Часто про талановиту людину кажуть – обдарована всебічно. Так справді буває. Але лише від самої людини залежить чи будуть зреалізовані ті, закладені у ній богом таланти. Яскравим прикладом цієї тези є мій сьогоднішній співрозмовник, який досяг вершин усупереч життєвим негодам, а в деякій мірі може і завдяки їм.
Музика, художник, поет, прозаїк, гуморист, член Національної спілки письменників України Іван Донич народився 20 січня 1952 року в селі Садовій Могилів-Подільського району Вінницької області і був тринадцятою дитиною в багатодітній родині.
– Пане Іване, у вашому випадку спочатку було слово, лінія чи нота?
Спочатку все ж таки був маленький хлопчик, тринадцятий у сім’ї. У моїх батьків було чотирнадцять дітей, я був тринадцятий. Як і всі мої брати і сестра, я змалечку чув у нашій хаті музику. Мій батько в 1920-му році закінчив курси військових капельмейстерів у Москві, після чого працював диригентом у військових оркестрах. У 1939-му він був репресований і звільнений з війська без права проживати у місті та без права служби.
Коли батько оселився у дідовій хаті, де ми всі й народилися, продовжив займатися музикою – зокрема, керував духовими оркестрами в своєму селі та районі. Ну і, звичайно, своїх дітей він теж із малечку навчав музичним премудростям. Я з п’ятирічного віку грав у батьковому оркестрі. Спочатку на альті (приблизно три роки), а потім мене перевели на сурму (був солістом оркестру). З п’ятого класу я оволодів акордеоном, а в шостому вже підміняв батька в керуванні оркестрами. Пізніше я закінчив музичне училище по класу кларнета і духових інструментів.
– На скількох же музичних інструментах ви граєте загалом?
– Взагалі я вмію грати на тридцяти двох музичних інструментах. Переважно на духових. Після навчання в училищі керівник духового оркестру мусить знати всі інструменти, які застосовуються в духових оркестрах, від флейти до туби. Якщо я, до прикладу, кларнетист, то маю грати і на флейті, і на гобої, і на фаготі… Коли я опановував гобой, обов’язково мав грати якийсь нескладний твір з фортепіано чи з оркестром. У нас були надзвичайно кваліфіковані наставники. Вони намагалися виховувати керівників оркестрів найвищого рівня.
– І все-таки, головною мрією вашого дитинства була не музика, а живопис. На скільки в родині, яка жила музикою, розуміли ваше прагнення стати художником? Чи не батьки стали тією рушійною силою, що зрештою привела вас саме до художнього навчального закладу?
– Розуміли та підтримували. Я дуже любив малювати. Але ні в нашому селі, ані в районі не було художника, який зарадив би оцьому прагненню малого хлопця. Я постійно носив із собою шматки сірого паперу і хімічний олівець. Коли пас худобу на полі з іншими хлопчаками, розмальовував їм поли піджаків, руки й ноги. Малював різні пейзажі, портрети, тварин… В цей час інші пастушки навіть завертали мою корову, аби не відволікався від малювання.
Одного разу батько дізнався, що в сусідньому районі є художник. Хотів було відвести мене до нього. Одначе, коли ми нарешті зібралися, той художник, на жаль, уже помер.
Я продовжував учитися самотужки. Брав у бібліотеці книжки з мистецтва. Та вони містили в собі переважно біографічні довідки, описи картин, у крайньому разі складні філософські роздуми про мистецтво як таке. Корисної інформації для набуття реальних навичок шукати в них було дарма.
І все ж таки, по закінченню десятого класу я вирішив навчатися на художника. Дала мати мені десять карбованців, і подавсь я до Києва. Їхав у загальному вагоні на третій полиці. Прокинувшись, не знайшов своїх сандалів. У метро, яке бачив уперше в житті, на ескалатор босого не впустили. Поки вибирався з нього назовні, хтось вирізав зашиті в кишеньці гроші. Отак залишивсь я у незнайомому місті босий із кількома карбованцями й невеличкою валізочкою.
Дорогою до Художньо-промислового училища (нині інститут імені Бойчука) пощастило натрапити на взуттєву крамничку, де купив за останні три карбованці парусинові туфлі.
У самому училищі з’ясувалося, що при вступі потрібно показувати свої роботи. А у мене із собою лише кілька замальовок! Якби не заступництво якогось бородатого художника, мене тут-таки й відсторонили б. Та, дякуючи добрій людині, свій шанс я отримав. А потім абітурієнтів чекав перший іспит. Нам дали завдання: намалювати натюрморт. Я й намалював… Зобразив на великому ватмані ретельно вималюваний натюрморт розміром у п’ять копійок. Потім виявилося, що я намалював на нульову оцінку. За всю історію училища на нуль ще ніхто не малював. Довелося з великим горем повертатися додому ні з чим.
Мої батьки були дуже мудрі люди. Вони не стали мене сварити. Натомість знову дали трохи грошей (позичили у сусідів) та й відправили поступати в музичне училище. Я поїхав і поступив. На другий курс. Так і став кларнетистом і диригентом.
В результаті, 47 років керував оркестрами, ансамблями та хорами.
– Попри все, ваша дитяча мрія таки здійснилася. Як це сталося?
Ще під час навчання в музичному училищі я познайомився із чудовим художником, режисером театру Петром Максимовичем Гордійчуком. Людиною великої душі. Під час вступних екзаменів жив на квартирі у бабусі біля його оселі. Одного разу, побачив, як він лакує портрет Миколи Леонтовича. Майстер помітив мою зацікавленість. Слово за словом, і Петро Максимович запросив до своєї майстерні. Я зайшов, а там!.. У мене сльози потекли з очей. Я вперше побачив роботи справжнього художника.
Він взявся підготувати мене до художнього інституту. Я працював день і ніч. З п’ятої ранку до одинадцятої вечора. Паралельно займався і музикою, і живописом, ще й грав у його театрі.
Петро Максимович часто брав мене на етюди. До цього в мене нічогісінько не виходило. Що б не малював, усе не те. Тільки згодом почало щось потроху вимальовуватися путяще. Я сідав у нього за спиною і спостерігав, як Петро Максимович наносить фарби, як робить співвідношення неба і землі, зелені й дороги чи води… Він малював, коментуючи для мене свої дії, а я, затамувавши подих, вчився.
Я дуже вдячний Петрові Максимовичу. Він ще глибше посіяв у моїй душі любов до мистецтва. Так, що не витравити її до скону.
Коли закінчив з відзнакою музичне училище, мої документи відправили в Харківський інститут мистецтв на відділ духових інструментів. Я поїхав у Харків, забрав їх і поспішив до Одеського художнього інституту. Здав там одинадцять іспитів. Завдяки Петрові Максимовичу я вже був добре підготовлений і натюрмортів розміром із п’ять копійок більше не малював.
Мене прийняли. Я був настільки щасливий, що коли трапилася затримка із врученням студентських квитків, вийшов на сцену, сів за рояль і заграв третю частину “Місячної” сонати Бетховена. Коли закінчив, у залі довго не вщухали оплески. А ректор хотів спершу направити мене в інший корпус, бо подумав, що новенький студент з музичного факультету переплутав приміщення.
– За Радянської доби через те, що у своїх картинах ви робили акцент на національний, український аспект, довго були не визнані чиновниками від мистецтва. І одного разу в пориві депресії ви знищили понад 400 живописних полотен та до 7000 малюнків… Це була відверта, глибока психологічна яма. Як ви з неї вибралися?
– То був дуже важкий для мене період. Я хотів вступити до спілки художників. Доробок мав значний, чого ж не податися? Коли приніс роботи на худраду, мене почали нещадно критикувати, мерзити. Сказали, що я бездарний, щоб я повернув ці роботи до стіни й більше нікому їх не показував. Дослівно: “Сажайте огород. Выращивайте помидоры, огурцы. Почему вы все в искусство лезете?” (твір “Він – людина”). Це викликало в мене надзвичайну депресію. Я тоді був молодий, довірливий. Не розумів, що довелося перетнутися з представниками мистецького прошарку чужинців, які зайняли свої життєві ніші в усіх творчих галузях: образотворчому мистецтві, музиці, філармоніях тощо. На той час я працював у всесоюзному інституті ВНІВМОТ у селищі Дослідницьке на Київщині, керував духовим оркестром та вів ізостудію. У мене було дуже багато етюдів, картин, пейзажів, портретів, різних робіт ще з інститутських часів, які високо оцінювались викладачами. І коли мене назвали нездарою, а для мене мистецтво є сенсом життя, я вночі все виніс з майстерні на вулицю, облив бензином та й спалив. Не хотілося мені тоді ні їсти, ні пити, ані жити.
Десь через тиждень почали приходити діти з моєї ізостудії, потім батьки їхні потягнулися: “А чого не приходите? А що з вами? А коли заняття відновляться?”… Я посоромився розказувати їм про свою депресію, тож довелося відновлювати заняття.
Минуло ще зо два тижні. Приходить мені повідомлення з Києва, щоб узяв участь на здобуття поважної премії імені Олександра Бойченка. Для цього потрібно зробити виставку. А виставляти вже немає чого. Тим не менше, це мене знову збадьорило. Раз пропонують, значить вважають таки гідним! Я почав збирати свої роботи по рідних, друзях, знайомих, кому дарував чи продавав. Зібрав біля п’ятдесяти картин. Виставку зробив в обкомі комсомолу і, як потім з’ясувалося, мене визнали переможцем.
– Проте, ваш перший серйозний успіх як художника ледве не став найбільшою вашою бідою?
– По межі пройшов, по лезу бритви. Після здобуття премії імені Бойченка радість мою словами було не передати. Це ж знову я буду відроджуватися. Накуплю, думаю, фарб, полотен, всього іншого, що потрібно для роботи. Та не так сталося, як гадалося. Коли прийшов отримувати премію, мені сказали, що маю підписатися за добровільну передачу грошей у Радянський фонд миру. Душа спротивилася. Як це? Чого це я буду віддавати свою премію? Я мовчки розвернувся і поїхав додому, нічого не підписавши.
За день-два потому дзвонять вони до директора інституту, в якому я працював: “Скажіть вашому співробітнику, аби приїхав отримати премію”.
Директор був розумний чоловік. Він умовив мене поїхати. От, заходжу я до кабінету. Сидить там круглолиций дядько: “Чоловіче, ти хочеш писати свої етюди у Сибірі?”. Ні, кажу, не хочу, бо я боюся холоду. Довелося підписуватися за передачу премії у той фонд.
Мене посадили у чорну “Волгу” і повезли на радіо, на телебачення. А там журналісти питають: “Що вас побудило віддати премію у Радянський фонд миру?”. Я пояснюю: знаю, мовляв, що у світі робиться, знаю про імперіалістичну загрозу, я є свідома людина і тому віддаю свої гроші на якусь запчастину до радянської ракети.
Грошей тих я більше ніколи не бачив. Але й Сибіру, слава Богу, також не бачив.
– Ви таки досягли свого. Ваші картини цінуються не тільки в Україні, а й за кордоном. Можете пригадати, колекціонери яких країн мають у себе ваші етюди і полотна?
– Мої картини перебувають в Національному музеї Тараса Шевченка, в приватних колекціях Росії, Білорусії, Гани, Польщі, Німеччини, Португалії, Італії, Ізраїлю, Індії, Англії, Японії, Нідерландів, Канади, США, Франції, Швеції, Шотландії, Туреччини, Словаччини, Румунії, Іспанії, Китаю, Тибету, Арабських Еміратів, у короля Саудівської Аравії тощо.
– Музикою ви стали за бажанням батька, художником – за покликом серця, а як же сталося, що ви проторували свою стежку в літературі?
– Чесно сказати, в літературу потрапив випадково. Однак, ще в дитинстві, мені довелося погортати книгу, по якій мій старший брат Микола у шостому класі вивчав на російській літературі Лєрмонтова. Там було написано: поет, художник, музикант. Я тоді подумав: от як здорово, от щоб це й собі таким стати.
Пройшли роки. Життя складалося не цукрово. Та я навіть друзям не розповідав про свій душевний стан, свої переживання. Не мав звички квилити. Натомість завів щоденник, у який почав записувати свої думки, спостереження, якісь історичні свідчення. Одного разу я показав ці нотатки односельчанці, поетесі Олені Плавенчук. Вона привела мене на літературне об’єднання “Радосинь” до Дмитра Чередниченка. Я побачив там добрих, чесних, світлих, відкритих людей. Відчув, що мене хочуть слухати, бачити. Прочитав їм свої перші віршовані твори. Мене похвалили. Запросили ходити надалі. А я маю таку натуру, що коли мене правильно похвалити, порвуся, але робитиму, що треба. Таким чином я почав працювати вже всерйоз. Сідав щоденно за друкарську машинку і друкував твір за твором. Дописався до того, що у 2011-му році отримав літературну премію імені Остапа Вишні за книжку “Горохом по спині”.
– Яка частка ваших оповідань сюжетно родом із особистого життя?
Майже всі. Пишу про те, що добре знаю, відчуваю. Зважте, мені довелося стати дорослим у п’ятирічному віці. Бо, по суті, я вже тоді працював. Багато чого і побачив, і пережив. Уявіть лише: дитина в шостому класі грає дві доби на весіллі за 15-20 кілометрів від дому, а завтрашнього понеділка треба іти до школи. Десь о другій годині ночі, лишаю те весілля, простую в чоботях, куфайці, дермантиновій шапці і без рукавиць полями, по снігу додому. Вдома треба перевзутись, а онучі примерзли до чобіт. Тоді беру материні онучі та йду ще сім кілометрів до школи. Щоб терпіти знущання від вчителя хімії (він же директор школи), котрий завжди обзивав мене Капельдудкою і кожну неправильно написану мною на дошці назву хімічного елементу, витирав моїм чубом. Це, щодо дитинства. Одначе, в юності та більш зрілому віці теж було вельми непросто. Одним словом, життєвих історій мені ще не на одну товсту книгу стачить.
– Ваша літературна творчість незвична хоча б тим, що ви можете написати трагікомічне оповідання, повість, а за мить потому – добрий, світлий вірш для дітей чи верлібр. Як вам вдається бути настільки творчо різноманітним?
– Сам не знаю. Мене часто направляють у певному творчому напрямі твори інших письменників. Прочитаю дитяче Геннадія Горового, Валентини Бондаренко – вірш для дітей пишеться. Поласую інтимною поезією Ольги Ольхової, лірика проситься. Занурюся у філософські рядки моєї нинішньої дружини Катерини Міщук, верлібр народжується. А після улюбленого Григора Тютюнника, аж обпікає пальці нова гумореска чи оповідання. Плагіатом не займаюся, Боже збав! Ідеї завжди власні. А от натхнення, як відгук на прочитане, є найчеснішим компліментом чужій майстерності.
– Не зважаючи на всі життєві драми, ви вважаєте себе щасливою людиною?
– Так. Я остаточно зрозумів, що щасливий, років дванадцять тому, коли у моєму житті з’явилася кохана Катерина. А потім ще й прийшло у цей світ маленьке диво, наша Ярося. Талановита людинка, що за прикладом батьків завжди тягнеться до всього нового, прекрасного. А є ж іще діти від першого шлюбу. Син Олег, соліст оркестру Заслуженого академічного народного хору імені Григорія Верьовки та донька Наталка, педагог і письменниця. Можу сказати без тіні сумніву – я, безумовно щаслива людина.
Довідка:
На сьогодні в творчому доробку Івана Донича 10 книжок. Його твори неодноразово друкувались у всеукраїнських друкованих ЗМІ, альманахах, антологіях, а також звучали на радіо і телебаченні.
Письменник – лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні (2011 р.) за книгу гумору й сатири “Горохом по спині”, літературної премії “Радосинь”, за книгу “П’єса для чотирьох рук” 2018 р, газети “Веселі вісті”, з присудженням довічного звання “Живий класик” партії любителів українського гумору.
Як художник провів не одну персональну художню виставку в Україні та за кордоном. Отримав звання “Учитель-методист образотворчого мистецтва”. Був лауреатом молодіжної мистецької премії ім. Олександра Бойченка за персональну виставку картин в Київському обкомі комсомолу, 1983р.
Нині перебуває на пенсії. Займається творчою діяльністю. З 2004 року, в літній період, працює в музеї народної архітектури і побуту України. Проводить майстер-класи по живопису, графіці, фольклору та грі на народних інструментах.
