Є талановиті люди, а є ті, хто просто пише. І ті, й інші мають на це право. Ніхто не може заборонити людині писати, видавати книжки, публікувати свої твори чи шукати власного читача. Але коли на літературному поприщі стає дедалі більше авторів, для яких саме бажання писати вже є достатнім підтвердженням власної літературної спроможності, це, як на мене, не може не викликати запитань.
Література – не просто можливість викласти на папері чи в мережі все, що спало на думку. Це робота зі словом, вимогливість до себе, знання мови, розуміння літературної традиції, здатність чути й відчувати текст. Талант не звільняє від праці, а відсутність таланту не компенсують ані наполегливість, ані велике бажання бути письменником.
Окреме питання – літературні спільноти, об’єднання та організації, яких останнім часом стає дедалі більше. Саме по собі гуртування людей зі спільними інтересами – річ хороша. Проблема виникає тоді, коли взаємна підтримка стає самоціллю, коли учасники беззастережно схвалюють творчість одне одного, роздають відзнаки й формують власне коло визнання, не надто переймаючись справжньою якістю написаного. І найприкріше, що все це виходить за межі таких спільнот і потрапляє до читача, претендуючи на місце в літературному просторі.
Не хочу нікого позбавляти права на творчість і не вважаю, що література має бути закритим клубом для обраних. Але хотілося б, щоб поряд із правом писати не зникало розуміння відповідальності за написане, а разом із підтримкою існувала й чесна критика. Бо читач заслуговує на повагу, а література – на певну міру вимогливості.
Зрештою, я не схильна вважати все це незворотним процесом. Так було завжди: з’являлися імена, які певний час були на слуху, виникали різні течії та об’єднання, комусь здавалося, що саме вони визначають літературний процес. Але час усе розставляв на свої місця. Соціальні мережі сьогодні значно полегшили шлях до публічності, проте вони не можуть ані створити талант, ані забезпечити написаному довге життя. Думаю, багато з того, що прийшло в літературу через соцмережі, там само й залишиться. А література житиме далі. І зрештою залишиться те, що справді має залишитися.
