Адель Станіславська
А знаєте, от чим далі, тим частіше закрадаються оті зрадницько-крамольні думки, що я би й сама не проти “здиміти” з України куди подалі. Забратися.
Не тому, що тут тяжко жити фізично, тяжко втримувати баланс, тяжко працювати, тяжко платити податки, тяжко заробляти на ліки, тяжко ставити на ноги дітей, тяжко дозволити собі такий-сякий відпочинок, що в прямому сенсі слова, а не п’янку з обжираловками, яку декотрі відпочинком лишень і вважають, розмінюючи «останні» єври чи доляри (а деколи тратячи таки останні гривні, а того й гірше – позичаючи), аби справити «відпочинок» так, щоб зарахувалося – “як в людей”…
От щойно приходять двоє:
– А ми до вас із діловою пропозицією.
– Слухаю.
Пропонують вони, отже, дуже вигідно відпочити у їхньому елітному ресторані, оформленому у вишуканому елітному англійському стилі, вигідно купивши у них пакет знижок на їхні вишукані елітні страви і т.д і т.п.
Коли я відмовляюся, у дівчини округлюються очі і вона, зі щирим нерозумінням моєї відмови, питає: а чому? чому вас це не цікавить? це ж вигідно!
Кхм… Я не пояснюю цій дитині чому мені це НЕ цікаво і НЕ вигідно. Хоч могла би. Але нащо витрачати час на якісь пояснення, котрі в її сприйнятті, будуть межувати з моєю відсталою від цивілізації динозавровістю?..
То ж я їх спроваджую, обмежившись тупим, але дієвим: “Бо ні.”
Тут дуже пасує згадати про пресловуту “зубожілість” чесного люду… Але я промовчу.
В Україні тяжко не стільки фізично, як морально. Адже, аби мати засоби до життя – людина мусить працювати, де б не перебувала. Це природно і нормально. А от жити… Жити серед, во істину, дурки, хоч і штучної, і лишатися так-сяк несхибленим – вкрай важко. Се надзусилля… І я від сього змучилася.
Коли настали дев’яності з чимось, а за ними і двотисячні – люди за кордон виїздили з нестатків. Уже десь по, приблизно, дві тисячі шостому-восьмому – почали, як кажуть гуцули, виїхАти повально – від заздрощів, позаяк ті роки вже далеко не були роками бідосі.
Судячи навіть з нашого маленького “бізнесу” у виробничій меблевій сфері, то були файні роки добрих і продуктивних заробітків. Кредити, взяті в банку під досить високі відсотки на дороге обладнання, віддавалися доволі швидко і навіть достроково. Росли об’єми. Прийняті замовлення ділилися на дві повні робочі зміни. Були робочі руки. Були гідні зарплати. Малося чим платити податки. Можна було без напруження дозволити собі двотижневий відпочинок коло моря, без зупинки виробництва, бо все працювало відлагоджено, як дзиґарочок – чітко.
То от, про попри все оте, вернуся до таки “від’єжджєючих”…
Ті, що там, в не простих і зовсім не комфортних умовах, відмучили перші роки і стали так-сяк на ноги, почали густо помагати своїм сім’ям. Сім’ї стали собі дозволяти. Спершу латати діри, відтак вирівнювати недостачі, а ще відтак стали прагнути життя не просто забезпеченого, на що вже цілком вистачало, а розкішного, безтурботного… Пішли розмови про «золоту молодь», котрою серед білого робочого (учбового) дня запруджені усі кав’ярні та інше… Гаджети, шмотки, ресторани, вбйори, празнИки-весілля, з неодмінним справлянням у найпрестижніших закладах… А от їх ближні заздрісники не могли собі дозволити відставати…. Наглої потреби їхати на заробітки не було, бо закордон став уже зовсім не спасінням від нендзної нищоти – він став засобом до уявного перетворення “мавпи” на “людину”.
В результаті, “мавпа” навчилася мавпувати, а на людину виробилися лише одиниці.
Я собі так гадаю, що…
Знаєте, чого файно жити за кордоном? Бо се, як прийти до нової хати. Нової. Зданої, що мовиться, «під ключ». А як не нової, то добротно впорядкованої, де все файне і ґлянцове, все робоче, все акуратне і чистеньке.
Десь у тій хаті є прихована, а чи й ні камера, котра пильнує кожен твій рух… І ти, знаючи про то, спочатку трохи нервово, а відтак вже звикло, рухаєшся по ній чемно і пристойно, бо як нє, то можеш потрепіти від нехотіння дотримувати заведеного і відлагодженого там порядку. І ти звикаєш. І, хоч, майже кожен з тих, хто там (за кордоном) і нині є, а є такі, що років по двадцять поспіль, каже : “А ви собі не думайте, яка то тяжка виснажлива і невдячна праця!” – додому ніхто не квапиться. І не лише тому, що там платять добре, а тут зле. Хоч тут уже таки зле. І не з причини нехотіння платити ліпше. Ну бо що то є – заробітна плата? То оплата роботи. А роботу треба робити добре. Роблячи роботу ТАМ – не посмієш робити зле. Роблячи зле чи й відверто халтурячи ТУТ – «а пішов він, той премудрий, я си такого не одного мудрагеля знайду!» – не конче. Тут – не конче. Тут конче лише отримувати. Навіть, як не відробиш, а тупо відбудеш від години до години, попиваючи кавИ і покурюючи дзиґари… Як там колись в совєцькі часи казали: «салдат спіт – служба ідьот». Ото й тут щось подібне.
А ще не схочуть вертати звідтам, бо згидилися тої бідоти, що тут лишили. Згидидися рідного і не такого цивілізованого…
Бо рідна країна, як тота стара хата. Зацофана, пошарпана, незугарна, де мус багато вкластися, аби зробити з “баби дівку” чи бодай її подобу. Та ще й так тримати. Не тяп-ляп, бо: «он він як- небудь, а я мушу добре?» То аж сум побирає від злости і нехоті то робити. А ще як подивишся, що в світах трошка краще, то й тіпати зачинає – «А то чого я маю так мордуватися? Засране було – й ще троха побуде, ніц від того не станеться».
Поїдеш до сусіда – краса. Око милує. Набудешся, побавишся пана, та й додому би не вертався. Бо куди? В ту бідоту, де поневолі стаєш не уявним паном, а собою? Тьху-тьху тричі, та через ліве плече, а щезло би-с та й моці би-с не мало, агі…
Випадок з життє.
Свіжий, лиш вчерика вислуханий, від майстра меблів, котрий прийшов до нас шукати порятунку, і як у ксьондза на сповіді, трохи з розпачем, а трохи зо злостев, оповідає, який має тяжкий цурес…
Десь вісім років тому спіткала й’го лиха година робити меблі одній пані. Пані жиє у Франції (певно вже напостійно, бо якби нє, то дулю з маком скрутила би, а не меблі туди аж звідсика замовляла), а там, за простецький кухонний набір, заправили їй цін: не мало – не багато, у дві тисьонци єврів. Ну та й пані, нагадавши собі, як тоті єври гірко докупи збирала, винайшла в рідній, не такій дорогій Україні, свого простецького українського хлопа, би ті меблі їй порахував, і добре би аби так, щоби було на вигляд трошки кращіще, як там їй запропонували. Фото французького креслення доклала. Виділа-м… Показував. Таке, знаєте, нема на чім окови спинитися… хоч свою функцію виконувати таки буде ніц незгірше нашого, вже як звикли, розцяцькованого, яке, приходячи вибирати, означують словосполученням -“по-богатому!”.
Майстер пошкрібав загривок, офігівши від пропонованої европейської краси з ціною, та й сказав, що пані буде то мати за тисячу, і навіть не єврів – у доляри ся вкладе. Пані неймовірно зраділа.
Вдарили по руках, і майстер свою справу зробив скоро і вправно.
Пройшло, як я вже казала, вісім літ, та й пані забагла доробити собі до того ще одну секцію тумбочок. Корпус корпусом – пів біди-лиха, а от двоє дверцят «доліпити», аби точнісінько такі, як тогди…
Майстер збігався по всіх виробниках – а нема такого відтінку в кольорі вже. Нема вже й фрези такої! Нє, ну форма візерунка не проблема. А от конфігурація інструмента… Всі тоті заглибинки і уступчики… Все то вже геть йнакше – чєс минув, ніц на місці ся не талабує…
Що ж до кольорів, то їх розвелося, як бліх на псови… А от саме ото, що вісім літ тому пані замовляла, не возять постачальники з-за морів, щоби “єден-в-єден”, чи “тютєлька в тютєльку” співпадало…
Там також свої «заморочки», на тих заморських заводах: от ляпнули трошки більше барвника ніж минулого разу, чи всипали блискіток менше або більше, і всьо – гаплик: назва та сама, код той самий, а колір – мало-мало, а інакшіший відтінок… А ви гадали… Ніц на місці не стоїт… Таки ніц.
– Подібне, – каже майстер, – є пані: о дивіться, фоточка – видите? Не один-в-один, та й не може вже се вам доробитися, щоби було ідеально… То навіть прихід від приходу того матер’ялу може різнитися…
– Робіть.
Зробив.
Відправив.
Звідтам “привіт” у вайбер:
– Па-а-ддоньку! – Верещит пані. – Вам вислати окуляри аби-сте добре повиділи різницю межи кольорами? Яке було, а йке ви мені тут прислали?!
То байка, що вісім років не вісім днів, і навіть від часу колір має властивість маленько, але мінитися.
Гур-ду-ду – приїхало назад.
Хлоп мало не плаче.
Попад стовідсотковий: робота, пересилки туди-сюди – всьо його клопіт.
– Пані – (се вже бесіда при мені) – нема такого відтінку. Всі взірці перебрав! Вісім чи дев’ять каталогів… Пані, вісім років! З мене вже люди сміються… Пані, то й за рік може змінитися! А ви хочете…
Роздратований голос з тамтого боку перебиває:
– Ви там на тій Україні, всі дурнуваті! Ніґде в світі такого неподобства нема! Дикуни!..
В слухавці запікали злосні гудки відбою.
Майстер густо кліпає і поривається зматюкати весь довколишній простір і новоспечену пані- европейку, на чім світ стоїт. Але замість того лиш хапає ротом повітря, бо (попався пристойний) я сиджу і то слухаю – а я ж йому не винна…
Минає п’ять хвилин, протягом котрих, бідося викладає майже всю “сторі” (саме ту, що тут вже вам вповіла) злощасного зарібку від злощасної оборудки.
Раптом пані передзвонює сама і каже:
– Гай, робіть… най вже ся відрізняє… Лиш не так, як тамтого разу! Лиш трохи, бо знов назад заверну!
– Пані, а чого би вам не покласти там склянні дверцята, або лишити відкриті полички?
– Нє, я так не хочу! Кажу вам – робіть. Лиш добре сей раз дивіться. Бо осей колір, на тій знимці, що ви прислали найпослідніще, нібито дуже подібний… Міг би вже бути.
Знов відбій…
Перетелефоновую вже я до постачальника. Дізнаюся чи є такий в наявности.
«Нема, – кажуть звідти. – Вже років зо два не возимо.» На заморськім заводі знято з виробництва.
– І на залишках на складі ніде не знайдеться бодай кількох метрів?
– Ні. Нічого.
Клієнт широко відкривши очі і рота, голосно дякує Богу:
– А слава Тобі, добрий Боже! Гора ми з пліч. Тепер ся відчепит. Бо мусит. Нема і край!..
Не знаю, як вони розійшлися. Бо вилетів від мене кулею і на тім історія скінчилася.
Але чо’ я то все тут приліпила…
Та бо так уже осей дурний і, головне, безпотребний здвиг “дістав”, просто таки до живого.
Маю багато знайомих за кордоном, але ще жадне не сказало, що там нАрід, навіть далеко не бідний, страждає на показушність, котра чогось так притаманна нашому. І не гризе й’го нендзна мука від того, що живе саме так, як йому добре, а не так, аби вразити сусіда чи знайомого.
А тут – “хоч біда, але гоц!”.
І чи не тому нам так “добре”, що не знаємо світові ладу, а лише дурним витребенькам, котрі поставили в центр свого бідного, але такого багатого на нездорову фантазію світогляду?
Питання, звісно, риторичне…
