Один із найбільш закритих і загадкових українських прозаїків. Автор, у якому органічно поєднуються реалізм, містика, неоромантизм, сатира. Його творчість вивчають в українських університетах, а книжки видаються за кордоном. Лауреат багатьох літературних премій.
Наш сьогоднішній гість – Володимир Даниленко, відомий український прозаїк, представник Житомирської прозової школи, автор книжок повістей та оповідань «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Тіні в маєтку Тарновських», есеїстики і критики «Лісоруб у пустелі», хронік «Грози над Туровцем», романів «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», «Клуб „Старий Пегас”». Говоримо про політику та літературу.
Олігархат–найбільше гальмо в розвитку України
– Пане Володимире, насамперед хотілося б згадати про те, від чого втомився весь світ. Чому перед коронавірусом виявилися безсилими не тільки проблемні країни, як наша, а й такі успішні та економічно потужні, як США, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія?
– Західна цивілізація – заручниця політичного популізму, коли президенти і партії, задовольняючи короткотермінові потреби своїх виборців, не переймаються стратегічними проблемами і недостатньо розвивають науку і медицину. Хоча втаких авторитарних і тоталітарних країнах, як Китай, Росія, Білорусь, ситуація не краща. Пандемія виявила низьку медичну грамотність у всіх країнах та вразливість земної цивілізації, яка будь-якої миті може зникнути від падіння комети, раптового потепління або невідомого вірусу. Життя людства – коротка мить в історії Всесвіту.
– Ви якось наголошували, що українські люди у благополучних країнах доволі успішні, а в Україні вони не можуть створити ефективні державні механізми, тому наша країна одна з найбільш корумпованих у Європі. Чому Україна за роки незалежності не змогла налагодити цивілізоване життя, яке мають інші народи світу?
–Довгий час Україна була розірвана на шматки різними державами, тому ми досі тягнемо за собою колоніальну спадщину. Життя в колонії привчало до думки, що держава – чужа і нічого, крім знущань та насильства, від неї не варто чекати. Коли розпався Радянський Союз, колишня партійна номенклатура заклала основи корупційної системи, в якій влада на всіх рівнях стала головним організатором корупції. І ця модель працює досі. Збігнєв Бжезінський говорив, що на світовій політичній шахівниці Україна нагадує слона: вона – важлива фігура, але в політиці завжди незграбна, і її ходи легко передбачити. Держава, яка захоплює українські землі, відразу перетворюється на могутню країну, що диктує свої умови світу. Коли Україна входила до складу Речі Посполитої, то Польща була одна з найсильніших держав Європи, а коли Україною заволоділа Росія, то відразу перетворилася на політичного монстра.
Олігархат – наразі найбільше гальмо в розвитку України. І доки в нашій країні він не буде підпорядкований державній системі, коли найбільші податки платитимуть найбагатші люди, нічого доброго у нас не вийде. Ми повинні створити країну, основою якої стане середній клас.
–Мене завжди цікавило, чому Кубань, на яку переселилися добірні українські козаки, які не боялися смерти, була асимільована за двісті років, а Закарпаття, де жили звичайні люди, за тисячу років іноземного поневолення не змогли ні мадяризувати, ні ословаччити, ні русифікувати?
– Є різні види сміливості: фізична, духовна, публічна, культурна. Фізично сміливий чоловік може не боятися війни, бійки з сильнішим суперником, а побоїться сказати жінці, що її любить, або злякається виступити проти влади. Із кубанських українців російська влада зробила душителів кавказьких народів. Як тільки козаки поселилися на Кубані, їх радо зустрів місцевий люд. Козакам не вистачало жінок, і вони одружувалися з кавказькими дівчатами, але через вісім років поступив наказ очистити Північний Кавказ від мусульманських народів, і козаки почали вирізати адигейців, кабардинців, черкесів, хатукайців, убихів. Так чорноморські козаки з оборонців України перетворилися на катів Російської імперії, зміцнюючи її панування на Кавказі. Кубанських козаків імперія найняла на службу, підкупила званнями, титулами, землями, а закарпатців ніхто не підкуплював, тому вони не асимілювались. Коли почалася російсько-українська війна на Донбасі, з репертуару Кубанського козачого хору остаточно зникли українські пісні, що тримали генетичну пам’ять про їхнє походження.
Закінчилася епоха літературоцентризму
–Яку роль, на Вашу думку, виконує література в сучасному світі? Чи відповідає вона за мораль, духовне здоров’я, рівень культури?
–У західному світі раніше, а в Центральній і Східній Європі в 90-х роках двадцятого століття закінчилася епоха літературоцентризму, коли література перестала бути джерелом моралі та виховання. Сучасна література ні за що не відповідає. Це один із видів мистецтва, менш популярний за кіно та пісенну творчість. У кожній країні книжки читає не більше 10 відсотків населення. І якщо не розвивати любов до читання, то цей відсоток буде зменшуватися. У різних країнах цим займаються створені для пропаганди своїх національних літератур інститути книги. Особливо ефективно вони працюють у скандинавських країнах, Польщі, Франції, Німеччині, Канаді.
–З чим пов’язано те, що в нашій культурі існує тенденція нівелювання здобутків літературної спадщини? Чи відповідає наша класика потребам часу?
–Класичнулітературну спадщину, як і батьків, не вибирають.Наша класична література, хоч і не має всесвітнього визнання, бо розвивалася в колоніальних умовах, непогано пристосовується до вимог часу. Коли була Революція Гідності, на стінах будинків ми бачили графіті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі України. Це означає, що суспільство виросло зі своєї літератури і з нею духовно й культурно пов’язане. Щоб цей зв’язок оновлювався, важливо, щоб класична спадщина переосмислювалася і пристосовувалася до часу. Такою модернізацією є, наприклад, реп гурту «Кому вниз» на пісню Тараса Шевченка «З Холодного Яру» або пісня Сергія Бабкіна на слова Шевченка «Якби зустрілися ми знову». Доброю технологією актуалізації старих літературних творів є кінематограф, театральні вистави. Якщо література закрита для інтерпретацій, вона помирає. Стає музейним експонатом. Доки читач, критик, літературознавець, режисер, співак, композитор знаходять у літературі щось нове, вона живе. На якомусь етапі історії може відбутись заміна ключових фігур у літературі. Така тенденція зараз спостерігається в польській літературі, коли замість Адама Міцкевича ключовим польським автором стає Ципріан Норвід. Це пов’язано з тим, що Міцкевич походив із Кресів, а Норвід жив у Парижі. В нових історичних умовах, коли країнастала частиною Євросоюзу, Норвід став більш актуальним, він – символ нової Польщі.
–У ваших творах багато дитячих вражень. З якого віку ви пам’ятаєте себе вперше?
– Коли я ще не вмів розмовляти, старша сестра розгойдала мене в гамаку, що висів на гачку сволока, гамак зірвався з гачка, і впав зі мною на підлогу. В момент удару я пережив больовий шок і пам’ять записала материн крик: «Убила дитину!» і два перелякані обличчя над собою. В моїй пам’яті це найдавніша емоційно пережита подія.
Паразитування молодих жінок на чоловіках – поширене явище нашого часу
–У романі «Клуб „Старий Пегас”»любовна драма накладається на сатиричне тло, в якому гротескно зображено літературне середовище і університетську освіту. Як пояснюєте об’єкт вашої сатири?
– Сатира в моєму романі спрямована проти імітації вищої освіти, літературної творчості та любови, коли жінка імітує почуття, щоб використати чоловіка в своїх корисливих цілях.
–Ви маєте на увазі головну героїню роману сорокарічну нарциску Ганну Жебрій, яка паразитує на чоловіках? Наскільки цей тип жінки поширений у наш час?
–Донька моєї колеги навчається в Києво-Могилянській академії.На початку літа вона заявила матері, вихованій на традиційних цінностях, що вже всі її подруги з академії побували на Балі. Їх туди возили чоловіки, яких вони знайшли у соціальних мережах і на сайтах, де дівчатам пропонують стати утриманками заможних чоловіків. Коли мати запитала її: «А як же почуття?», донька обурилася: «Та скільки можна говорити про любов? Ти мене вже цим дістала!» Паразитування молодих жінок на чоловіках стало поширеним явищем нашого часу. Головна героїня мого роману Ганна Жебріймає психічну патологію. Жінка-нарцис мало досліджена в літературі. Тема нарцисизму тільки починає розвиватися в різних країнах. У нарциса немає особистості. Його справжнє «Я» загнано глибоко в підсвідомість і контролюється розумом, а штучне «Я» створило систему цінностей, яку культивують глянцеві журнали. Як усі нарциси, Ганна Жебрій перебуває в постійному пошуку чоловіків, які допомагають їй задовольняти потреби її штучного «Я». Ці потреби зводяться до подорожей, катання на яхтах, відвідування саун, косметичних салонів і модних тусівок. Вона живе у світі вигаданих цінностей. Щоразу захоплюючи нового чоловіка, вона використовує його, а потім знаходить іншого, використовує, кидає, і цей нарцисичний цикл повторює в її житті безконечно. Нарциси не можуть любити, співчувати чужому болю, у них відсутні мораль і совість. Це жінка-хижак, яку культивують фільми і сучасні медіа. Вона хоче бути статусною, знаменитою, займати високе становище в суспільстві, але для цього не докладати особливих зусиль. У цьому її мають допомогти впливові чоловіки. Психологи ділять нарцисок на високоефективних, які розбивають сім’ї, виходять заміж за мільйонерів, витягують з них гроші, подають на розлучення, ділять майно і так роблять багато разів; середньоефективних, які видурюють у чоловіка дорогий автомобіль і добру посаду; та малоефективних, які можуть тільки знайти чоловіка, що візьме її з собою на Мальдіви.
–У романі «Клуб „Старий Пегас”» Юлій Солодчук любить не реальну Ганну Жебрій – черству, холодну, егоїстичну, меркантильну, готову продатися за золото, поїздку за кордон чи автомобіль, а ідеал, який він вибудував у своїй уяві. Виходить, що закохуються не в реальну людину, а в ілюзію? Ви написали не один роман про кохання. Якою бачите природу цього почуття?
– В українській мові на відміну від, скажімо, російської, розрізняють любов і кохання. Любов – це глибокий духовний зв’язок з людиною, а кохання – пристрасть, схожа на бурхливу хімічну реакцію. Це гостре почуття, пов’язане з інстинктом продовження роду. Кохання може перерости в любов, якщо чоловік і жінка не знищать одне одного під час боротьби двох егоїзмів. Це добре зображено в повісті Гоголя «Старосвітські поміщики». Опанас Іванович Товстогуб і Пульхерія Іванівна в молодості кохали одне одного. З часом це кохання переросло в любов, а потім у звичку. Та коли Пульхерія Іванівна помирає, для Опанаса Івановича життя втрачає сенс. Тільки тоді він відчуває, що ця жінка в його житті була землею під його ногами, повітрям, яким він дихав, і водою, яку він пив. Вона була джерелом його життя. Без неї він не бачить, як жити далі, і помирає. Гоголь показав еволюцію стосунків між чоловіком і жінкою, які проходять стадії закоханости, любови та звички. І це переживає мільйони людей у всьому світі, тому любов вічна.
– Образ Ганни Жебрій і ндивідуалізований і яскравий. Чи не плануєте продовження цього роману?
– У мене є добра знайома, давня шанувальниця моєї прози стоматолог Ольга, яка так і запитала: «Коли я прочитала «Клуб „Старий Пегас”», то захотіла дізнатися, що буде між Юлієм Солодчуком та Ганною Жебрій далі. Чи буде продовження їхніх стосунків у наступному романі?» Я їй відповів, що продовження стосунків не буде, тому що їхній роман завершений.
– Чим потішите своїх шанувальників найближчим часом ?
– Завершив новий роман «Заклинання бобра». Це синтез детективу і містики, в якому досліджую, як народжуються релігія і міфи. В центрі роману – харизматичний підліток, який випадково під час гри у хованки відкриває глибини людського підсвідомого, спровокувавши сплеск релігійної активности в регіоні. У цьому році роман з’явиться в українських книгарнях…
Розмову вела Ольга Юсенко
