Йому, як і незалежній Україні, – двадцять вісім. Утім йдеться не про життєвий вік, а про строк служби в Збройних Силах України. «Маю двадцять вісім «календариків!» – говорить він, розповідаючи про літа, віддані військовій стезі. Закінчивши у 1991 році Калінінградське військове авіаційно-технічне училище за спеціальністю «радіотехнік», 27 липня, згідно з розподіленням, прибув до Старокостянтинівського гарнізону, що на Хмельниччині. А вже 19 серпня у Москві стався путч, по якому розвалився Радянський Союз. Перші місяці незалежної України, військова присяга на вірність її народу і – понад чверть віку у камуфляжі та з… піснею.
Начальник 42 Гарнізонного будинку офіцерів, активний волонтер Творчої сотні «Рух до перемоги» майор Олександр ПЕТРУК із початком збройного вторгнення російських військ на територію України, побував на війні спершу в якості співочого армійця.
— Для військової людини в першу чергу існує поняття наказу – наказу командира, наказу Батьківщини. У силу низки чинників я не одразу отримав наказ відбути в зону АТО. Тому у складі Творчої сотні приїздив на лінію вогню в якості артиста-волонтера, аби своєю творчістю, гумором підіймати бойовий дух, збадьорювати отого снайпера чи мінометника, яким я не можу бути в силу своєї військової спеціалізації. За час волонтерських поїздок, жоден АТОвець не запитав, чому я не в окопі, а з мікрофоном. Бійці чудово усвідомлюють, що ми воюємо разом. Тільки вони стріляють кулями, а я – словами. Моя зброя – пісня, музика, слово. А коли прийшов наказ – виконував інші завдання.
Коли прийшов наказ, у 2018 році капітан Петрук (на той час – прес-офіцер бригади тактичної авіації імені Петра Франка) відбув на ротацію до зони АТО/ООС виконувати обов’язки начальника прес-групи ОТУ «Донецьк». Упродовж певного відрізку часу він був отим військовим, котрий з екранів телевізорів щодня інформував Україну про ситуацію на фронті.
Кор.: Розкажи нам трохи про оту військово-телевізійну «кухню»?..
— Я отримував інформацію від інформаційної групи командувача Об’єднаних сил. Відповідальним за це був певний офіцер. Мені надсилали текстівку, на студії у Краматорську група робила відеозапис, компонували, надсилали на Київ, звідки матеріал вже виходив в ефірах телеканалів.
Кор.: Непоодинокі випадки, коли офіційне джерело ЗСУ повідомляє, що за добу в українському війську немає втрат, а волонтери в соціальних мережах оприлюднюють інформацію про загибель армійця. Відповідно одразу починає розкручуватися тема зради!.. Чому так стається?
— Потрібно розуміти, що інформація за добу видається не від цієї хвилини, коли відео виходить в ефір. Інформація видається за певний період часу – наприклад, з 7:00 однієї доби до 7:00 наступної доби. Якщо відео ролик виходить о 13-ій годині, а за пів години до цього, не дай Боже, стаються втрати, ми просто не встигаємо долучити ту інформацію. Так, бували нарікання, що ми приховуємо ситуацію про реальні втрати, що подаємо неправдиву інформацію. Але насправді зради тут немає. Хоча ми, українці, дуже любимо її скрізь шукати. Просто інформація має певні часові межі.
Кор.: На скільки потрібна відкритість армії перед громадянським суспільством?
— Армія має бути відкритою, але до певної межі. Скажу на прикладі бригади тактичної авіації: ми здійснюємо польоти, навчаємося бомбометанню, пуску ракет, веденню бойових дій за різних погодних умов. Але яке ми застосовуємо озброєння, хто наші пілоти, хто здійснює забезпечення, скільки одиниць техніки? – це таємниця. Так, саме народ утримує армію. Але задля безпеки цього ж народу, задля можливості успішного здійснення військовими необхідних маневрів не вся інформація має бути у відкритому доступі.
У літописі Творчої сотні «Рух до перемоги» був випадок, коли ми вчергове працювали концерт «на нулі». Блокпост російсько-терористичних військ проглядався в долині без будь-яких додаткових оптичних засобів. Розуміючи, що наш концерт чують не лише українські армійці, а й вороги, добряче «пройшлися» дотепами і по кремлівському виродку і по його посіпаках. А за якийсь час по тому командир дивізіону телефоном розповів продовження історії. У селі помер чоловік і сільський голова пішов домовлятися до військових по обидва боки лінії вогню, щоб у певні години не обстрілювали дорогу, якою йтиме до цвинтаря похоронна процесія. Тамтешні реалії… «Пєрєдайте прівєт вашєму Сашє… Слишалі і пра Путіна, і пра нас… Увідімся» – переказали з окупованого боку України.
Разом з тим, це не перший випадок, коли Олександр Петрук дотепним словом дістав до печінок прихильників «руського міра». Заспівавши «АТОшні коломийки» в одному з підрозділів 81 бригади, він, як то кажуть, прокинувся знаменитим! Відео виступу потрапило на YouTube. Понад мільйон двісті переглядів, низка коментарів – від щирого захоплення до істеричного вереску про образу найсвятіших почуттів путінозалежних.
Кор.: Сашо, пригадай, що змінилося у твоєму світосприйнятті після першої поїздки в АТО – ще в якості волонтера?
— Змінилося дуже багато. Спочатку, як і більшість із нас, чув про військові події по телевізору, читав в інтернеті, немало розповідали хлопці, які там побували. Але українці такі люди, що нам треба не тільки почути і побачити, а ще й помацати. Помацав… При спілкуванні з АТОвцями, наче перебрав на себе частину їхніх хвилювань, їхніх сумнівів, їхньої непоступливості. Коли бійці довірялися тобі, побратиму з тилу, коли розповідали через що їм доводиться пройти, коли часто на власні очі бачив, в яких умовах вони живуть… Тоді вповні прийшло усвідомлення, що на Донбасі триває справжня повномасштабна війна. Там убивають українських військових. Які ще потрібні аргументи, аби впрягатися в роботу і в силу своїх можливостей допомагати їм вистояти?
… Сільське весілля на Рівненщині реготало з діда-сміхованця, який невпинно сипав дотепами і жартами, аж у людей від сміху бризкали сльози! «Соню, не дивися на нього, бо таке саме і в тебе вродиться!» – застерігали місцеві бабці молоду жінку при надії – Сашкову маму. А жінка сміялася від душі!!! Згодом народила хлопчика, котрий змалечку не лише вмів, а й полюбляв учворити щось таке, що було чи до сміху, чи до сліз! Демонструючи на різних самодіяльних сценах акторські та музичні завдатки, хлопець мав можливість без іспитів вступити до Рівненського інституту культури. Але юнака вабила романтика військової справи…
Кор.: Які найбільші зміни сталися в армії за останні роки? Давай поділимо отак: за роки незалежності, і за роки війни.
— Найбільш разюча зміна – підйом патріотичного духу сучасних Збройних Сил. Якщо за радянського союзу армієць відслужив певний період у важких умовах Забайкалля, то він знав, що далі найймовірніше буде переведений на службу до Німеччини чи Польщі. Нині цінності інші. Українська армія змінилася докорінно. Маю на увазі не лише сучасне озброєння. Хоча це також дуже відчутно. Найголовніші зміни – з середини. Хвиля патріотизму. Хвиля усвідомлення, що ми – воїни, ми повинні захищати свою країну, стоячи на смерть на кордонах своєї Вітчизни.
Кор.: А чи не згасла зараз ота патріотична хвиля, про яку ти говориш? У нас на дворі не 14-ий рік, коли добровольці штурмували військкомати і воювали на голому (і в прямому і в переносному значенні) патріотизмі. Для якогось відсотка армійців 2019 року служба – звичайна робота, хіба не заробітчанство.
— Як то кажуть, паршиві вівці є скрізь. У всіх структурах, у всіх професіях. Але я переконаний, що переважна частина українського війська – свідома обов’язку охороняти цілісність, суверенітет та рубежі своєї держави. І це не заробітчанство, це – покликання, професія.
Кор.: Пропоную поговорити про політику. Знаю, що армія має бути аполітичною, але ж військовослужбовці – частина громадянського суспільства, де панують відповідні настрої, схожі з настроями цілої країни. Армійці мають свої політичні вподобання. Нещодавні вибори Президента України – найкраще тому свідчення. Чи може, на твою думку, щось змінитися в ЗСУ після інавгурації новообраного глави держави?
— Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України. Але військові складають присягу не Президенту з конкретним прізвищем, а народу України. Тому, як і дотепер, ми будемо відстоювати не інтереси Президента, а інтереси України, її народу.
Кор.: Навіть за умови (зовсім гіпотетично!) деструктивних наказів? Адже накази не обговорюються, так?…
— Накази не обговорюються. Але наказ можна не виконати, якщо в ньому вбачається свідома зрада. Якщо наказ суперечить Статуту ЗСУ і Конституції України, то командир на власний розсуд може ухвалювати рішення про виконання чи не виконання поставленого наказу. А вже потім, залежно від наслідків, – чи під суд, чи – зірка героя. Але армія завжди на боці народу!
Кор.: Чого тобі хочеться досягнути: в армії, у творчості, в особистому житті?
— Хочу, щоб мої Збройні Сили міцнішали, розвивалися і наблизилися до світових стандартів. Щоб ми утвердилися на рівні з потужними арміями світу – за оснащенням, за грошовим забезпеченням, за рівнем патріотизму і вірою в перемогу. У творчості – мрію записати альбом «Мої улюблені пісні» у власному виконанні. Це будуть пісні різними мовами, різних виконавців і навіть епох. Щодо особистого… Найголовніше, щоб були здоровими мої діти
(разом із дружиною Вірою, Олександр виховує чотирьох дітей – Олександра, Олексія, Віталія і донечку Марічку – авт.).
Олександр Петрук розуміє тих армійців, котрі тремтячими від хвилювання руками приймають з рук волонтерів дитячі малюнки і бережуть їх, наче святиню. А тому закликає всіх не втрачати гостроти усвідомлення того, що відбувається в нашій державі.
— Не всі повинні волонтерити і їздити в ООС Допомагайте тим, хто упродовж п’яти років їздить на схід, хто піклується про армійців. Відомо ж бо, коли прагнеш допомогти, знаходиш можливості. Коли ні – знаходиш причини.
Кор.: Як людина, в котрої строк служби в армії – ровесник незалежної України, що можеш побажати нашим читачам?
— Миру. Щонайшвидше – миру на найбільш прийнятних умовах для України. Я маю на увазі повернення тимчасово окупованих територій Криму і Донбасу. А ще – тотальна українізація! Щоб кожен, хто проживає на території держави, відчував свою приналежність до єдиної етнічної групи і не було більше викриків типу: «Я расєянін, только сдесь жіву». Усі, хто проживають на території України мають бути і почуватися українцями, незалежно від своєї національності. Ми маємо бути єдині! А ще – за будь-яких умов залишатися людьми. Мислячими. І якісно виконувати свої обов’язки там, де ми є.
Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського та з особистого архіву О. Петрука
