Років дев’ять тому, коли ще працювала штатним журналістом одного профільного видання, отримала завдання напередодні чергового Дня Перемоги написати про жінку, свого часу знаного в столиці і за її межами фахівця з ветеринарії, ветерана війни і праці.
Приїхала я в її однокімнатну квартиру на Ірпінській, дорогою прихопивши десь булку-плетінку. Ледь достукалася до господині. Пам’ятаю, як радо вона мене зустріла, бо до неї приходив (за її словами) ще хтось, окрім працівника соцслужби, хіба напередодні 9 Травня і Дня ветеринарного працівника (привітати, вручити пайок, “зафільмувати”), якісь родичі навідувалися всього лише кілька разів на рік… Очі виїдав запах сечі, одяг на співрозмовниці давно забув, що таке прання… Моя булка стала окрасою столу серед немитого посуду, якихось недоїдків, сухарів… Я подумала тоді, що ота війна, яка минула, мабуть, не така страшна, як війна з сьогоденням для багатьох літніх людей. Мені хотілося лишити все й бігти з тої квартири, та бабуся, яка ледь пересовувалася з двома палицями кімнатою, вже діставала старі альбоми…Їй зовсім не треба була стаття в журналі (де вона потім вже традиційно з’явилася красива, молода з купою орденів – на фото з журнального архіву), вона погодилася на зустріч тільки для того, щоб з кимось поговорити…
Тому завжди, опісля, коли бачу цих старих немічних ветеранів, учасників бойових дій різних поколінь на урочистостях з нагоди свят, читаю, чую про них, згадую зустріч з цією жінкою, яка, вже дорослій мені, дала зрозуміти, що потрібні такі люди зі своїми подвигами і перемогами насправді найчастіше лише “для картинки”, для урочистостей, піару, ще чогось. Що найпечальніше – вони й самі це все добре розуміють… І цей біль, на жаль, б’є по них щоденно, як свого часу били ворожі кулі… Від нього не порятуєшся, не прикриєшся, не вилікуєшся ні новими медалями, ні наштампованими вчергове грамотами від місцевої влади чи ще когось, ні гречкою чи рибними консервами.
