“Дай попити!”

Вже зрання мені потрібно було принести відро свіжої колодязної води. Бабуся особисто для мене тримала в господарстві маленьке п’ятилітрове відерце з алюмінію. Вода треба була, щоб кави попити і зробити пиріжки з картоплею. Прокинувся, одягнувся, взяв відерце і, непоспішаючи, пішов до криниці. Знаходилась вона далеко, десь кілометр-півтора від мого дому. Треба було вийти з провулку, звернути на головну вулицю Набережну  потім дворами, стежками…Головна вулиця була вкрита чимось схожим на  брущатку.  Казали старші, що її клали італійці ще у війну. Дорога йшла прямісінько до заводів, які збудували німці, теж в другу світову. З правої сторони вулиці біля паркану сусідського дому росли черешні. Багато моїх товаришів пропадали там годинами. Це було центрове місце і орієнтир зборів всього молодняка і цвіту села. Тут були інтриги, бійки за ієрархічним порядком, відстоювання об’єктивного мислення з висоти 300 метрів над рівнем моря. Нам не потрібно було нікого шукати, як зараз. Дзвонити, писати записки. Просто ти знав, що всі на черешнях, а якщо ні, то значить на ставу. Проходячи біля черешень зустрів пару своїх друзів!

– Привіт, давай з нами! Іван приїхав, полазимо по деревах, а потім підемо купатися, пограємо в жука!
– Привіт, Саня! Ні, не можу! Треба води принести. Коли буду вільний, знайду вас! А що, Іван на довго приїхав?
– Та не знаю, прийдеш спитаєш! Давай, трудяга, працюй! Якщо шо –  знаєш де ми!
– Добре!

“Іван… знову цей дурень приїхав! Подумав я. Чого йому не сидиться там у себе, знову буде чіплятися зі своїми дебільними і образливими словами! Не люблю його!”

Івану було на той час вже років 15-16. Він носив окуляри і ми його за це дразнили, але не в присутності, за спиною. Коли той про це дізнавався, то вся злість виміщувалась на мені. На свій вигляд, він був достатньо підкачаним хлопцем, трішки займався боксом і міг добре лупонути, точнісінько в щелепу або в печінку. Добре, що до цього ніколи не доходило. Все закінчувалось ударом під дих, бо він був сильним, але боязливим. Товарищі казали, що я був ініціатором подібних розбірок, та це було не так  – просто піддакував іншим і сміявся за компанію, аби не виділятись з решти, типу бути в темі. Боявся виглядати інакшим і втратити хоча б якусь позицію в компанії. Та коли Іван починав розбірки з приводу “хто почав”, то всі мовчали і вказували пальцем на мене, чекаючи удару в сонечко. Втікати не бачив сенсу, знаючи, що, все одно ж зустрінемось, бо пам’ять в Івана добра. Швидким ударом він забивав мені дихання. Решта ж сміялися до не схочу. А я витиравши сльози  і клявся, що ще прийде мій час! Ось накачаюсь, ось буду займатись боксом… ну як і завжди! Але потім все ставало на свої місця і я знову сміявся над жартами про “чотириокого Івана”.

Так ось, рушив я далі, пригаючи з одного каменя на інший, намагаючись не попасти ногою на землю (така гра). Спустившись до криниці, закинув відро на ціпку так, щоб набрати одразу повне, вийшло з 5 разу (теж така гра).

Вертаючись додому, рахував скільки кроків я зможу пройти не міняючи руку і не відпочиваючи з повним відром води ( така гра)! Все життя гра, подумав я і засміявся. Рівняючись з “черешенями”, побачив, що хлопці ще не пішли на став. Гомін, сміх, мати – летіли в різні сторони і нервували старших, які говорили: “В наші часи, такого не було!”; “Так не було, Галю, про шо ти говориш?”; “Поважали старших”;
“Молодь вже не та”.  Іван вже теж прийшов. Навколо нього стояли хлопці. Жартували, сміялися, щось емоційно розповідали. Один з них, побачивши мене, крикнув:

– Он він іде, Іван!
Той повернув голову і, побачивши мене, надмірно усміхнувся. Потім погукав:
– Здорова! Як життя, Бабак?
– Привіт! Нормально, ось води ходив набрати!
– Та я бачу! Чи ти думаєш що я сліпий? В окулярах….
– Та ні, не думаю, просто…

Він підійшов ближче! Протягую руку, аби поздороватися, і в той самий момент Іван з ноги б’є по відру з водою і воно відлітає на метра два від мене, тільки ручка лишилася в руках. Всі хто стояв і бачили це – раптом в один голос почали сміятись! Іван сам спочатку зніяковів, а потім побачивши, що відро лежить на землі, почав реготати зі всіма!

Я ж подивився спочатку на ручку, що лишилася в руці, потім на відро і на свій будинок, до якого лишалось метрів 100… і, нічого не сказавши, підняв відерце й знову пішов назад до криниці. У мене небуло ніяких думок. Ні поганих, ні навпаки. Було пусто, акі відчуття, ніби я знав, що так і буде. Прийшовши до криниці знову набрав води (вже не граючись). Ручку причепити було неможливо, тож вирішив нести двома руками. Підняв і пішов (вже не граючись) іншим шляхом, в обхід, не хотів знову потрапити на хлопців. В обхід, це означає на пару кілометрів більше. Ну нічого…

Вдома поставив відро на табуретку біля дверей. Бабуся, побачивши мене, почала кричати:

– Де ти лазив? Півтори години! Нічого не можна тебе просити і розраховувати, хоч іди сама! Виховуєш, виховуєш; годуєш, одягаєш… а вдячності ніякої! Що ти, що твоя мама!
– А це тут до чого?…
– До всього! Оххх… а що це з відром? От паразит ти такий! Нічого в руки неможна давати!
– Та ні, просто ручка обірвалася і…
– Мовчи, мовчи кажу! Дід прийде дасть тобі по сраці! Тільки і можеш, шо все трощити. Ніякої допомоги! Допомагати не хоче, а їсть за двох!

Потупивши голову, я вийшов з двору і пішов до річки. Посидіти, подумати, що з людьми не так.
В спину мені лунали тіж слова від бабусі, що і пару хвилин назад!

“Іди, іди! Ти дивись, з характером, як твоя мама! Можеш додому не вертатися… а хоча, прийдеш, бо жрати хочуть всі!”

Так, жрати хочуть всі! Я спускався через город до річки, а в спину лунали крики від бабусі все тихіше і тихіше! Сів біля води і, заплющивши очі, думав про життя.

Минуло багато років! Все змінюється і люди і речі, і відношення до них. Багато чого забувається, а щось ніяк не може зникнути з твого серця і душі. І ти вже не той хлопчик, який задається питаннями, що з людьми не так і біжить не тільки від себе, а й від усіх… Стати невидимим. Сьогодні думаєш про інше,  як зробити, аби люди були щасливими. Як зробити так, щоб тебе всі побачили і почули.
Приїхавши в цьому році до бабусі з дідусем, я запропонував:

– А може пиріжків з картоплею? Як раніше. Я зараз за водою збігаю. Пам’ятаєте те відерце, з яким я завжди ходив за водою? Де воно?
– Яке відерце? Ні, не пам’ятаю! –  відгукнулася бабуся. – І не “за водою”, а “набрати води”.
– Та ну як? Таке алюмінієве, маленьке  – на 5 літрів! Я ще колись прийшов зі зламаною ручкою?
– Ні, не пам’ятаю… стій, ти що відро зламав? Подивись, може, в сараї? Там дід всякий старий хлам зберігає!
– Та чому хлам, це потрібні речі! Ось буде Діма тут жити і, гляди, щось знадобиться!
– Та що може знадобитись, Толік, не сміши мене!

Як і на горищі, в маленькому сараї дідусь і бабуся тримали все, що було при них все життя. Вони нічого не викидали і тим паче не пам’ятали, що саме там лежить.

Треба було витратити купу часу аби знайти це маленьке алюмінієве відерце, яке так і лежало під купою хламу. До речі, ручки на ньому так і не було.

Я швиденько змайстрував нову і вийшов по вже знайомому шляху, який викарбувався в моїй підсвідомісті на все життя. Знову граючись в ті ж самі ігри, що і раніше, дійшов до криниці, набрав води, до речі вже з першого разу. Не розумію, чому було так складно це зробити раніше… і рушив назад.  Минаючи знайомі місця, в голові швидко пролітали дитячі спогади. Ось, раптом я побачив, що назустріч мені йде знайомий чоловік. Придивившись,  впізнав його.  Це був той самий Іван… В окулярах, підтягнутий, стрункий! З розумним виразом обличчя, на мільйон доларів.

Між нами зав’язалась розмова. Але була більш змістовною, ніж раніше. В душі я відчував деяку незручність. Не слухав те, що він говорив, а згадував деякі подіїї. Ні, я не згадував всі негативні моменти. Не нагадував йому про деякі погані історії і витівки з дитинства – що було, те було. Поспілкувавшись хвилин 15, ми потисли один одному руки, та тільки я почав відходити від нього. Він мене погукав:
– Діма, слухай, а дай попити. Тут з цією погодою можно сонячний удар спіймати!
– Так, звичайно, Іван, на здоров’я! Пий!

І тут, мабуть, ви подумаєте:
Як тільки він нахилився попити, я вилив йому це відро води на голову? Ні, не так… бо це вже була б зовсім інша історія!