Вікторія Осташ
Як майже все, що відбувається нині з країною, ситуацію з літературною спільнотою можу охарактеризувати одним словом – розчарування. у принципі це позитивно. Адже позбулись тих облудних “чар”, отого зачарування (чи то зачарованності), задивування оманами: свободи, розкутості, самовозвеличування… але що далі? Коли один крадій звинувачує у крадіжці іншого крадія, годі намагатися зрозуміти, хто з них більший. Однаково мені! Та не однаково інше. скільки ще триватиме цей рейвах? і за чий рахунок.
Виходить якось ніби знов довгенько і задорого для простих борзописців. Хотілось під час одного з останніх спілчанських зібрань вискочити на сцену чи то ліпше – видертися на стелю – і всіх їх облити холодною водою з відра. Або хоча б змусити прочитати по одному власному твору – і стане все зрозумілим. Принаймні – на банальних літературних вагах, тим більше – за гамбурзьким рахунком.Колись давно, коли я лише починала писати, мріялось справді щось зробити в літературі, віднайти нові способи зображення, спричинити нову поетичну реальність. Принаймні, були чесні очі та щирі заміри. з тим і прийшла до Будпис. І тоді, на вранішній зорі мого письменства, справді таланило: на самому початку 90-х у кабінеті молодого автора (хай як заяложено і номенклатурно звучала його назва) працювала унікальна ВалентинаЗапорожець, яка по-справжньому вболівала за нас, тодішнє “писуче” юнацтво, намагалась допомогти, і не лише організаційно, але й творчо. І пізніше, зустрічаючи когось із нас, вона обов’язково розпитувала, напучувала (і навіть з особистих проблем), щедро радила, куди звернутися за публікацією і под. а ще добре пам’ятаю не менш турботливу Наталю Конотопець, редактора відділу прози журналу “Київ”, яка також певний час опікувалась молодими у Спілці. Які то були плідні розмови, і збоку пані Наталі то було так само чесно і переконливо, як і з нашого.
А ще тоді працював одним із секретарів геніальний і напрочуд скромний Віктор Кордун, засновник київської поетичної школи. Ті люди жваво відгукувались на творчість молодих, цікавились їхніми долями. Знаю, що Кордун став першим, хто підтримав, наприклад, авторку інтелектуально й емоційно наснаженої малої прози (і надрукував цю прозу у своєму журналі Світовид) Лесю Мручківську, мою теперішню літпосестру (за “Перехрестям” і творчим пошуком), спричинивши тим для неї без перебільшення величезний поштовх.
Для нас, тодішніх двадцятилітніх, було цілком природним – заскочити на чаювання до Будпис. Ініколи нас не зустріли “офіційними мармизами”. І коли я зі своєю першою книжечкою, САД’ОК, прийшла на якийсь творчий вечір, що його вів прозаїк В’ячеслав Медвідь, так само зустріла тепле прихильне ставлення і дієву творчу підтримку. Власне, завдяки Медвідеві я стала керівником літстудії. І було багато творчих діалогів, звичайного людського спілкування… Чому цього всього забракло тепер? І де поділись ті творчі люди зі спілки? Чому їхні місця посіли ділки? Ті, хто дивиться на тебе ніби крізь сито грошей і посад.
Звісно, є нині різнобічно обдарована літературна “уранка” Богдана Гайворонська, яка тягне віз (чи навіть кілька возів із маленькими причіпами) організаційно-творчого просування талановитої молоді. Але то лише єдиний щасливий виняток. Якщо уявити зараз себе на місці якогось юного обдарованого створіння, яке б раптом приблукло до будпис, що б я відчула у коридорах і кабінетах цього “храму літератури”? Знов ті самі розчарування і зневіру, і реакцією на то все був би природній протест, відкидання, відштовхування. Бо й справді літературою тут навіть не тхне. Лише функціонерство і по суті – мерзенне блюзнірство.
Чомусь пригадується “Театральний роман” Михайла Булгакова, оті двоє братів-очільників, слизьких і підступних, ота фантасмагорійна викривлена реальність, якісь виверти і збочення уяви. Прикро. Але чому так сталося? І чому за жодного з керівників упродовж останнього майже десятиліття не відчутно покращень? Згодна, це таки риторичні запитання. Відповіді на них або немає. Або її не потрібно. Бо все ясно. Як день Божий. То були митці. А це їхні тіні.
От якби влаштувати батл(ик) перших, тодішніх, багато з яких і нині живуть і звучать в літературі, і цих, теперішніх! Але і без того знаю, перемогли б оті, тодішні. А нині якось усе зсобачилось, заскніло. То може і не треба? Багато цікавих і продуктивних авторів більш відомі, аніж багато хто з членів НСПУ. Тож талант від того членства не залежить.
Головне – бути людиною, а затим уже – осбистість в літературі. А от хтось давно втратив такі ознаки людини, як удячність, чесність, порядність… не кажучи вже про цілісність і незалежну самість (самодостатність) особистості, світоглядну й духовну зрілість… А ще й голосить усюди за втраченою сакральністю літераторства! Поки в мене все.
