Пережите на війні не забувається, але й не може довго ховатися в глибині душі. У цьому свято переконаний воїн, який став письменником.
Запам’ятайте це ім’я – Василь Піддубний. Втім, «імен» у нього багато : «Стівен Робертс», «Дубок», «Вася Дубовик», «Кіт», і навіть «Ісус». Хто він? Птах, що вилетів із клітки буднів? Романтик, який зійшов зі сторінок пригодницьких оповідей про море, кораблі з вітрилами і піратів? Яскрава комета в сучасній українській літературі ? Усе одразу. Та насамперед – воїн із гострим чуттям справедливості, котрий добровільно пішов боронити Україну у 2014 –му.
За три роки російсько-української війни Василь був і снайпером, і кулеметником-розвідником. А нині – успішно воює на інформаційному фронті. Автор романів «Холодне серце», «Піастри! Піастри!». Генератор ідеї, упорядник та видавець вже двох томів книги «Слово про війну», де зібрані живі, яскраві, страшні, справжні оповідання-спогади мужніх чоловіків . До того ж, Василь -ще й художник, який малює … все ті ж романтичні місячні ночі, морську далеч і героя , чий погляд стримить десь ген за горизонт.
А ще Василь Піддубний … початкуючий актор – зеленоокий красень-українець, схожий на Алена Делона. Не здивуюсь, якщо за рік – два відкриє в собі ще кілька творчих іпостасей, наприклад, сценарист чи режисера.
Нарешті вони розповіли – як там, на війні!
А почалося все з того, що одного дня ( у віці – близько сорока ) зумів розірвати замкнутий круг свого ж, вже ніби усталеного життя : робота-дім-робота. Василь родом з-під Житомира. Чимало років працював на заводі слюсарем, зварювальником, був одружений. Проте, зізнається:почувався , як у клітці , ніби й не жив. Перед самим початком бурхливих подій в Україні звільнився з роботи, розлучився, і поставив собі за мету зреалізувати той творчий поклик, що нуртував у душі. Відтоді – не зупиняється. Минулоріч навесні у Києві ,в славнозвісній «Піцца Ветерано» Василь Піддубний разом з побратимами презентував першу книгу «Слово про війну».
– АТОвці нарешті розповіли правду, – каже він. – Учасники бойових дій об’єдналися, взяли до рук нову для них зброю – і знову пішли в бій! Але цього разу – на літературних теренах. Їм є що сказати. Пережите на війні не забувається, але й не може довго ховатися в глибині душі. І тому нарешті вони розповіли – як там, на війні! Добровольці та волонтери, бійці добробатів та ЗСУ, снайпери, санітари, артилеристи. Кожен сказав своє слово – «Слово про війну».
Через рік, 2018 року , власними зусиллями, за сприяння лише видавця Олексія Євенка, Василь Піддубний видав другий том «Слова про війну». Невдовзі побачить світ і третій. Серед авторів – також є і воїни з Київщини.
І що феноменально: сам «просуває» книги, і сам їх розповсюджує , наприклад, під час книжкових виставок-ярмарків. От і нещодавно – на книжковому форумі в Українському домі в Києві можна було зустріти пана Василя , та поповнити його книгами свою домашню бібліотеку . Сам же автор уже мріє перекласти твори про війну на мови європейських народів, аби й там люди гостро відчували, що українським воїнам доводиться стояти на межі світів,аби захистити від знавіснілого «руского міра» не тільки Україну, а й усю Європу.
Фронт слова не менш важливий
-Поклик до красного письменства я мав з дитинства, – згадує Василь Піддубний. – Ще у 2 класі мені казали: ти будеш письменником. Але «затягнуло» життя-буття: люди часто гублять своє покликання у гонитві за хлібом насущним. Моя душа прагнула писати, малювати, але доводилося заробляти гроші. Та прийшов час і я сказав «досить». Вирішив не відкладати свою мрію, бо далі вже нема куди.
Повернувшись з війни, я почав писати давно задуманий роман «Піастри! Піастри». Потому народилася повість-казка козацьких часів «Холодне серце». А минулоріч мене запросили у школу публіцистики для ветеранів АТО. Більше 4 місяців ми слухали лекції , виконували завдання. Одним із завдань було написати оповідання про те, що було на війні. Так я написав перше оповідання «Шоста хата від фронту», яке надрукували сайти «Новинарня» і «Лівий берег». Отримав чимало позитивних відгуків, дехто плакав. І я зрозумів,що слово теж може бути сильною зброєю , особливо для тих, хто сумнівається, хто не хоче згадувати про війну. Тож почав писати спогади. А потім вирішив, що мушу дати змогу іншим авторам розповісти про пережите.11 жовтня 2017 року звернувся до друзів з пропозицією об’єднатися. Відтак вийшов друком перший том «Слова про війну». Було дуже багато критиків, зневіри. Деякі відомі письменники кепкували з проекту. Однак «Слово про війну» таки здобуло популярність та й далі знаходить нових читачів і прихильників.
Усі мої книги вийшли у видавництві Олексія Євенка, якого я вважаю саме тим видавцем , з яким автор може «перевернути світ». Він дуже скромна, чесна і шляхетна людина .
Третій том «Слова про війну» вже матиме трохи інший формат: відкриватиметься повістю Миколи Поровського та включатиме оповідання кількох авторів.
А далі – буду шукати кошти і можливості для перекладу на англійську мову та щоб розіслати книги до великих бібліотек і найбільших університетів світу. Видання створюються силами патріотів, так само і популяризуються.
Є ще і такий момент. Те що ми пишемо – не до вподоби україноненависникам. Я вже й погрози отримував… Але нам своє робити.
Важливо усвідомлювати:у нас з’явилося покоління дітей, які народилися вже під час війни. Слава Богу, що ця війна йде не на всій території України. Коли я приходжу до школярів і починаю розповідати – ніхто навіть не ворушиться.
Скажу більше: я створив Спілку письменників війни в Україні. Але чиновником бути не погодився б. Наразі відкривається Дім ветерана у Житомирі. Там у мене буде невеличка посада. Погодився тільки тому, що хочу допомогти. Але я одразу попередив: якщо це буде заважати моїм творчим проектам – відмовлюся. Чиновницький шлях – не для мене.
Плани на завтра і «Фєдін телефон»
– І хоча я намагаюся нічого не планувати, адже, як мовиться, будь-який план розбивається об початок атаки, проте четвертим томом проекту буде збірка «Неймовірні історії життя», – ділиться задумами Василь Піддубний. – Це вже не тільки історії з війни, а взагалі – захоплюючі життєві колізії.
Наприклад, така як про «Фєдін тєлєфон». Був у нас боєць, який знімав на телефон перший обстріл. Казав, що не боїться . Ми уп’ятьох ночували на підлозі у кімнатці на ваговій заправці. Якось вдень сепаратисти туди пустили радіокеровану ракету, розбомбили вщент. Ми врятувалися. бо повтікали перед тим у бліндаж. А Фєдін телефон лишився. Прибігаємо після обстрілу – все горить, димить і серед тієї цегли лежить телефон: цілий -цілісінський. Здвідтам пішли вони уп’ятьох до хати неподалік. І там щойно Фєдя поставив телефон на зарядку – прилетів снаряд: хату розірвало разом з людьми. Загинули троє наших хлопців. Четвертий отримав страшні контузії. П’ятим був Фєдя , прибіг закривавлений, контужений, просить знайти серед завалів хоч карточку від телефона. Ми почали розгрібати цеглу , дивимось – лежить: … абсолютно неушкоджений Фєдін телефон. Ще й заряджений. Після контузії Фєдя через півроку повернувся на фронт і ще воював. Оце і є неймовірна історія…
