«Вільні громадяни зобов’язані постійно підтримувати у собі ревність супроти підступних засобів іноземного впливу, оскільки досвід та історія свідчать про те, що іноземний вплив є одним з найбільших ворогів республіканського правління. Та ревність ця стане у пригоді лише тоді, коли буде застосована безпристрасно…»
Джордж Вашингтон, Прощальне звернення до народу, 1796
Протягом 2014–2018 років було написано чимало текстів, у яких ми намагалися подивитися, як російські медіа показують події в Україні та як російські меседжі потрапляють на українські телеекрани та інтернет-сторінки. У 2017-му та 2018-му за допомогою Київського міжнародного інституту соціології ми намагалися зрозуміти, як саме й наскільки ефективно російська пропаганда промиває мізки українцям.
Загальні висновки такі:
1. Протягом 2014–2018 років Росія спрямовувала зусилля на розкол українського суспільства та зміцнення свого контролю над думками громадян, які до Майдану та війни орієнтувалися на дружбу та всебічну інтеграцію з РФ.
Однак, як показало опитування ДІФ / КМІС у серпні 2018-го, «м’яка сила» РФ зазнала важкої поразки: у всіх регіонах зафіксовано досить високий рівень усвідомлення громадянами України того, що Росія негативно впливає на нашу державу. Таким чином, реставрація проросійського режиму більше не виглядає реалістичною ціллю: прихильники РФ деморалізовані, розділені через відданість до різних гравців, що використовують проросійську риторику, та усвідомлюють свій статус меншості.
Водночас постає запитання: якщо ця меншість не бачитиме для себе користі від участі в політичному процесі шляхом голосування чи законної громадянської активності, чи можна її ззовні підштовхнути ще раз до радикальних дій, до спротиву проти власної держави? Хоч це й малоймовірно, проте можливо, якщо ситуація безпорадності, некерованості ключових державних інституцій, відчуженості влади від суспільства знову повториться.
Досвід 2014–2017 років підказує, що Росія цьому всіляко сприятиме.
2. Росія системно використовувала слабкості та вади української демократії, пасивність громадянського суспільства й корисливість правлячого класу для маскування і просування свого впливу та пропаганди.
Нинішній стан суспільної свідомості дозволяє Росії шукати й винаходити додаткові можливості, щоби підривати легітимність та суспільну підтримку влади.
Зокрема, у 2014–2017 роках російські ЗМІ вперто тиражували «новини» та «аналітичні матеріали», які пророкували новий виток громадянської напруженості, прихід до влади фашистів та економічний крах України. У підсумку формувалося враження, що Україна от-от розпадеться на ворогуючі частини. Як показало опитування ДМ / КМІС, а також ДІФ / КМІСу серпні 2018 року, ці побоювання залишаються актуальними для багатьох українців.
Володимир Паніотто слушно зазначив, що об’єктивна ситуація з бідністю, поширеністю корупції значно краща, ніж те, що люди щоденно бачать на телеекранах та сайтах: «Наші ЗМІ викривляють реальну картинку. Через це люди думають, що ситуація погіршується».
Тож, на думку автора, тотальне, гіпертрофоване розкручування в медіа теми корупції, неефективної економічної та соціальної політики, зловживань владою може стати потужним інструментом дестабілізації України під час виборів. А саме дестабілізація, поширення невпевненості в результатах голосування й недовіра до демократичних шляхів оновлення влади залишаються цілями РФ стосовно України.
За підсумками огляду російських ЗМІ у другій половині 2018 року ми помітили, що російська пропаганда вже обрала шляхи для досягнення цих цілей. Підсумкова груднева прес-конференція президента РФ показала, на яких напрямках варто чекати на активізацію підривної діяльності під час виборів 2019 року:
- дискредитація процесу створення Православної церкви України через тезу «кривавий перерозподіл церковного майна»;
- підтримка війна на Донбасі через постійну економічну та військову допомогу сепаратистам;
- нарощування економічного тиску на Україну задля стимулювання відтоку громадян у Європу та РФ;
- перекладання на Україну відповідальності за будь-які негативні процеси в Криму;
- активне сприяння проросійським силам на президентських та парламентських виборах.
Позиція російської влади засвідчила, що позитивних для себе змін в Україні вона не очікує. Тому варто готуватися не лише до психологічно-пропагандистських операцій, а й до цілком реальних політичних, економічних та військових рішень Кремля, спрямованих проти України, але замаскованих у «турботу про простих українців» чи захист «російськомовних українців» чи «православних українців».
Успішність такої політики РФ значною мірою залежатиме від чисельності її публічних прибічників усередині України.
3. Російські тези все ще сприймаються приблизно 20 % громадян по всій Україні (у східних та південних регіонах ця частка може в окремих випадках і по окремих питаннях зростати до 40 %). Таким чином, використання цих тез розглядається багатьма українськими політиками як привабливий і зручний інструмент для здобуття популярності та влади.
Джордж Вашингтон, згаданий в епіграфі, вказав на мотиви, які штовхають політиків та звичайних громадян на шлях потурання зовнішньому впливу: честолюбність, замаскована удаваною відданістю службовим обов’язкам; корумпованість, прихована турботою про загальне благо; і сліпе захоплення, виправдане слідуванням громадській думці.
В Україні російський вплив поширюється завдяки двом видам політиків та експертів. По-перше, це особи з неприхованими проросійськими симпатіями, які постійно потрапляють у наші огляди як провідники російської пропаганди. По-друге, це діячі, які своїми вчинками додають правдоподібності російським меседжам.
Найнебезпечнішими, з точки зору можливостей впливу, є спікери обох видів, які або вже мають помітну суспільну підтримку, як-от Юрій Бойко чи Євгеній Мураєв, або мають право говорити від імені держави, як-от міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Саме такі спікери отримують найбільший доступ до центральних медіа, оскільки природним чином привертають до себе увагу значної аудиторії. Їхні заяви тривалий час поширюються та повторюються ЗМІ, схильними до відтворення російської пропаганди.
Під час виборчої кампанії, як справедливо зауважив Сергій Рахманін, політики намагаються притлумити критичне мислення у виборців. У таких умовах ворожий вплив у шатах політичної реклами, джинси та зливів компромату буде не лише підтримувати одних і нищити інших кандидатів, а й просувати вигідні для себе шляхи вирішення важливих внутрішньо- та зовнішньополітичних питань, зокрема щодо припинення війни чи розвитку стосунків із Європою.
Протидія такому впливу потребує визначення, що необхідно усунути взагалі, яку шкоду і яким чином варто зменшити, а з якими проявами треба змиритися, принаймні до завершення виборів.
Почнімо з найважчого. Пропаганда здійснюється під захистом конституційного права на свободу слова й думки. Обмеження цього права можливе лише в надзвичайних обставинах і не буде виправданим під час виборів. Однак ідентифікація осіб чи медій, які проводять ворожий вплив, і легальне попередження про законні обмежувальні заходи, які буде до них застосовано у разі кризи, змусять задуматися, чи варто й далі руйнувати свою репутацію, руйнуючи безпеку країни проживання.
Крайнощі у вигляді бойкоту окремого ЗМІ чи політика матимуть ефект, якщо в основі такого рішення буде оцінка самих журналістів. Для того, щоб це було можливо, журналістській спільноті доведеться погодиться з тим, що мають існувати не лише «журналістські стандарти», а й ефективні механізми та органи саморегулювання та співрегулювання. Мають існувати експертні та контролюючі інституції, у складі яких не має бути людей, що самі поводилися сумнівно, перебувають чи перебували у стосунках із власниками українських медіахолдингів. Але, як показує досвід стосунків Наглядової ради НСТУ та керівництва НСТУ, досягнути цього швидко неможливо.
Отже, російська пропаганда буде чинником виборів, і це треба прийняти.
Проте потрапляння російських меседжів у телеефір є лише побічним наслідком здійснення власниками й менеджментом телеканалів політизованого контролю над контентом. Приклад НСТУ показав, що можна робити мовлення, яке буде незалежним від власника (в даному разі держави). Цей досвід має свої вади, але це радше хвороба зростання, ніж ознаки деградації.
Якщо завдання є справді важливим для всіх партій, які в парламенті та під час виборчої кампанії апелюють до захисту країни від російської загрози, необхідно вимагати від них включення до законодавчого порядку денного нової редакції закону про телебачення і радіомовлення (закону про аудіовізуальні медіа-сервіси) яке зобов’язуватиме власників медіахолдингів визнати за журналістами право формувати органи самоуправління, які матимуть реальний, а не формальний вплив на редакційну політику.
Маніпулювати редакціями й журналістами, які самі визначають свої завдання і прагнуть завоювати тривалу довіру своєї авдиторії, набагато важче. Але такий спосіб теж вимагає часу й може бути реалізований ближче до наступних виборів.
Утім, навіть підконтрольні власникам медіа змушені змагатися за увагу авдиторії, навіть їм важко постійно ігнорувати наративи (врегулювання конфлікту на Донбасі, дотримання прав людини в Криму, стан міжконфесійних відносин), які переважають у політичному дискурсі.
Запровадження відкритих теледебатів як форми політичного змагання, що дозволяє глядачам оцінити силу різних аргументів, може посприяти спростуванню найбільш поширених російських пропагандистських меседжів.
Іншим більш-менш реалістичним кроком, який не потребує часу на втілення, але залежить від доброї волі власників медіахолдингів, є припинення використання російських ЗМІ, органів влади та посадових осіб як джерел інформації.
Але в цьому питанні партнером ЗМІ має виступити влада, обов’язком якої є подання для широкого загалу регулярної інформації про меседжі РФ та їх фактологічного спростування. Наприклад, функцію такого моніторингу та спростування можна закріпити за Міністерством інформаційної політики у співпраці з профільними громадськими організаціями та українськими та європейськими аналітичними центрами.
Також не буде зайвим мобілізувати київських і не тільки інтелектуалів для цільових поїздок у регіони для зустрічей із молоддю, яка буде голосувати, для розвінчування найпоширеніших пропагандистських штампів. Власне, лише громадянська освіта, заснована на добровільному бажанні учнів здобути навички критичного мислення, є головним способом виховати безпристрасну громадянську ревність проти ворожого зовнішнього впливу.
Протягом 2014–2018 років Україна вжила чимало потужних заходів, спрямованих на протидію кремлівській дезінформації: заборонила російські телеканали та соціальні мережі, почала виробляти українське кіно й телесеріали, відновлювати мовлення у східних та південних районах країни тощо. Зроблено справді багато, хоча українці традиційно ставляться до дій влади скептично. Згідно з дослідженням, проведеним рік тому Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення «Детектора медіа», найвище українські громадяни оцінювали зусилля держави та неурядових організацій у сфері створення українського контенту: 24 % вважали, що держава робить достатньо в цьому напрямку (47 % були не згодні з таким твердженням), 19 % позитивно оцінювали відповідну діяльність неурядових організацій (44 % були не згодні).
Згідно із тим же дослідженням, 16 % респондентів позитивно оцінювали діяльність уряду в реалізації медіаграмотності в навчальних закладах (46 % були не згодні із твердженням про позитивну оцінку), 14 % позитивно оцінювали діяльність неурядових організацій (42 % були не згодні). 13 % вважали, що держава робить достатньо для відновлення мовлення на Донбасі (50 % були не згодні), 10 % вважали так ж само щодо неурядових організацій (42 % були не згодні).
Щоби протистояти дезінформаційним зусиллям Кремля, Україні слід продовжувати дотримуватися обраного напрямку, зокрема:
1. Створити методологію для розрізнення справжніх ЗМІ від так званих проксі-медіа — ЗМІ з пропагандистськими цілями. І або визнати, що журналісти, котрі працюють у проксі-медіа, не можуть отримувати захист своїх професійних прав на тому ж рівні, що його мають отримувати журналісти зі справжніх ЗМІ. Або взагалі вивести проксі-медіа з українського правового поля.
2. Важливу роль має відігравати саморегуляція журналістської спільноти,зокрема ініціатива із започаткування руху «Медіа за усвідомлений вибір», про яку було оголошено на початку лютого. Подібне об’єднання ЗМІ та окремих журналістів і їхня згода дотримуватися певних етичних правил може допомогти в подоланні проблеми зниження довіри до засобів масової інформації. Перезавантаження журналістських профспілок і початок процесу видачі єдиних карток також могли б бути на часі.
3. Медіасектор має налагодити тісніше партнерство з ІТ-компаніями, щоб використовувати їхні інструменти для ґрунтовнішого та швидшого відстеження дезінформації. Хорошим прикладом такої співпраці є зусилля української держави, неурядових організацій та західних дипломатів, спрямовані на те, щоби компанія Facebook звернула увагу на український ринок: буквально на старті президентської кампанії їм нарешті вдалося вмовити цю приватну компанію співпрацювати у сфері політичної реклами, медіаграмотності користувачів, а також співпрацювати з журналістами і призначити українців для модерування українського сектору цієї соціальної мережі. Не проти співпрацювати й Google: представники його технологічного інкубатора Jigsaw протягом 2018 року кілька разів відвідували Україну, зустрічалися з багатьма місцевими організаціями, які займаються протидією дезінформації, з метою знайти точки перетину між локальним досвідом переднього краю протистояння кремлівським зусиллям та передовими IT-технологіями. Хорошою ідеєю могло би стати й запровадження в Україні місцевого аналогу проекту The Trust — зведення правил та політик для ЗМІ, за умови виконання яких вони б отримували преференції від IT-компаній на кшталт пріоритетної видачі їхніх інтернет-майданчиків у результатах органічного видачі пошукових систем.
4. Ухвалити закон про фінансову прозорість ЗМІ, включивши в нього досвід українського банківського сектору. Зокрема, можна зобов’язати великі українські ЗМІ проходити щорічний незалежний фінансовий аудит своєї діяльності з фокусом на аналіз джерел надходження коштів.
5. Продовжувати розвивати медіаграмотність громадян. За даними згаданого вище опитування, проведеного КМІС на замовлення «Детектора медіа» рік тому, більшість українців (61 %) вважає, що держава та неурядові організації мають сприяти посиленню медіаграмотності. Викладання медіаграмотності є важливим для 61–66 % жителів заходу, центру та півдня країни проти 43 % на сході.
Практично в усіх соціально-демографічних категоріях населення більшість вважає, що навчання медіаграмотності є важливим. Водночас наші співвітчизники не мають чіткої думки щодо первинної цільової групи такого навчання. Більшість тих, хто визнає, що навчатися медіаграмотності важливо, віддають перевагу підліткам (48 %); 29 % респондентів вважають медіаграмотність важливою для дорослих. 22 % українців особисто погодилися би пройти навчання з медіаграмотності. Найбільш зацікавленими є жителі Західної України — 31 % проти не більше 20 % в інших регіонах. Із тих, хто зацікавлений, переважна більшість воліє проходити онлайн-курси (56 %). На другому місці за популярністю потенційних інструментів навчання медіаграмотності українці називають телепрограми, присвячені цій темі. Виробництво таких програм, причому не лише для телебачення, але й для YouTube та соціальних мереж, могло би стати ще одним дієвим кроком на шляху протистояння України дезінформації Кремля.
Фото: thequestion
