Сьогодні Вінграновському було б 90 років…

…Коли ми проводили в Чернігові “Просвітянські зустрічі”, я вирішив привезти в наше місто Миколу Вінграновського. Зідзвонився, домовився – він сказав, що з ногами проблема, то треба машиною забрати з квартири і доставити назад. Машину дав Дмитро Іванов – це була “Волга” газети “Комсомольський гарт”. А зустріч вирішили провести в музеї Коцюбинського, директор якого Юлій Романович давно знав і шанував Вінграновського, не без хитрого посміху розповідаючи про його двох дружин одночасно.

Приїжджаю на Чкалова, до письменницького будинку, знаходжу квартиру – Вінграновський, ставний і повнотілий, зустрічає мене у халаті, якомусь коштовному – я не розбираюсь. Я роздивляюсь по хаті, а він приглядається до мене. Бачу шаблю – без піхов, вона просто стоїть сторчма, прислонена до стіни. Кінематографічно. Показово стоїть. Він помічає погляд: “То я тренуюсь!”. Не без погорди сказано… Та я знаю, що в геніальних людей свої химороди і здивування показую лише із ввічливості.

Проте мене зацікавила ікона. “О, – кажу- наш Феодосій Чернігівський!”. Микола Степанович тепер уже і дивується, і наче аж обурюється: “Ні, це святий Микола! Бо я ж Микола!” – аж наче ображається по-дитоячому. А я то зображення Феодосія Углицького добре знаю, настоюю: ” Та ні ж, це Феодосій!”.

Власне, виїжджаємо з Києва. На Лісовій, тоді вона звалася Піонерською, Вінграновський зупиняє машину і каже мені – він не просив, він просто наказував, дійсно “Маршал Вінграновський”, як назвав книжку про свого старшого друга Павло Вольвач – “Йди купи пива!”. І дає купюру завелику для одної (як я думав) пляшки пива. Я здивовано кажу, що тут буде на 5 пляшок. Вінграновський велично і указуюче: “Вони що – вкиснуть?!”. Скоряюся…

Сама зустріч у Чернігові пройшла якось зіжмакано, бо він встиг прочитати тільки зо дві поезії, а решту часу зайняли бабські охи та ахи навколо класика, якому може це й подобалося, але забрало час у поезії. А читав Вінграновський талановито – мені досі відлунює його “Сеньйорито акаціє, добрий вечір! Я забув, що забув був вас…”

А тепер ще й подумалося: Вінграновського недарма взяв до себе учнем Довженко – вони обоє любили красу. І я, тепер зрідка буваючи в Києві, згадую Довженка, якому так не стачало бачити красивих людей. Мені, до речі, теж.