Сьогодні у ЗМІ рідко де натрапиш на розповідь про життя не політика, не зірки шоу-бізнесу, а, наприклад, інженера-будівельника, медичного працівника чи вчителя. Але ж саме ці люди щодня будують нам житло, рятують від хвороб, навчають і виховують наших дітей… І це так важливо – знати про них, шанувати їхню працю, підтримувати і не забувати дякувати за всі добрі справи.
Моя розмова нині з чарівною жінкою, прекрасним педагогом, вихователем закладу дошкільної освіти №532 “Країна дитинства” (м. Київ) Світланою Лісовою.
Світлано Іванівно, стати вихователем – було свідомим рішенням? Це для Вас професія чи покликання?
Стати вихователем змусила мене сама доля, коли наша сім’я змінила місце проживання. За професією я вчитель іноземної мови, 20 років пропрацювала в невеличкому містечку на Львівщині. Але потім ми переїхали до Києва. На самому початку було не так вже й легко. По-перше: зовсім інші люди навколо тебе та російська мова, яка постійно «різала слух» . Навіть моя дочка, їй на той час було 5 років, ніяк не могла зрозуміти та усвідомити чому в столиці України спілкуються іншою, чужою мовою. По друге: місце праці – не школа, а дитячий садочок. Я розпочала заново вчитися, займатись дошкільною самоосвітою. Багато практики черпала від власної дитини.
Якими рисами взагалі має, на Вашу думку, володіти вихователь?
Відомо, що дорога лягає під ноги того, хто йде, рухається вперед. Терплячість та віра – важливі риси на нелегкій дорозі успіху. На мою думку саме це допомагає людині боротися з ударами долі в усіх професіях і взагалі житті. Коли у мене опускаються руки, я завжди згадую своїх дідуся та бабусю, яким терпіння та віра допомогли здолати пекло війни та німецького полону, операцію«Вісла», скитання на сході України та заново відтворення родинного гніздечка на Львівщині. Вони ніколи не втрачали віри та були дуже терплячими, тому зуміли протистояти нелегкій долі. Отже, для мене терпіння – одна з основних рис педагога. А ще, справжній вихователь – це впевнена в собі людина, яка вміє поводитись у товаристві, не викликає своїми вчинками та поведінкою зневаги до себе, людина, яка дотримується чотирьох основних правил спілкування: ввічливість, природність, гідність і тактовність, як із дітьми так і з батьками.
Що надихає на працю, дає сили? Адже у дітей різні характери, як, до речі, і в їх батьків. До того ж, цікаво, де у вихованні дітей межа між ролями батьків та вихователя?
Джерелом натхнення, що живить вихователя, є діти – він живе ними. Це тривалий процес і дуже копітка робота, що не має готових технологій і рецептів. Її успіх визначається, знову ж таки, у терпінні педагога та в умінні спілкуватися. Тактовний вихователь ніколи не буде вступати в перепалку з батьками, він вміло промовчить, щоб пізніше у спокійній обстановці обговорити ситуацію, що склалася.
Всім добре відомо, що сім` я і дитячий садок становлять для дитини фундамент подальшого життя. І родина, і дошкільний заклад по своєму передають дитині свій досвід. Але лише в поєднанні один з одним вони створюють умови для успішного входження маленької людини у великий світ.
Інколи доводиться чути, що діти сьогодні інші, важчі, неслухняніші, ніж були колись, що окрім айфонів і приставок їх нічого не цікавить… Ви як вважаєте? Які вони, на Вашу думку, сучасні діти?
Сучасні діти , з одного боку – розумні, щирі, ділові, розкуті, а з іншого боку – вередливі, вперті, самолюбиві, різкі та прямолінійні. Ці діти прийшли у світ, де життя без комп’ютера неможливе. Тому нам, дорослим, потрібно допомогти їм подолати інерцію пережованих розваг. Тоді вони повернуться до звичайних простих речей .
Діти дуже люблять коли їм читають, граються з ними, розповідають захоплюючі історії. Кажуть, коли у дитинстві дитина читає, то у дорослому житті вона буде думати. І головне: потрібно завжди пам’ятати , що діти – це наше відображення, це дзеркало наших вчинків та манери спілкування.
Бувають випадки, коли дитина за весь час перебування в дошкільному закладі так і не змогла звикнути до нього?
Напочатку всім малюкам не так просто та гладко у дитячому садочку. Домашнім діткам взагалі адаптуватися набагато важче, адже їх світом були лише рідні люди. А тут вони потрапляють у великий галасливий дитячий колектив. Проте, найбільша проблема у цьому, це самі батьки, яким здається, що їх дитя не впорається з адаптацією. Порада – довіртеся вихователям, покладіться на їхній досвід, будьте впевнені, що вони неодмінно знайдуть підхід і до вашого малюка теж.
Зрозуміло, що Ви україномовна людина і на роботі, і в побуті. Як знаходите в цьому питанні спільну мову з батьками, що спілкуються виключно російською?
Розумієте, час проходить, усе змінюється. Це стосується і дітей та батьків нашої групи. Зовнішні фактори також впливають на людей. Так події, які відбуваються в нашій країні змінили його народ, відношення до мови. Навіть у нашій групі, батьки, які спілкувались російською мовою, заходячи у дошкільний заклад, починають розмовляти рідною українською. Дошкільнята з гордістю говорять, що вони українці та їхня мова українська. Я рада, що ось в цьому є моя невеличка заслуга. Усе, що закладається у дитинстві, червоною ниткою проходить продовж цілого життя .
Одного разу, прийшовши на захід в групу, я була вражена неймовірним різнобарв’ям вишитих рушників. Тоді Ви сказали, що вони Ваші і що у Вас в родині всі жінки вишивають. А можна про це почути більше: звідки така любов до традицій, де шукаєте узори, як часто берете до рук голку?
У нашій родині по сьогоднішній день зберігаються та виконуються всі звичаї та обряди, закладені нашими пращурами. Шанобливе та обов’язкове відношення до молитви, до церкви, до іспиту совісті, до душі. Різдво та Великдень, для кожного з нас, залишаються найбільшими та дуже значущими святами у році. Наші діти приймають участь у вертепі та коляді, водять гаївки, розписують писанки та крашанки. Усі жінки нашого роду вміють та люблять вишивати: від бабусі до дитини. Кожна мама старалась вишити для свого дитяти вишиванку, весільний рушник. Багато вишитих виробів (подушки, килими, рушники, сардак та сорочки) залишила в спадок нам бабуся .
До речі, знову ж таки, у нашій нинішній групі є діти, батьки яких також дотримуються українських звичаїв та традицій. Дуже прикро, що багато рідного та близького було витерто з свідомості людей саме тут, в серці України. Але я надіюся, що прийдуть зміни як у свідомості, так і на законодавчому рівні. Вже зроблені перші кроки, різні види реформ, зокрема в шкільній освіті. Думаю, вона прийде і до дошкільних закладів. Адже саме в садочку закладається фундамент майбутньої людини, її свідомості, її культури. Тому цей фундамент має бути правильним, стійким та зробленим на совість.
А розкажіть про свій колектив? Як співпрацюєте? Чи обмінюєтеся досвідом? Чи відчуваєте взаємопідтримку колег в професії та повсякденному житті?
Педагогічний колектив «Країни дитинства» – це колектив творчих, талановитих людей, знавців дитячих душ, яких об’єднує бажання виховати гармонійно розвинену особистість.
Директор цього закладу Л.В. Братанова – людина, яка сміливо крокує вперед, яка надає всі можливості для вдосконалення, яка гордиться та любить свою професію.
Цього року Ви знову проводжаєте своїх вихованців у шкільне життя. Важко розлучатися?
Так, зараз у моїй групі майбутні першокласники. Нехай попереду їх чекають тільки радісні моменти, наповнені цікавими подіями дні і щоб пустотливий вогник у їхніх очах ніколи не згас. Бажаю також, щоб батьки пишалися ними, а діти згадували ці безтурботні дитячі дні з радісною ностальгією. Я особисто кожного зі своїх вихованців завжди пам’ятаю.
Дякую за розмову!
