Писала нещодавно новину про ДБН і подумала, що вони мають місце бути, оновлені, вдосконалені, втілені в життя. Але поки ми не побудуємо пандуси для людей, які їх потребують, в своїх головах, навряд чи нові (наголошую – вкрай необхідні) будівельні норми внесуть у наше суспільне повсякдення якісь особливі зміни.
Бо біда не лише в непристосованому транспорті, тротуарах тощо. Найбільша біда в тому, що досі існують бар’єри між нами, людьми. Це ми часто вдаємо себе незрячими, коли поруч той, кого треба перевести через дорогу, глухими, коли хтось просить, щоб його почули… Нещодавно в метро бачила жінку, яка стояла з коляскою і чекала на працівників станції, щоб підняти хворого у візочку східцями. Десятки молодих, дужих чоловіків пройшли повз і не один не спинився… Таких прикладів у кожного набереться. Не буду їх наводити.
Просто ми весь час кудись біжимо, поспішаємо, не озираючись, не спиняючись… А ті, хто потребує нашої підтримки, не всі хворі від народження. Більшість з них теж колись мали, зір, слух, руки, ноги… Біда не питає, коли прийти. Звісно ж, хай вона минає усіх нас. Але не можна не думати й про те, що коли щось, не дай Боже, з кимось із нас станеться, чи багато з тих, хто біжить нині поруч, спиниться і запропонує свою допомогу.
