Уже стало важливою традицією для митців, літераторів, громадських активістів збиратися біля могили Стуса у роковини смерті аби вшанувати пам’ять його та його побратимів – тих людей, які тримали на собі український світ у часи комуністичного режиму. Отож, і цього року біля могили Поета зібралися минулої п’ятниці столичні митці.
Звучала поезія Василя Стуса, пісні на його слова у виконананні Дмитра Лінартовича, Олексія Бика, Дмитра Луняки, Ірини Мельник, Сергія Демчука, Тетяни Череп-Пероганич, Віталія Кобзаря, Ігоря Двигала, Нелі Франчук, Григорія Лук’яненка, Івана Списаренка, Палада, Ірини Рибки, Марії Живіної та інших.
Організували та модерували захід письменник Сергій Пантюк та поетеса, науковиця Тетяна Шептицька.
“Ми сьогодні згадували, читали, думали, ділилися своїм розумінням Стусової долі й баченням творів”, – зазначили організатори.
Мета акції подвійна: вшанування пам’яті Поета і Борця; висловлення солідарної підтримки відомому сучасному історикові й дослідникові життєвого шляху Василя Стуса – Вахтангові Кіпіані, якого вороги України прагнуть осудити за правду.
«Ми двічі не вмираємо. Ми сущі раз – і навіки, і на все життя…» – саме ці слова Василя Стуса стали епіграфом до події. І скільки правди в них, скільки суті! Пам’ятаймо тих, хто залишив нам свої безцінні скарби непокірності, відданості, сили, мудрості. Достойних не можна забувати, у них треба вчитися.
Коли він писав вірші? Хоч я жив деякий час в однім зі Стусом бараці і працював майже поруч, але бачити це доводилося рідко. Бо й писати в зоні – річ не зовсім безпечна: будь-який наглядач може поцікавитися, що ти пишеш, а то ще й забере “на провірку”. То ж Стус лише записував вірші, а складалися вони йому завжди і всюди. Це був чоловік, чий розум працював без перепочинку. І ця праця мозку була помітна в тому, що окремі слова внутрішнього мовлення проривалися назовні. Особливо це було помітне після карцерів, де чоловікові вільно бубоніти до самого себе, де самоконтроль слабне. Напружене, зболене, зосереджене обличчя рідко розпогоджувалося, хіба в доброму товаристві, та ще коли спав. Тоді можна було побачити зовсім іншого Василя, якогось аж дитинного. Здавалося мені, цей чоловік усе життя тримає себе в залізних шорах, заковує свою витончену душу поета в лати воїна.