Ввечері засіли в голову якісь два поетичні рядки, не записала. А вранці їх як і не було. Щось згадала, та не те… Не те, що було вчора. Немає пам’яті на власні вірші взагалі. І тому якщо щось приходить на думку – намагаюся тут же занотувати, навіть якщо потім закину записане в “довгий ящик’. І тому декламую я чужі поезії напам’ять, а свої – ні. Вчора почула від колеги по перу Іванни Стеф’юк, що й в неї така ж “біда”. Вона поезію народжує і відпускає. Не тримає ні в собі, ні в своїй голові.
Але трапився мені ще в часи, коли тільки починала щось віршувати, один столичний літератор, який мене присоромив, як зійшла зі сцени – молода ж, мовляв, а чотири рядки вивчити з листочка не можеш. “З листочка читають лише графомани…” І так це запало мені в душу. Вже студенткою на якихось вечорах пробувала готуватися до виступів і щось вчити напам’ять. Та де там. Моя пам’ять затято протестувала. Поки на творчий вечір прийду – від того вірша, що вчила, в голові перший і останній рядок хіба що. Тож одного разу я перестала з собою змагатися…
Та й бачити доводилося різне: прекрасних авторів з книжками чи гаджетами в руках, графоманів, які “строчили” без нічого свої тексти один за одним… Потім взагалі перестала на це звертати увагу. Бо проблеми з’являлися куди серйозніші й вагоміші. Треба було вирішувати їх. Час – стріла. Згадую зараз про все й усміхаюся. Дожилась до того, що вже геть не задумуюся над тим чи вважає мене хто поетом, коли слухає як я читаю власні твори не напам’ять. Вірші народжуються поза всим цим. Або не народжуються…
