Знаєте, хто зображений на «картинці для привернення уваги»? Авжеж не знаєте! Втім, сучасні українські письменники — це не «зелені» купюри номіналом в $100, щоб їх усі пізнавали «в обличчя» та любили…
Ну гаразд, відкрию нікому не цікаву таємницю: це сучасний український письменник Володимир Даниленко. Не надто важливо, коли і як ми познайомилися, хто з нас що написав, хто чим уславився і хто крутіший. Ми обидва ще живі, а тому все у нас ще попереду. Як казав П’єр Паоло Пазоліні: “Поки ми живі, нам бракує сенсу, а мова нашого життя… неперекладана: це хаос можливостей, це безперервний пошук зв’язків і смислів. Смерть блискавично монтує наше життя, вона відбирає найважливіші його моменти… і вибудовує їх у певну послідовність… Життя може висловити нас тільки завдяки смерті”. Отже, помремо — тоді за деякий час (десь років через 50) побачимо, хто з нас ким був в українській літературі.
Але я назавжди запам’ятав один вислів Володимира — про це й мова…
Було це на межі 90-х і 2000-х. Я тоді ще тільки «крильця розправляв», з пристойних книжок мав лише 2 «цеглини», видані в Москві (куди мене прямим текстом посилали українські видавці, до яких я намагався поткнутися зі своїми рукописами) й брошурне видання роману «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять». З пристойних нагород встиг заробити лише «Золотого Бабая».
Володимир долучився до організації цього самого «Золотого Бабая», але брати Капранови його «кишнули» з оргкомітету, й він намагався знайти точку докладання зусиль на іншому конкурсі — «Коронація слова». Приблизно такою була поточна ситуація на той момент…
Але ще одна суттєва деталь: в творчому плані у мене особисто намітився явний застій. Працював я на той час в Мінвуглепромі, режим роботи по буднях — в середньому 8:30-23:30 (а бувало, що й до 3:00 ранку доводилось засиджуватися), в суботу — 8:30-16:00, лише в неділю можна було відпочити… І це все робота, шалена напружена робота, а не протирання штанів!.. Про яку творчість могло йтися?! Облиште. Писав вже не пригадаю коли уривками і щось здебільшого дрібне. Почав один з романів — так і не завершив. І «перегорів» твір — втратив я до нього інтерес.
Як раптом дізнався, що в одній з газет вийшла друком стаття Володимира Даниленка. Оскільки я тоді вже почав думати, як би надіслати щось на «Коронацію слова», то газету розшукав, щоб ознайомитися з публікацією одного з членів журі на той час новітнього конкурсу. Зрештою, треба ж скласти уявлення про те, хто читатиме й оцінюватиме твій опус…
Вже не пригадую, про що конкретно йшлося в тій статті Володимира Даниленка. Загальний контекст — сумнозвісне мовне питання. Але то лише загалом. Втім, одна-єдина фраза, вичитана там, назавжди врізалася в пам’ять: «Духи української землі не бажають розмовляти з письменником чужинською мовою». Навіть пам’ятаю, що прочитав це в метро, на платформі станції «Палац спорту». І був настільки ошелешений прочитаним, що змушений був відійти убік, притулитися до колони й стояти там, перечитуючи цю фразу знов і знов, доки поруч пропливали потоки стурбованих пасажирів.
«Духи української землі не бажають розмовляти з письменником чужинською мовою»…
Оце зі мною й відбувалося насправді! Зовсім не багатомісячним цейтнотом я був задавлений, а тією обставиною, що зі мною не бажають розмовляти духи української землі!!! Володимир Даниленко говорив це відносно письменників як таких. Але ж я був не простим письменником, а фантастом! Тому розмова з духами української землі для мене була не просто важливою, а надважливою!!! Лише подумайте, чи могла б, наприклад, Леся Українка написати «Лісову пісню», якби духи української землі з нею не розмовляли?! Отже, вона перебувала в потрібному стані, а я не перебував.
А все завдяки мові. В ній ключ! Бо мова — це трохи більше, ніж набір звуків. А разом з тим і літер для письма. Мова — це дуже своєрідний код для спілкування людини, спільноти, народу, нації із Всесвітом! Включно з тими ж духами рідної землі. Яким кодом письменник користується — з такими духами і спілкується!..
Отже, насправді я писав мало та повільно тому, що користувався не тим кодовим ключем, а зовсім не через багатомісячний цейтнот. Та й цейтнот міг бути наслідком того ж таки небажання духів рідної землі розповідати мені цікаві історії: духи — вони ж потужні, як захочуть повернути обставини, так і повернуть. А повернули вони все таким чином, щоб мені було не продихнути… Отже, когось іншого знайдуть, комусь іншому розповідатимуть свої історії — але ж не мені…
Що ж, попервах (коли ще тільки починав), мені вистачало й російської мови. Але ж то був тільки початок! Я вже бачив нові обрії, прагнув дійти до них — але духи моєї землі розчарувалися в мені!.. Та й знесилили, щоб я не пішов далі…
- Бо заради нової роботи — редакторського місця в моїй першій газеті, — я влітку 1997 року протягом місяця вивчив українську бодай на рівні філфаку Університету ім.Тараса Шевченка — принаймні сам головний редактор газети приймав у мене мовний іспит, а в тій редакції як він сам, так і решта співробітників мала вищу філологічну освіту, лише я був технарем.
- Бо коли в 1998 році вибухнула світова економічна криза, й українська економіка «просіла» удвічі, а російська — в чотири рази, я наслухався історій про те, як з моїми українськими колегами поводилися російські видавництва. Мені ще пощастило, що свої питання я вирішив у червні — буквально за 1-2 місяці перед кризою…
- Й саме десь наприкінці 1998 — на початку 1999 років я ухвалив сам для себе рішення: проламаю своєю впертою макітрою цей товстелезний мур байдужості — але мої книги таки почнуть виходити в Україні!!! Бо краще тут, ніж в Росії. Бо там ти — не завжди бажаний гість, а тут — все ж своє, рідне… Й ніякий видавець тебе не відправить попід три чорти, як громадянина сусідньої держави!..
Все це було — а далі що?! А далі я намагався продовжувати писати російською. Хоча мій рівень володіння українською мовою на той час зріс на декілька порядків. Хоч я вже відчув усю витонченість, вишуканість, тендітну пластику української мови. Хоча, на мій величезний подив, авторські переклади українською мовою моїх же творів, написані колись російською, бриніли й дзеленчати срібними дзвіночками, тоді як російські оригінали в кращому разі торохкотіли…
Але хоч я навіть над своїм робочим столом в кабінеті прес-служби Мінвуглепрому повісив український прапорець, чим викликав здивовані запитання співробітників (а там же традиційно всі «донецькі» завжди працювали), хоч я на прохання самого тодішнього міністра потроху навчав його українській мові (і таки навчив!) — попри все це, творити літературу я все ще намагався російською…
Але!..
Але ж «духи української землі не бажають розмовляти з письменником чужинською мовою»!!! І обрій можливостей переді мною почав звужуватися. Хоча треба було всього лише зробити останній крок: перейти на українську мову і в творчості також!..
Саме та стаття Володимира Даниленка і стала своєрідним тригером, який різко «перекинув» моє уявлення про подальший шлях. І саме тоді й там, на станції метрополітену «Палац спорту» я присягнувся самому собі, що остаточно переходжу на українську мову вже і в літературній творчості.
Звісно, від того я багато чого втратив. Наприклад — повагу своїх старих товаришів по цеху. Бо зміна мови означала зміну ринку, а на їхню думку, «дременути» з неосяжного російського книгоринку на жалюгідний український міг або невдаха, або ж боягуз. Звісно, в Україні у мене виходили значно скромніші книжечки, ніж в Росії. До того ж, не так часто, як хотілось би… Та й першої української авторської книги в твердій палітурці мені довелось чекати аж 10 років…
Зате я отримав усе інше. Найголовніше — перспективу і певні права. І нових однодумців. І все нове та прекрасне — без перебільшення! А старі товариші?.. Ну що ж, минув час, і вони давно вже перестали вважати мене як патологічним невдахою, так і боягузом. І навіть отаку нагородну зброю на 50-ліття подарували. Хоч не меч, та все ж таки «гобітівський» кинджал, як матеріальну ознаку поваги за внесок у розвиток фантастики…
(В дужках зазначу, що «піратське» мачете-кукрі мені вже на ЛіTerrі піднесли — а там вже молоде покоління командує…)
Отже, починаючи з 2000 року, особисто для мене сумнозвісного мовного питання не існує. Нехай хто й як собі хоче, а мені треба спілкуватися з духами української землі! Раніше робив це як фантаст, тепер же — як автор історичних творів. Мені конче потрібно чути розповіді духів своєї землі про польного маршала Григора Орлі де Лазіскі — сина Пилипа Орлика, про Роксолану і Байду Вишневецького, про Бернарда Претвича, про Криштофа Косинського, про Семерія (більш відомого як Северина) Наливайка, про Юрія Немирича, про Григорія Розумовського, про князя Аскольда і багато, багато ще про кого.
А ті, хто навіть після Євромайдану вперто продовжують розмовляти російською?.. Що ж, це їхній вибір — але спілкування з духами української землі для них є неможливим! Хай же спробують прожити на цій чудовій землі без поради й допомоги вищих сил!..
