Ніч, коли у 1986 р. горів Чорнобиль…
Прості люди ніхто нічого не знав.
Але у мене є мої спогади. На першотравневі свята ми всією родиною їздили до лісу – як усі. Восени я пішла до 1 класу.
Наступного року восени виходила заміж моя двоюрідна сестра. Пам´ятаю, що невдовзі після того я захворіла бронхітом і… все покотилося. Бронхіти чергувалися з одно- чи двостороннніми пневмоніями, і так тривало цілі осені, цілі зими і весни до квітня – до 1990 р., коли мені виповнилося 10. За 3,5 роки я випила і з´їла незліченну кількість ліків, найновіших антибіотиків, і все-таки вижила! Відтоді у мене страшенно поганючі зуби і зір теж не ідеальний. Але лінзи вирішують цю проблему.
Багато лікарів говорило, що я безупинно хворію через Чорнобиль. Але ніхто ніколи не перевіряв, чи це так. І я й зараз не знаю, як саме це можна перевірити, і чи взагалі це можливо.
Здається, у 1987 році, через рік після Чорнобилю (а може, пізніше? Точно не згадаю) у журналі «Радянська жінка» надрукували фотоматеріал на розворот з фотографіями «постчорнобильських немовлят». Новонароджені були з викривленими ручками і ніжками, або з якимись іншими аномаліями розвитку кінцівок, чи очей, чи обличчя. Мені було дуже страшно на це дивитись, але ніхто не казав – не дивись, тебе це злякає. Цей журнал і зараз десь лежить у мами на горищі, але я не готова його дивитися і показувати вам. Ще я тоді прочитала книжку «Жили, як лебеді…» – про пожежника Володю Правика і його молоду дружину. У книзі було багато фотографій і їх листи одне до одного – листи, сповнені ніжності… А Правик же був одним із тих найперших пожежників, які гасили пожежу на реакторі і яких потім лікували тут, лікували у Москві, але їх так і не вдалося врятувати…
Кілька років ми не збирали і не їли грибів, а тоді цей страх минув. Ще довше боялися чорниць, мовляв, вони «накопичують» у собі.
Ще пам´ятаю, що наш сусід Сашко, який працював водієм (казали, він кілька місяців працював у Чорнобилі), якось так швидко і сильно посивів. Ще молодим посивів. Він ніколи і нічого не розказував, принаймні, нам, сусідам, бо завжди був дуже відлюдькуватим.
Одна моя родичка працювала тоді, та й зараз працює, хіміком у Славутичі. Дітей не має за станом здоров’я.
Коли я почала вчитися в Києві, у гуртожитку познайомилася з однією дівчиною. Оксана, Ксюха – з Іванкова. Крихітна, худесенька, тендітна, що аж-аж. Здавалося, кожен крок їй давався з немислимими зусиллями. А тицьни в неї пальцем – розсиплеться. Казали, що то все через Чорнобиль у неї. А потім Оксана стала лікуватися у рефлексотерапевтки (і я її добре знаю, найкраща в Україні спеціалістка!) і потроху повертатися до життя. Навіть почала зустрічатися з одним хлопцем. Зайдеш там каструлю позичити – лежать. Аж радісно за неї було.
Коли моїй Марусі, а сестриному синові сповнилося по 3 роки, мама розділила надвоє трилітрову банку меду і подарувала кожній з нас. «Їжте, а особливо дітям давайте. Це мед ДОЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ».
Минулого червня мама кілька днів була у мене і ми, звичайно ж, разом дивилися серіал «Чорнобиль». Шкода, що останню серію не вдалося подивитися – вона ще не була в доступі, а мамі вже треба було їхати до сестри. А от якраз в останній серії для мене жевріє якась надія. І ще її можна навіть і дітям показати, підліткам, як мої.
Ще дивилася давно фільм «Аврору». Як на мене, він дуже пронизливий і сильний. А ще я рада, що Настя Зюркалова все ж таки стала справжньою актрисою! Якщо проводити алюзії з фільмом, то вона ж перемогла. Перемогла хворобу і смерть!
Я дивилася також дуже багато документального відео. З одного боку – цікаво було б побувати у Зоні і побачити на власні очі ряд об´єктів. З іншого – скажу чесно, мені страшно. І це якийсь ірраціональний страх.
Здавалося, Чорнобиль мав чогось нас навчити. Аж ні – Фукусіма.
І скільки ще людство може переживати таких техногенних катастроф? Боротися з бюрократією, яка може посилювати наслідки тих катастроф на порядки? Вирішувати одночасно ряд взаємовиключних питань?
