…Сто років тому в село Каришків на Поділлі повернувся Олекса Кучинський. Він не був удома довгих сім років, відколи пішов на фронт Першої світової війни, де потрапив у німецький полон. Олекса приїхав не сам, а з дружиною-німкенею Магдою Хоманн.
Розвеснялося. Стомлений кінь важко тягнув сани по вже трохи мокрій, розбитій дорозі. Сніг, що танув на очах, оголяв сільську сірість, буденність і убогість. Було холодно і незатишно. Те саме творилося і в Магдиній душі. Та молода німкеня, дедалі сильніше притуляючись до чоловіка, гнала геть від себе недобрі думки. Вона уже була вагітна двійнею і не мала права озиратися назад. Тільки вперед! Вона мріяла разом з коханим збудувати на його батьківщині затишне сімейне гніздечко, жити і радіти. Адже господарювати з толком, по-німецьки, вона вміла змалечку, а її любий Алекс навчився, батракуючи після полону в заможного німецького хазяїна.
Але навіть у кошмарному сні Магді не снилося, якою страшною буде розплата за її щирі дівочі почуття до українського парубка, якою стражденною буде її доля на чужій землі. Вона потрапить просто в жорна тоталітаризму. І вони перемелюватимуть Магду щодня, щогодини: НЕПом, колективізацією, голодом, репресіями, виснажливою працею, бідністю і нуждою.
Тут, на далекій чужині, вона дуже скоро поховає свого коханого Алекса і буде рити цю землю, чіпляючись за життя, щоб уже самостійно підняти своїх дванадцятирічних хлопчиків. Потім діждеться війни і проведе їх воювати… зі своїми німецькими дядьками та двоюрідними братами. А наприкінці війни згине у заслінках сталінського ГУЛАГу. Тільки тому, що вона – німкеня.
Здавалося, зірка Магди так і погасне в мороці неправди і несправедливості. А її ім’я відійде у безвість разом із останніми з тих, хто її знав. Мабуть, так і було б, якби не нащадки – правнук Сергій Сай-Боднар і внучатий племінник Петер Хоманн. Вони ніколи не бачили Магду, але зробили все, щоб подарувати їй безсмертя. Завдяки їхній дослідницькій роботі спочатку з’явилася книжка «Любов і муки Магди Хоманн», видана двома мовами, тепер наближається до завершення художньо-документальний фільм «Магда». Тож нині про Магду знають не лише поодинокі старожили Каришкова, а й вся Україна і Німеччина.
Про страдницьку долю німкені з подільського села, її поневіряння на українській землі, говоримо з відомим журналістом і публіцистом, керівником пресцентру агенції «Укрінформ» Сергієм Сай-Боднаром. Його дослідницька робота – приклад того, як варто відкопувати своє коріння. І ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що у вашому роду не було ні таких яскравих постатей як Магда, ні таких вражаючих історій і життєвих перипетій. Ви просто погано знаєте минуле своєї родини…
«Магду кликали до школи викладати німецьку, але вона не мала жодних документів»
– Пане Сергію, проведена вами та Петером Хоманном дослідницька робота вражає. Але чому ви так пізно зайнялися нею, коли практично в селі не лишилося живих свідків Магдиного періоду?
– Я – людина двох століть: радянського і пострадянського. А це в ідеологічному плані два різні періоди. У радянські часи говорити вголос про те, що твоя бабуся – німкеня, було, м’яко кажучи, не прийнято. Ні, це вже були не сталінські часи і мене б ніхто не загріб до таборів, а от дорогу до вступу у виш перекрили б точно. Так само, які підняття професійними сходами від кореспондента до редактора, які я долав доволі швидко.
Тому мій дід Петро, син прабабці Магди, неохоче розповідав про своє дитинство і свою любу матусю. Ба, навіть досконало знаючи німецьку, не допомагав мені у підготовці домашніх завдань. Ні – і все тут!
Лише тепер можу сповна уявити і оцінити, як то воно пекло йому в душі й боліло.
А ось його дружина, моя найближча доросла подруга бабуся Тетяна, тихцем, пошепки багато розповідала про свою свекруху – німкеню Магду. На дворі заметіль, що аж у шибках виє, а тобі малому здається ніби то вовки вже підступають з лісу до нашої хати, вона ж бо крайня у селі. Чомусь саме такої пори на бабусю накочувались журливі спогади про тяжкі поневіряння Магди. Але водночас вони були пересипані теплими, сонячними картинками про те, якою світлою й привітною вона була. Як любила життя, свого чоловіка і синів, як влаштовувала їм серед будня свято. Як смачно пекла і варила. Майже з нічого. Як навіть у гірких злиднях, уміла потішити друзів своїх хлопчиків чи сусідських дітей солодкими цукерками, звареними зі сливок та горіхів чи трохи кислуватим желе з агрусу та порічок.
– Це історія не лише про сильне кохання, а й про надзвичайну сміливість…
– Так, справді, бо привезти в Україну в ті часи дружину-німкеню – це було відважним, як для нашого прадіда Олекси, кроком. Що ж до самої Магди, то він, швидше за все, був відчайдушним, сповнений безвиході і можливо трохи надії.
– Надії?
– Саме так. Людина у безвиході завжди, хай можливо і десь глибоко в душі, на щось сподівається, хватається за соломину. Ви тільки уявіть на хвилину: на сімейній раді Магда, її мама і четверо старших за неї братів і сестер. Деякі з них уже доволі успішні, як от старша на двадцять років сестра Августа, яка на той час уже мала свої ювелірні крамнички чи брат Густав, який успішно торгував великими партіями овочів.
Раптом їхня маленька дівчинка (хоч їй і 24), їхня красуня і улюблениця наймолодша Магда заявляє, що вона вагітна. Та ще й від кого?! Від колишнього полоненого ворога, солдата Першої світової війни, на якій вбито її брата. Сльози родичів, істерики, розпач, гнів, звинувачення у зраді… І, як вирок, – вигнання. Куди податися молодим закоханим, коли повоєнна Німеччина переживала не найкращі часи?
І закоханий Алекс, аби переконати Магду їхати на його батьківщину, вигадує коханій, що має в Україні великий млин, «цукорфабріку» і будинок. «Цукорфабріка» існувала лише в його уяві, великий млин і справді був, але не в Олекси, а в його родичів у Грабівцях – сусідньому селі, будинком виявилася невелика хатина, в якій жили батьки і старший брат Арсен із сім’єю. Довелося якийсь час тулитися з ними.
Це зараз кордони для нас стерті можливостями засобів зв’язку (у будь-яку мить можна побачити рідних і поговорити з ними) та транспорту (пару годин – і ти вже в Європі). А тоді то був квиток в один кінець. Зважитися на це означало порвати з родиною, звичним життям і зробити крок у невідомість. Так і сталося: родина не пробачила Магду, відцуралася і викреслила її зі свого життя. Тільки брат Густав підтримував стосунки з сестрою. Усе її життя до останочку.
– Як батьки Олекси сприйняли нову невістку?
– Звісно, без особливого захоплення. Так само, як і родина Хоманнів, Кучинські вважали Магду представницею з протилежного боку барикади. Але що вдієш? Вона теж чиясь дитина, врешті-решт просто людина, яка кохає їхнього сина. А коли дізналися історію їхнього знайомства і те, як молоді, батракуючи у заможного хазяїна , підтримували одне одного, й зовсім розчулились: що було – бачили, що буде – побачимо.
А що насправді було? Щоб відповісти й собі на це питання, я вирушив до Німеччини, разом з кіногрупою знімали кадри для майбутнього фільму. Мені вдалося побувати у містечку Теспе, там, де Алекс та Магда наймитували у сім’ї Блоків, родичів по материній лінії. Магда бавила дев’ятеро їхніх дітей.
На жаль, хати, де зустрілися Олекса і Магда, вже немає – вона згоріла, Але нащадок родин Генріх Блок, який і донині живе у Теспе, возив нас з Петером Хоманном на місце, де вона стояла. Це такі романтичні пейзажі над Ельбою, що не закохатися просто неможливо. І у місцину, і у річку, і в її береги, і одне в одного.
– Зазвичай у селах, де все у всіх на виду, чужаків не люблять. А як до Магди ставилися в селі?
– Прихильно. Нинішні нечисленні старожили, які особисто знали прабабусю, у той час ще дітьми були, але залишили про неї світлі спомини. Михайло Миколайович Франко, якому зараз під дев’яносто, пас у бабусі Магди корову. Згадує, що давала вона йому за це якісь мідяки. Звідки вона їх брала? Адже злидарювали дуже. Каже, що люди скидалися – допомагали. Любили Магду за працелюбність, щире серце. І рятували не тільки від голодної смерті. Коли розкуркулювали і коли війна почалася, Магда двічі була за крок від арешту. Але її щоразу встигали попередити добрі люди, які її ж і переховували. Магду щиро жаліли. Розуміли, що хоч і їм важко, але їй, на чужині, ще важче. У неї ж не було жодної рідної душі, кому могла б просто поплакатися, розповісти про свої печалі.
– Мабуть, щирим розмовам ще й перешкоджав мовний бар’єр. Чи вдалося Магді вивчити українську?
– Українська їй давалася важко. Вона навчилася основних слів і виразів, але не розуміла всіх відтінків мови, неправильно вживала закінчення. Їй було важко зрозуміти саркастичні вислови, певні каламбури, якими вщент наповнений сільський говір. Так до майбутнього свата Терентія Довбняка (її син Павло вже після війни одружився з його донькою) зверталася не інакше, як «Кабасик» – так його по-вуличному називали позаочі, і не могла втямити, чому він сердиться. А коли прийшов бригадир і наказав йти в колгосп на буряки, Магда випалила йому у відповідь, як кажуть між собою сільські жінки: «По сраку мені ваші буряки, мені треба хворого Алекса доглядати»…
Олекса на той час і справді був змучений невиліковною хворобою, зліг і у березні 1934 року помер. Йому було лише 40 років. Магді – 37. Ще глибший розпач охопив її душу. Тож по-справжньому могла виговоритися лише у листах до рідних.
Згодом, її запрошували в школу викладати німецьку мову і та пропозиція – ризиковий крок директора школи в ім’я навчання дітей, міг би бути для Магди справжнім спасінням від злиднів. Міг, але не став. Бо Магда не мала жодних з документів – просила брата Густава вислати метрику, але так і не дочекалася. Ймовірніше за все папери були перехоплені в дорозі.
– Невже, потрапивши у жахливу радянську дійсність, Магда не робила спроб повернутися на батьківщину – до Німеччини?
– Справді, у своїх листах, які вона писала і брату Густаву, й матері (ще не знаючи, що тієї нема в живих), і сестрі (так і не отримавши на ці листи відповіді, оскільки з Августою ще в Німеччині в них були не найкращі стосунки), Магда нарікала на своє складне селянське життя. Описувала і колективізацію («нас уже тривалий час змушують записатися до колективу селян, однак ми противимося, як тільки можемо»), боротьбу з релігією («дітям у школі навіюють, що Бога немає, від цього можна просто здуріти»), голод 1932-1933 років («у мене таке враження, що ще цього року ми зазнаємо мученицької смерті, так близько підступає до нас голод», «тюрми переповнені селянами, тими, що недостатньо здали хліба»). Писала в листах, що «обносилися до нитки», «м’яса і жирів вже давно не куштували», «у нас забрали буквально все», «все літо пропрацювала в колгоспі, а знову в хаті немає шматка хліба». Навіть дивно, що ці сповнені болю й жахливої дійсності листи доходили адресатам. Магда просила своїх родичів допомогти, бо «за долари тут можна купити все», а ще – покласти до конверта насіння брюкви, аби було що посіяти навесні голодного 1933-го, і вислати ліків для Алекса, бо нічим лікувати хворого чоловіка.
У своїх листах вона пише, що хотіла б побачити рідню, поїхати погостювати. Але тільки після смерті чоловіка починає висловлювати бажання повернутися до Німеччини. Але щоб їхати, вона не має ні документів, ні грошей. А виклик до Німеччини від Густава, як і її метрика, десь так і «загубилися» в дорозі. Навряд чи випадково…
Реальний шанс повернутися на батьківщину в Магди з’явився з початком Другої світової війни. Її брата Густава мобілізували до війська Гітлера й у 1942 році він опинився в Україні. Густав двічі приїздив із Могилів-Подільського, де був розташований штаб німецьких військ, у Каришків й умовляв сестру поїхати на батьківщину. Але Магда, яка мріяла вирватися із цієї страшної радянської дійсності, раптом… відмовилася їхати! Бо тут похований її любий Алекс, і звідси пішли на фронт її сини. Вона чудово розуміла, яка доля чекатиме на її Петра і Павла, якщо влада дізнається, що їхня мати поїхала до Німеччини з ворогом. Ця жінка з люблячим материнським серцем залишилася в країні, яка завдала їй стільки горя і страждань, аби врятувати синів.
Густав потім розповість своїм родичам, що на Магду було боляче дивитися: постаріла не за роками, змарніла, у якомусь лахмітті… Він сам повернеться в Німеччину лише в 1947 році: знесилений і ледве живий. Адже потрапить у радянський полон, звідки буде звільнений уже після капітуляції Німеччини завдяки Червоному Хресту.
Але все життя він продовжував свято берегти листи сестри. Завдяки тим листам, ми сьогодні й знаємо правду. На жаль, у нашій українській родині жодної звістки від Густава не залишилося. Навіть жодного фото прадіда Олекси і прабабусі Магди немає.
Якось я запитав сусіда і свого далекого родича Сергія Ляшека, чи, бува, у них немає якихось старих фото наших пращурів, адже наші двори – поруч, вони колись належали одній родині Франків і моя прабабуся Магда підтримувала стосунки з його бабусею Феодорою. «Ні, – каже, – немає. Пам’ятаю, як бабуся Феодора розказувала, що в них на дні скрині зберігалося кілька знімків, але коли енкаведисти забрали німкеню, вирішили спалити все до остаточку, аби бува, не накликати на себе біди». Отакою була реальність в ті часи.
«У списках не значиться»
– Чи вдалося знайти в архівах справу Магди Хоманн?
– Ні. І це мені болить весь час. Коли Петер розшукав нас у 1993 році, ми об’єднали свої зусилля. Написали безліч листів у різні інстанції, пройшли всі державні, галузеві архіви. Потім до справи долучився мій земляк Микола Олексійович Пилипчук, яким мав досвід роботи з паспортними органами. Ми підключили німецьке посольство. Від його імені розіслали чергове коло листів. У мене в архіві зберігається окрема флешка з цим листуванням. І звідусіль нам приходила відповідь, що «в списках не значиться».
З Російської Федерації взагалі відповіді приходять однотипні, як під копірку. Що дає підстави думати: або ретельно Магду Хоманн ніхто не шукав, або з певних причин правда замовчується. Після того, як Путін знову закрив архіви на чергових 30 років, звідти щось витягнути майже не можливо. Є ще одна версія чому не можемо знайти Магду. Були такі «розстрільні» списки, за якими людей знищували групами. До архіву вносили лише прізвище першого з групи. Десь, можливо, серед них і наша Магда. Ні обставин смерті, ні місцезнаходження її могили з’ясувати нам поки що так і не вдалося.
– Тобто ви точно навіть не знаєте, за що її заарештували?
– Про обставини її арешту розповідали односельчани. Та найбільше, найтривожніше, найболісніше описувала моя бабуся Тетяна – мамина мама, дружина діда Петра – одного з Магдиних синів. Хлопці ще тоді не повернулися з фронту. А молода дівчина, наречена Петра, часто навідувала його маму, усіляко підтримувала. Вони були дуже схожі характерами – обидві жалісливі й щирі душею. Обидві мріяли, що ось-ось закінчиться війна, Петро демобілізується і разом вони стануть родиною.
Та до ГУЛАГу Магда загриміла швидше, ніж стала свекрухою. Коли в 1944 році звільнили Вінниччину від німецьких загарбників, енкаведисти приїхали в Каришків зачищати село від так званих ворожих елементів – колишніх поліцаїв та тих, хто симпатизував новій владі. Забрали четверо. У хаті тодішнього сільського активіста, в компанії жінок легкої поведінки, «замочували» вдалу операцію. Все було за старим сценарієм: самогон, патефон, музика, регіт, залицяння… Раптом одна з молодиць на ім’я Марфа, хтозна з яких міркувань згадала про Магду. Мовляв, вже і німців погнали, і поліцаїв затримали, а цій німкені хоч би що! Від цих слів усі присутні вмить протверезіли.
За Магдою одразу ж вирушили. Постукали в хату і наказали збиратися, мовляв, «поїдеш додому». Відповіла, що «знаю я ваше додому». Вона усвідомлювала, що дорога їй тепер одна – в Сибір. Магда навіть не мала в що вдягнутися, родичі зібрали їй сякі-такі пожитки і на ранок її відвезли в Копайгород, селище, що за 8 км від Каришкова. Звідти нібито всіх повантажили в машину і кудись відправили… Куди – невідомо й досі.
До 1947 року від неї ще приходили листи. На жаль, вони не збереглися. Часи були такі, що тримати вдома вісточку від засудженої матері-німкені було небезпечно. Якщо людину визнавали ворогом народу, то з її ріднею боялися навіть на вулиці зустрітися, щоб не звинуватили, що вітаєшся з дружиною чи матір’ю ворога народу. Бо тоді і ти – ворог. В селі були родини, де чоловіків відправили до Сибіру, а жінок змушували розлучатися з ними, якщо ж ті не погоджувались – їх теж висилали, відбираючи дітей. То були страшні, сталінські часи. Боронь, Боже, таке пережити.
Сліди Магди Хоманн губляться в Російській Федерації, десь у Приураллі. Син Павло, який повернувся додому тільки в 1946-му, намагався знайти матір. І навіть вирушив у далеку дорогу до російської глибинки. Добрався. Але дозвіл на побачення з ненькою так і не отримав. Ба, навіть його прохання не передавали керівництву колонії. Усе вирішилось на рівні охоронців, які «порадили» йому, вчорашньому солдату, йти геть, поки сам не опинився на нарах.
«Петер шукав нас 25 років»
– У повоєнні роки брат Магди Густав не втрачав надії знайти сестру. А потім його справу продовжив Петер Хоманн…
– У 1968 році дідусь Густав привіз внучатому племіннику Петеру, на той час 19-річному юнакові, акуратний згорток листів своєї сестри – його двоюрідної бабусі, з проханням продовжити дослідницьку роботу. Чому саме Петеру? Власних дітей Густав не мав, а серед усіх племінників саме в Петерові побачив найбільш допитливого і послідовного дослідника історії роду, сім’ї, містечка, де вони мешкали.
І не помилився. Петер щиро, з головою пірнув у роботу і на пошуки слідів Магди витратив багато зусиль. У своїх пошуках рідні в Україні він «заходив» і через Прибалтику, і через Польщу, залучав до роботи волонтерів. Навіть сам був серед них – організовував земляків до благодійної допомоги для чорнобильців. Тобто використовував будь-яку можливість, аби бути ближчим до України і мати змогу щось дізнатися про рідню.
У моєму архіві зберігаються Петерові листи-запити та копії, з яких видно, як багато сил, терпіння і часу було потрачено на пошуки. Щоб знайти українську родину своєї двоюрідної бабусі, німцю Петеру знадобилося 25 років. А до того – самі лише відписки. І лише коли впала Берлінська стіна, його запити було розглянуто і в 1993 році, нарешті з Вінницького облзагсу Петер отримав адресу моєї мами.
Йому пощастило – ще був живий один із синів Магди – Павло. До речі, майже усе своє життя брати Петро і Павло, яких німкеня Магда народила на велике християнське свято – день вшанування рівноапостольних Петра і Павла, мешкали з родинами поруч на сусідніх обійстях. Наш дід Петро – копія Олекси, мав розкішну чорну, трохи хвилясту шевелюру, був метикуватим комерсантом, який з нічого міг зробити гроші. Але… трохи топив свій талант у чарці. Павло ж, навпаки, мав русяве, як пшеничний снопок, мамине рівненьке волосся. Він був одним із кращих комбайнерів у колгоспі. В сім’ї – неперевершеним господарем і надзвичайно добрим, дбайливим батьком. Ніколи не бувши на батьківщині мами, він хазяйнував з німецькою акуратністю і педантичністю, відчуттям краси і стилю. Чи не за півстоліття до того, як ми дізналися, що таке ландшафтний дизайн, він створив його в своїй уяві і переніс до власного двору, де усе було до ладу: вишукано скомпоноване й гарно причепурене. Усе наче намальоване: і невеличка хата, і літня кухня, хлів, колодязь, невисокі палети винограду, бетоновані доріжки, поміж яких – розкішні килими густого споришу.
– У 2014 році у співавторстві з Петером Хоманном ви видали документально-публіцистичну повість «Любов і муки Магди Хоманн». Як її сприйняли співвітчизники, адже історія не типова і водночас типова для багатьох?
– Так і сприйняли – багато хто спохопився: подібна трагедія і в моєму роду! І включився в дослідницьку роботу щодо своєї родини.
Я ж, після презентації книжки у рідному Каришкові, отримав ще чимало додаткової інформації від односельців, хоч і гадав, що готуючи книгу, охопив уже все село. Аж ні! Ще хтось про щось згадав, комусь щось переповідали старші родичі…
А після зустрічі з нащадками родини Блоків, у яких наймитували Магда і Алекс, вдалося більше дізнатися про умови життя моїх прадідуся й прабабусі в Німеччині. Виявляється, німецькі будинки будували так, що під одним дахом була господарська частина і житлова. На першому поверсі розташовували кухню та хліви з худобою, а на другому – житлові кімнати. В такий спосіб економили тепло. Такі будинки і зараз можна побачити в Німеччині. При вході в господарську частину облаштовували дві будки, де ночували наймити-чоловіки. Так, справді, це були будки, у яких можна було перебувати лише в лежачому положенні. А наймичка жила через приміщення навпроти – під сходами, у зовсім маленькій комірчині без вікна, де поміщалося ліжко і невеличка скринька для одягу.
Крім того Петер зібрав багато інформації по своїх архівах. Додаткові дані дають можливість розширити книгу і вже зробити художньо-документальний текст. Над чим, власне, я зараз і працюю.
Що я відкрив досі незнаного, працюючи над книгою? Особисто переконався, які німці патріоти, для них сімейна історія – це історія їхньої держави. У Хоманнів родинне коріння досліджене до 1563 року. Вони його знають і шанують. У родини є своя геральдика – прапор і герб, якими Петер люб’язно поділився з нами, своїми українськими родичами.
Я ж своє коріння дослідив лише до 1853 року. Різниця – у 300 років. Можете уявити, скільки поколінь втрачено, забуто. Поколінь, без яких не було б нас, сьогоднішніх…
– Історію життя Магди буде екранізовано. Це документальний фільм?
– Спочатку проект задумувався як документальне кіно, але після зйомок вимальовується вже дві стрічки – документальна і повний метр – повноцінний півторагодинний художній фільм. Уже відзнято всі сюжети. Фільм, головну роль у якому виконала актриса Даша Творонович, так і називатиметься «Магда».
«Я хотів змінити прізвище, але вчасно зупинився»
– Щоб ви порадили людям, які хочуть досліджувати свій родовід, але не знають, із чого почати?
– Не втрачати жодного дня, щоб дізнатися подробиці про минуле своєї родини. Бо кожен день віддаляє від тих людей, які щось пам’ятають і можуть поділитися інформацією. Я шкодую, наприклад, що в молоді роки – шкільні, студентські, ранньої журналістської діяльності – ні разу не сидів з блокнотом чи диктофоном зі своїми старшими родичами. Я пам’ятаю ще прадіда Якова, в якого можна було розпитати про Першу світову війну. Тому, якщо у вас з’явилося таке бажання – починайте вже сьогодні, інакше завтра це зробити бути значно важче.
Мудрість – велика сила. З роками ти по-іншому дивишся на світ, і те, що замолоду здавалося незначним і неважливим, з віком стає надзвичайно цінним. Як старі автентичні речі з часом набувають ціни, так і розповіді про минуле з вуст його свідків з роками набувають особливої ваги. Коли я вперше зустрівся в 1995 році з Петером, мені було 30. Надважливими здавалися кар’єра, доходи… Але після сорока ти стаєш більш сентиментальним і починаєш цінувати зовсім інше – родину, сімейні історії, стосунки, тобто те, що об’єднує людей, пов’язаних одним прізвищем. От тоді й шкодуєш за втраченим.
Відомий історик, професор Володимир Сергійчук на відкритті виставки «Біль нащадків» (виставку, присвячену 100-річчю історії кохання Магди й Олекси, відкрили в листопаді 2020 року в приміщенні «Укрінформу». – Авт.) зауважив, що фактаж, який я розкопав, під силу зібрати хіба що цілому колективу. Мені дуже допоміг Микола Олексійович Пилипчук, мій односелець, який у Києві працював керівником паспортної служби, та його рідний брат Василь Олексійович, який із Володимиром Перебийносом у Вінницькому державному архіві, досліджували свої родоводи й дещо накопали з мого. «Дещо» – це цілий загальний зошит із прізвищами, датами народження, одруження і смерті, виписані з церковних книжок, в які на той час вносили подібну інформацію. Звісно, за таку підмогу я їм неймовірно вдячний.
Водночас мені пощастило в селі знайти дві рукописні історії села, звідки отримав багато корисної інформації. Першу писав колишній учитель із Каришкова Григорій Трохимович Тичук. Іншу теж колишній учитель-фронтовик Микита Миколайович Франко. Коли їх склав до купи, то зрозумів, що це справжня знахідка. Бо один писав у приязні до соціалістичного ладу, а другий , як правдоборець, дослідник Голодомору й інших процесів гноблення українського селянства. Таким чином я отримав з трьох джерел – двох історій села та архівних даних – багато інформації.
Досі я дуже любив кросворди. Любив – отримуй! І я зайнявся «кросвордами» з власного родоводу й історії села. В результаті за шість років видав чотири книжки: «Любов і муки Магди Хоманн», «Родом з каришківського люду», «Каришків. Я твій колосок». А між ними була ще й детективна історія на основі реальних подій із мого життя «15 мінус 14». Переповідати, викладати на папері реальні історії з життя – то мій коник. І він у мені назавжди.
– У вас нетипове як для села подвійне прізвище. Досліджували, звідки воно взялося?
– Ще б ні! До 1892 року в селі Сай-Боднарів не було, зустрічалося тільки прізвища Сай та зрідка Боднар. У 1892 році Василь Мефодійович Сай, одружуючись з Ксенією Довбняковою, чомусь записав себе як Боднар-Сай.
А першоносієм прізвища Сай-Боднар був Василь Іванович Сай, онук Мефодія Федоровича, який 1906 року, при укладанні шлюбу, вже був записаний як Сай-Боднар.
До речі, я замолоду цілком серйозно подумував про зміну прізвища. Адже насправді рідним мені став вітчим Микола Комарчук, який виховував мене з чотирьох років. І з яким у мами народилося ще п’ятеро хлопців – моїх братів. Проте так і не зважився змінити прізвище. Про що тепер зовсім не шкодую.
– Відомо, що ваша дружина Лариса теж журналістка, а донька пішла слідами батьків?
– Ні, вона юрист, але тексти пише непогані. Мабуть, дається взнаки сімейний вишкіл.
– Маєте двоє онучок, мабуть вони теж талановиті?
– Ну кому, скажіть, із дідів- бабусь їхні онуки не видаються талановитими?! І ми не виняток. Коли молодша півторарічна Марія ( за версією бабусі, Маруся) підспівує старшій (а співають вони цілодобово) й дуже влучно бере ноти, бабусі, звісно, сплескують в долоні: яке талановите! Та говорити про її таланти ще трохи зарано. А ось старшу – третьокласницю Поліну повсякчас хвалимо. Вона любить визнання. Гарно співає і перемагає у конкурсах естрадного вокалу. Вона, уявляє себе блогером і знімає сюжети. А ще придумує всілякі кліпи, створює мультики, словом, шукає себе. Ми не заважаємо. Нехай.
Якось ще зовсім малою, перебуваючи з нами в селі під час зйомок про Магду, Поліна раптом заявила «Знаєш, дідусю, коли я виросту, то зніму й про тебе фільм».
Вірю, що так і буде. Якщо ні, радію й уже з того, що нашим онукам не доведеться боятися свого минулого, ретушувати його, викреслювати з пам’яті близьких людей. Вони зовсім інші, і, переконаний, повернуть із небуття ще не одну вражаючу історію своїх родин.
Фото з особистого архіву Сергія Сай-Боднара.
“Українська культура” №1, 2021
