Рівно 960 років тому завершилося створення однієї з найдавніших руських книг. Її подальша історія багато в чому нагадує детектив. Йдеться про Остромирове Євангеліє, яке то губилося, нібито, раз і назавжди, то найзагадковішим чином з’являлося на світ знов і знов… Та в будь-якому випадку ця книга дозволяє глибше зрозуміти давньоруську культуру й різні аспекти життя наших предків.
Час грандіозних потрясінь
Середина ХІ сторіччя виявилася переламною для європейської цивілізації в цілому: адже в 1054 році стався розкол до того часу єдиної християнської церкви на західну (католицьку) і східну (православну) гілки. Формальних причин догматичного, канонічного, літургійного і дисциплінарного характеру накопичилося чимало, вони і стали основою майбутнього розколу.
Зокрема, предметом жвавої полеміки стало питання, чи виходить Святий Дух виключно від Отця Небесного, чи також від Сина Божого? В церкві західного обряду була прийнята формула «filioque» — буквально вона означала «і від Сина також». В східному обряді ця формула заперечувалася. Були також інші відмінності: наприклад, на відміну від східного, в західному обряді під час літургії використовувався хліб із прісного тіста; під час Великого посту не співали «Алілуя» тощо…
Загроза церковного розколу мала місце ще в ІХ сторіччі, однак тоді ситуацію вдалося, бодай, якось залагодити. Тепер же, в 1053 році, Константинопольський патріарх Михаїл Керуларій розпорядився закрити в столиці Візантійської імперії всі храми західного обряду. Наступного року римський папа Лев ІХ послав до Константинополя своїх легатів на чолі з кардиналом Гумбертом для залагодження суперечки. Натомість, у липні 1054 року папські легати і патріарх піддали один одного анафемі. Отак і почався церковний розкол, не залагоджений остаточно й досі…
Що ж до земель Русі, то в 1054 році київський престол перейшов до великого князя Ізяслава Ярославича. Надалі його виганяли зі столиці двічі: в 1068 році — повсталі кияни, в 1073 році — вже рідні брати, які залучили до кампанії іноземні війська. Та попри подібне ставлення до своєї персони, Ізяслав Ярославич знов і знов повертав собі владу, аж доки не завершив княжіння у 1078 році.
Окрім міжусобиць, він взяв участь в укладанні т. зв. «Правди Ярославичів» — частини тогочасного кодексу законів, що підбило своєрідний підсумок змагань за владу нащадків великого князя Ярослава Мудрого.
Книга для княжого посадника
Отож, саме великий князь Ізяслав Ярославич відрядив до Великого Новгорода свого посадника Остромира (християнське ім’я — Йосип). Відомостей про цього чоловіка збереглося не надто багато. Відомо, що Остромир був близьким родичем Ізяслава Ярославовича — тому, власне, великий князь і делегував його, як людину перевірену та надійну, керувати віддаленою Новгородською землею. Був одружений з жінкою на ім’я Феофана — гіпотетично, остання була донькою великого князя Володимира Святославича. Того самого хрестителя Русі…
От саме на замовлення новгородського посадника Остромира й був виготовлений апракос — богослужбове Євангеліє, текст якого складався не в усталеному традицією порядку, а за календарним принципом, згідно з тижневими церковними читаннями, починаючи з Великодньої неділі (себто, з гл. 1 Євангелія від Івана). 21 жовтня 1056 року в Києві диякон Григорій розпочав цю роботу. А завершив її буквально в рекордний термін, зважаючи на тодішню техніку «множення» книг — 12 травня 1057 року.
Євангеліє написане кирилицею, 294 пергаментних аркуші мають 8 вершків завдовжки та майже 7 вершків завширшки (35х30 см). Сторінки прикрашені заставками та буквицями. Текст у книзі написаний у два стовпчики по 18 рядків у кожному, великим уставом. Заголовки писані середнім уставом, післямова — дрібним. В апракосі є три мініатюри (найімовірніше, виконані приїжджим грецьким майстром у візантійській техніці інкрустованої емалі) із зображеннями євангелістів Івана, Луки та Марка.
Дуже цікавою є мова книги. Окрім особливостей, загалом, характерних для давньоруських текстів, в апракосі є мовні звороти, які з часом стали характерними для української мови. До того ж, висунута гіпотеза щодо походження протографу книги (оригіналу, з якого велося переписування): це міг бути скрипторій бенедиктинського слов’янського монастиря в Сазаві — четвертому за давністю на території Чехії — промовисте свідчення колишньої єдності християнства…
Скромний слуга Божий — переписувач диякон Григорій — навіть уявити не міг, що переписана ним книга ввійде в історію під назвою Остромирове Євангеліє і тривалий час (до того, як в 2000 році був знайдений Новгородський кодекс) вважатиметься найдавнішою книгою з усіх створених на Русі. А також — що на цю книгу очікує не зовсім звичайна… і навіть у чомусь детективна доля.
Трагедія з доправленням
У середині ХІ сторіччя темп життя був значно повільнішим, ніж зараз. Якщо зараз когось зацікавить та чи інша книжка, то її можна відшукати й замовити в Інтернет-книгарні, оплатити покупку з електронного гаманця, після чого служба кур’єрського постачання якнайшвидше привезе клієнту предмет його зацікавленості.
Натомість, диякон Григорій переписував апракос, оздоблював його ініціалами, заставками, малюнками та орнаментом вручну. Ця робота вимагала значного часу. А по її завершенні богослужбове Євангеліє потрібно було відвезти в Новгород замовникові.
Між тим, під час перебування в Новгороді княжий посадник Остромир почав виконувати свої посадові обов’язки, серед яких була організація військових походів на чудь — так русичі називали естів і деякі інші угро-фінські племена. Під час одного з таких походів, що був 1057 року, воєвода Остромир і загинув… Отож, досі невідомо, чи встиг він отримати за життя замовлене в Києві Євангеліє, чи його привезли в Новгород уже після загибелі княжого посадника.
У будь-якому випадку, після смерті Остромира десяту частину його майна було відписано церкві. Саме таким чином апракос, переписаний київським дияконом Григорієм, перейшов у власність Софійського собору в Новгороді. Що відбувалося з Остромировим Євангелієм протягом кількох наступних сторіч, достеменно невідомо. Можна лише припустити, що коли московський цар Іван Грозний розпочав кампанію проти Новгородської республіки, під час якої його війська розгромили Великий Новгород у 1570 році, апракос був вивезений до Москви як один із численних трофеїв.
Це аж ніяк не дивно: Іван Грозний «з миру по нитці» збирав свою легендарну бібліотеку… Відшукати це книжкове зібрання до сих пір не вдалося, однак Остромирове Євангеліє до нього не потрапило. З незрозумілої причини воно опинилося в ризниці Воскресенської церкви при майстерні Збройної палати Московського кремля, принаймні, згадка про цей апракос раптом з’являється в описі церковного майна, що був складений у 1700 році.
Найдавніша книга імперії
Хтозна, як надалі склалася б доля книги, однак на початку XVIII сторіччя вона зацікавила самого Петра І. Природно, що, готуючись заснувати нову державу — Російську імперію, він почав докладати неабияких превентивних зусиль для створення її історії. Щойно було встановлено, що в ризниці Воскресенської церкви зберігається найбільш давня (принаймні, з відомих на той час) давньоруська книга, як Петро І наказав відправити апракос до своєї нової столиці — Санкт-Петербурга.
Сталося це восени 1720 року.
Російська імперія була заснована 1721 року.
А вже 1725 року новоспечений імператор Петро І помер. Можливо, якби не це, то Остромирове Євангеліє посіло би належне місце в Його Імператорської Величності Пречудових і Предивних Кунштів Камері… Проте, імператору довелося вирушати в інший світ, а його нащадки переймалися більш прагматичними питаннями, здебільшого, боротьбою за владу. То жодної цікавості до якогось там апракоса вони не мали.
Другу хвилю пошуку старожитностей (знов-таки, з метою обґрунтування вкоріненості Російської імперії в темній глибині віків) розігнала імператриця Катерина ІІ. Очевидно, вона також зацікавилася рукописною книгою, хоча на людях своєї зацікавленості не проявляла. Принаймні, таким чином можна пояснити той факт, що наступного разу Остромирове Євангеліє було виявлене в 1805 році Яковом Дружиніним — особистим секретарем покійної правительки… коли він приводив до ладу її гардероб.
З якої ласки старовинна богослужебна книга зберігалася разом з одягом, з’ясувати так і не вдалося. Дружинін розпитував усіх імператорських челядників та інших «гардеробних помічників», однак, ніхто з них так нічого путящого й не пригадав. Також загадкою лишилося, чому апракос не був зареєстрований в жодному описі — а отже, де він перебував з 1720 до 1805 рр. Лишалося припустити, що спочатку Петро І прагнув докладно вивчити старожитність, перш ніж передавати її до Кунсткамери, потім Катерина ІІ десь її відшукала і тримала при собі, аж поки не наказала покласти до гардероба. Можливо, також, що Остромирове Євангеліє було піднесене государині-матінці як цінна, однак не поцінована належним чином спадщина Петра І… Точніше сказати неможливо.
«Камінчики» для крадія
Починаючи з ХІХ сторіччя, апракос нарешті став об’єктом поваги з боку сильних світу цього, а також всебічно вивчався. Олександр І визначив місцем постійного зберігання Остромирового Євангелія петербурзьку Імператорську публічну бібліотеку. До того ж, в середині ХІХ сторіччя для кращого зберігання книга отримала унікальну палітурку зі срібла, оздоблену коштовним камінням!
(Хто ж міг знати, що за кілька десятиріч саме ця палітура перетвориться на колосальну проблему…)
З іншого боку, наскільки цій книзі пощастило, стало очевидним вже тоді. Адже якби в 1720 році Петро І не зацікавився Остромировим Євангелієм, то воно, найімовірніше, так і залишилось би в Воскресенській церкві при майстерні Збройної палати Московського кремля. Під час наполеонівського нашестя в 1812 році Москва (і Кремль, зокрема) стала жертвою грандіозної пожежі. Чи не згорів би унікальний апракос під час цієї катастрофи?! Хтозна…
Перший більш-менш науковий опис унікальної старожитності з’явився в другій частині журналу «Ліцей» ще за 1806 рік. Французьке вторгнення до Російської імперії на певний час відсунуло подальше вивчення Остромирового Євангелія, однак уже в 1814 році апракосом зайнявся російський філолог, письменник і перекладач, основоположник російського слов’янознавства Олександр Востоков. На філологічних матеріалах Остромирова Євангелія він в 1820 році випустив капітальну працю «Роздуми про слов’янську мову», де були висвітлені деякі принципові питання щодо формування східнослов’янських мов.
Надалі старожитність досліджували такі відомі вчені, як Олексій Шахматов, Ізмаїл Срезневський та інші. В 1843 році піонер наукового вивчення апракоса — Олександр Востоков — за дорученням російської імператорської Академії наук видав у Санкт-Петербурзі «Остромирове Євангеліє з додатком грецького тексту Євангелій та граматичних пояснень». До того ж, учений-археолог, педагог і музейний працівник Іван Савенков у 1883 і 1898 роках зробив два факсимільовані видання «Остромирове Євангеліє, що зберігається в Імператорській публічній бібліотеці».
А далі, після революційних подій 1917 року, Російська імперія зникла, і до влади дорвалася партія «більшовиків», підтримана широкими масами частково люмпенізованого пролетаріату й найбіднішого селянства. Колишня Імператорська бібліотека перетворилася спочатку на Петербурзьку публічну, а згодом — на ленінградську Державну публічну бібліотеку імені Салтикова-Щедріна.
Якось у 1932 році в тамтешньому відділі рукописів продірявився водогін. Ця абсолютно побутова аварія мала доволі несподівані наслідки: на виклик до бібліотеки прибув водопровідник, який побачив у скляній вітрині якийсь величезний фоліант у срібній палітурці, до того ж, прикрашеній коштовними «камінцями». Мабуть, керуючись ідеологічно вивіреними гаслами про пролетарську «гегемонію» й «експропріацію експропріаторів», водопровідник вирішив відновити класову справедливість: розтрощив шибку вітрини, витягнув звідти Остромирове Євангеліє (а це було воно!) й зірвав з нього коштовну палітурку… Не знаючи, що робити з паперовим «непотребом» (власне, з безцінним апракосом) — закинув його за найближчу книжкову шафу та дременув геть.
На щастя, новоявленого «гегемона-експропріатора» доволі швидко затримали, срібну палітурку з «камінчиками» успішно вилучили, а також витягнули з-за книжкової шафи старожитність, якій на той момент перевалило далеко за 800 років. Однак, відтоді Остромирове Євангеліє вирішили зберігати без палітурки — бо якби книгу переплели знов, хтозна, кому б іще спало на думку поцупити таку красиву «цяцьку»…
Старожитність і досі зберігається все там же — в петербурзькій (знов!) Державній публічній бібліотеці імені Салтикова-Щедріна. Останнє за ліком факсимільне видання унікального апракосу було здійснене ще за радянських часів — у 1988 році, до 1000-ліття хрещення Русі.
Тимур Литовченко, Київ. Спеціально для «Час і Події»
