Суп гарячий у банці…

На презентацію цьогорічних грипів та вірусів мене запросили у “президію”. Я не збиралася і не хотіла нічого писати про свою сезонну хворобу. Бо, якщо в тебе перший вірус і кашель, то ти трохи навіть кокетливо пишеш у ФБ про те, як ти лежиш у красивій піжамці з елегантним вовняним шаликом на шиї, у нових гуцульських шкарпетках, попиваючи трав‘яний чай чи молочко. І навіть постиш естетичні фотки з приліжкової тумбочки з книжками, милою чашечкою, парочкою мікстур і котом на задньому плані.

Ти лежиш, видивляєшся, чи почав новий сезон хороший серіал, читаєш багато книжок, лайкаєш, і хоча й важкувато, але продовжуєш працювати, видаючи необхідні тексти чи ефіри.
Це все триває до однієї межі. До температури тіла 38 градусів.

Але потім, коли ти щойно налаштувалася на повне одужання, бігання за подарунками, ти приємно хвилюєшся від прийдешніх робочих новорічних цікавих записів з колегами, інтерв‘ю з кумирами, у тебе в месенджері весело піпікають величезні гурти сформованих груп, куди тебе запрошено у гості, на чудові зустрічі, до тебе приходить наступний вірус.

І вже саме цей вірус обирає тебе у президію сезонних грипів та ГРВІ. Бо спочатку в тебе 38, потім 38,5, а коли потім вище й вище, тобі вже стає дуже недобре. І в цьому стані – ніяких кокетливих постів про хворобу, ніяких серіалів, ніяких книжок. Ти лише або провалюєшся у сон, або просто слабуєш мовчки.

Будь-який корисний трав‘яний чай викликає ненависть, оце рясне пиття і дикий кашель вивертає нутрощі, на початку ніякі знеболююючі засоби не тамують нестерпний головний біль.
І весь цей час нічого не хочеться із нашого, так би мовити сучасного, такого часом штучного, життя.

Ані постів у ФБ, ані нових лахів, ані концертів, гостей чи вечірок, ані делікатесів.
Я терпіти не можу молоко, але саме цими днями єдине, що сприймав мій організм – тепле молоко з маслом і медом. Напій, від якого я, певно б, бекнула здоровою. Мені, якщо й хотілося, то чогось дуже простого – варена картопля з олією, шматок хліба, зварена курка чи індичка. З напоїв якось несподівано добре пішов морс – єдиний, який не викликав нудоту і ненависть. 🙂

…Коли прийшов лікар, організм якось підтягнувся, втихомирився, паніка вщухла. Не знаю, як у вас, але я вже роками помічала: як би ти не здихав, завжди, завжди, перед тим, коли має прийти лікар, відбувається криза і ти відчуваєш, що цей перелом – явно в кращий бік.

І тепер я маю купу призначень, отримую від чудових людей, давніх друзів, турботу і професійні поради, лише встигаю своєчасно приймати ліки. Навіть чоловік зробив спеціальну табличку, щоб не заплутатися.

І коли ти вже побачив світло в кінці тунелю, коли оці страшні градуси втекли з термометра, коли кашель почав бути просто жахливим, але, як кажуть лікарі, хоча б трохи продуктивним, ти починаєш потроху озиратися довкола. І однією з перших ознак одужання стала зацікавленість новим циклоном в Україні, до якого тобі було байдуже ще пару днів тому. Я вперше за час хвороби написала прогноз у ФБ, стомилася, поки писала, ніби усю присадибну ділянку переполола, напилася за табличкою усіх ліків і лягла в своє тепле кубло.

Прокинулася від дзвінка у двері, здивувалася, бо ніхто не мав прийти, коли в тебе вірус, кому б це прийшло в голову приходити, допленталась в коридор і відкрила двері.

На порозі стояло два кульки, а вже майже з-за рогу сусідка Маруся сказала, що воно все гаряче і щоб я пообідала, а щось там з’їла ввечері. Ця сусідка – дочка вже покійної Горпини Федорівни, жінки старенької, з якою я товаришувала останні три роки. Я писала про неї, і фото її викладала, це була в нашому дворі така якась тиха радість у буряковій хусточці і завжди розумними і цікавими очима. Ми через Горпину Федорівну з її дочкою та зятем стали спілкуватися.

Я поки допетрала, що й до чого, порозгортала на кухні ті кульки.Там була велика скляна банка із овочевим супом, гарячим та смачним, домашні шикарні котлети щойно з плити. І окремо вирізана ямка у чорній редьці з залитим туди медом. Таке все чистесеньке, акуратне і охайне.

Згадала, що Маруся наказала редьку ложечкою їсти, аж поки натягнеться мед, вже ввечері.
А суп треба одразу. Зняла кришку поліетиленову з банки, перелила суп у кастрюльку, налила собі мисочку і взяла ложку. І раптом якось  ще раз глянула на цю банку, на цю чорну редьку і я так почала плакати, як вже давно не плакала. Сльози виливали і ці два важкі тижні, і жаль за незробленим, і жаль до себе, і безсилля перед недугою. Але найбільше мене вдарив оцей простий людський жест, оце таке наше-наше, суп гарячий у банці, який колись лише мама могла привезти. А чорна редька з білою ямкою з медом посередині – це взагалі з тих часів, коли всі були живі, з дитинства. Я їла той чудовий суп, ревіла просто вголос, мама з бабульою десь там посміхалися, а я не могла зупинитися.

Такі прості жести, без пози і без часом формального “тримайся”, дають стільки любові і людської доброти, що ти не можеш це вдержати і тому плачеш.

Вже ж написала, що не збиралася нічого писати про хворобу, бо вірус прийшов і хай щезне, і так і буде. Але написала саме заради нашої сусідки Марусі, її покійної мами, заради моїх мами і бабулі, заради таких хороших наших людей, усіх, хто прийде і мовчки принесе тобі укутаний гарячий смачний суп, домашні котлети і чорну редьку з медом.

Саме тоді, коли ти цього ніяк не сподівався, але, виявляється, так цього потребував.

Головний синоптик у Opogode - порівняй погоду

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *