Симоненка, я ніби по-новому почула його рядки: «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…» . Дивлячись на свого хлопчика, думала про материнську любов, тривогу за майбутнє та надію, яку кожне покоління передає наступному. Мабуть, у цьому й полягає жива сила поезії, яка не просто зберігає пам’ять, а допомагає відчути її сьогодні.
Ціна правди і свободи
Та за цією можливістю доторкнутися до внутрішнього світу поета стоїть і трагічна історія його покоління.
Василь Симоненко був одним із небагатьох, хто не мовчав, коли мовчання було єдиною умовою виживання. Разом з Аллою Горською та Лесем Танюком він досліджував місця масових поховань жертв НКВС у Биківні та на цвинтарях Києва. У 1962 році вони звернулися до представників влади з вимогою оприлюднити правду про злочини радянського тоталітарного режиму.
Для системи ця правда була смертельно небезпечною. Симоненко миттєво опинився під жорстким наглядом КДБ.
Того ж року на залізничному вокзалі у Смілі поета схопили й жорстоко побили міліціонери. Після цього його здоров’я стрімко погіршувалося. 13 грудня 1963 року, у віці лише 28 років, Василь Симоненко помер у Черкасах. Офіційною причиною медики назвали рак нирок, проте обставини того звірячого побиття та його прямий зв’язок із передчасною смертю поета й досі залишаються предметом болісних історичних дискусій. Безперечним є одне: радянська машина переслідувала його саме за громадянську позицію, за любов до України, за сміливість говорити правду, за відмову коритися системі й поступатися власними переконаннями.
Навіть після смерті імперія боялася його слова. Творчість поета роками залишалася під забороною, бо влада знала справжню силу поетичного рядка.
Слово, що перемагає час
Саме про це думалося найбільше, коли я стояла біля його робочого столу й розглядала сторінки записника, на яких залишився слід часу. Якою ж страшною ціною давалося право бути українцем, говорити правду, любити свою землю не на словах, а всупереч заборонам, тиску й переслідуванням.
Сьогодні ми знову боремося за Україну. І слова Симоненка звучать так, ніби звернені до нас теперішніх. Вони не втратили своєї сили, адже цінності, які він відстоював, – гідність, свобода, право бути собою – залишаються для нас життєво важливими. І сьогодні ми знову змушені їх захищати.
З музею ми вийшли з глибокою вдячністю за екскурсію. Без неї Черкаси, можливо, залишилися б для нас просто ще одним містом на карті. Але завдяки пані Ніні та цій сімейній подорожі місто відкрилося нам через історію Василя Симоненка – людини, чия сміливість, принциповість і відданість Україні є прикладом для наступних поколінь.
Особливо приємно було побачити пані Ніну й наступного дня – на моїй творчій зустрічі в Черкаській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Тараса Шевченка. Вона завітала разом із донькою, і ця несподівана зустріч стала ще одним теплим продовженням нашого знайомства.
А всім, хто буде в Черкасах, щиро раджу завітати за адресою: вулиця Хрещатик, 251. Тут варто побувати, щоб побачити все на власні очі, відчути атмосферу цього місця й почути історію життя Василя Симоненка – правдиву, щиру, сповнену любові до поета, його особистості та всього, що він залишив нам у спадок.
