Богдан Ковальчук з тих молодих людей, яким зовсім не все одно, що відбувається з їхньою землею і що буде далі на їхній землі. Спочатку я думала це буде невеличкий матеріал про юнака, який імпонує мені своїми поглядами, своїм світосприйняттям. Але його відповіді на запитання так вразили, що вирішила дати розповідь про хлопця у вигляді саме ось такого розширеного інтервʼю.

Впевнена, що ті, хто знайомиться з Богданом нині вперше, захочуть після прочитаного познайомитися з ним ближче, а ті, хто знають його давно – зрозуміють, як багато ще про нього насправді не знають.

– Люблю розпочинати спілкування зі спогадів саме про дитячі роки. Цікаво, яким було твоє, не таке вже й давнє, дитинство? 

– Навряд чи моє дитинство можна назвати в чімсь визначним або не таким, як в інших. Я народився у Києві у вересні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого, а тому більш-менш свідомі дитячі роки припали на буремні дев’яності. З висоти сьогодення бачу, що під той час батькам жилося вкрай важко і в матеріальному, і в моральному плані. А тоді я цього, звісно, не розумів і спокійно бавився у приставки «Денді» та «Сєґа», жував жуйки «Турбо», намагався навчитися прикольних трюків із йо-йо і взагалі був цілком собі щасливим дітваком дев’яностих. Тато й мама дуже мене любили (я — єдина дитина в родині) й намагалися задовольнити всі мої ідіотські забаганки. Не знаю, добре це чи погано.

На початку дев’яностих мій батько зібрав друзів-однодумців і створив з ними гімназію «Києво-Могилянський колегіум». Працює там і тепер — директором і вчителем української літератури. Мама вже на пенсії, але раніше працювала там само: викладала біологію та хімію. Думаю, зрозуміло, що одинадцять років тому я закінчував саме цю школу.

Вступав, утім, в іншу, позаяк у татовій гімназії традиційно беруть по завершенні початкової освіти, за результатами вступних іспитів. Себто, три роки треба було кудись ходити, і батьки, не довго думаючи, притулили мене у найближчу до будинку школу. Це була дуже дивна пора життя: зростаючи в хатнім затишку і загальній любові, я виявився цілком безпорадним у дитячому колективі. До садочка я не ходив, бо зі мною завше лишалася бабуся. І от саме в початковій школі це досить сильно далося взнаки. Як результат, друзів із класу так і не завів, натомість стало діставав п’ятірки з плюсами (аналог сучасних дванадцяти балів) «за поведінку». Все тому, що був надміру тихий, боявся зайвий раз уставати з-за парти — тому-то й сидів на перервах, мовби приклеєний.

У «Києво-Могилянському колегіумі» все налагодилося. Сама ця школа маленька, тут завжди щось близько п’ятисот учнів, кілька десятків учителів, тому почувався затишно. Завів друзів, у дев’ятім класі захопився неформальними рухами, відростив патли, одяг подрані джинси та, зухвало користуючись своїм… гм… службовим становищем, подеколи дозволяв собі приходити у клас у «панківському» прикиді.

Тоді само заснував музичний гурт, із яким устиг повиступати в десятому класі по різних кафешках із сумнівними постійними відвідувачами. А ще ми лабали просто на Хрещатику, коли той перекривали! Зараз приємно згадувати: літні канікули, розпечений Майдан плавиться, немов пластиліновий, а галаслива ватага панків, металістів, ґотів та бозна там іще кого сидить колом просто на асфальті. Всі цмулять пиво, передаючи пляшку із рук у руки, і все це — під наше музло! Переважно грали російський рок та репертуар невмирущих криголамів штибу «Queen», «Led Zeppelin», «Deep Purple», «Metallica».

Називаю своїм «золотим часом» якраз проміжок між своїми п’ятнадцятьма та двадцятьма двома. Такий досвід тоді дістав, що годі й уявити, причому з абсолютно різних, так би мовити, галузей життя.

Закінчив школу дві тисячі сьомого, але в голові свистів вітер і потужно ревів панк-рок. Саме тому не особливо переймався вибором майбутньої професії — попросив лишень, аби математики не було в програмі. Склав іспити та вступив до «Києво-Могилянської академії» за напрямом «соціологія», але в скорім часі покинув університет, адже тоді на повну віддавався музиці, неформальним тусовкам, тодішній дівчині (такій самій неформалці) та іншим «речам важливішим». Скажу відверто — повний ідіотизм, одначе усвідомлення традиційно приходить із досвідом.

Звісно, на гуляння були потрібні гроші, і я завдяки неймовірному збігові обставин потрапив на роботу кореспондентом до редакції газети «Молодь України». Це й понині залишається місцем, де працював найдовше: два з гаком роки. Потяг до журналістики сам немовби викристалізувався сам у процесі роботи. Хоча тягло не стільки до журналістики, як до написання текстів. Мені подобалося створювати довгі аналітичні матеріали, щоби люди дивувалися, звідки «ця дитина» так управно володіє українською й пише так цікаво. Певна справа, це — еґоїзм, але тоді я насправді був іще тим еґоїстом. Балдів із власної крутості…

Оскільки робота в «М.У.» пішла добре, а менш ніж за рік мене навіть підвищили до завідувача відділу, дві тисячі дев’ятого я таки вступив до ВНЗ — Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка — на заочну форму навчання.

Змінив дуже багато різних місць роботи. Хоча формально належав до Національної спілки журналістів України, журналістом як таким себе ніколи не вважав. Мріяв стати письменником, причому до літер і слів, як і до книжок та друкованої продукції загалом, маю патологічну любов іще з дитинства. Тому всі мої посади так чи інак були пов’язані з написанням текстів.

Так би мене, певно, й носило з офісу до офісу, якби не Революція Гідності. Темний час, але водночас момент великих змін у свідомості людей. Я не став винятком. Тож тепер багато хто знає мене як волонтера, учасника ГО «Координаційний Центр Допомоги» — об’єднання, створеного й очоленого вимушеною переселенкою з Донбасу пані Ольгою Мотіновою. Поволонтерити від початку буремних подій, що тривають понині, випало чимало з ким, але саме пані Ольга, долаючи всі особисті труднощі, пов’язані з утратою житла й роботи, примудрилася створити дійсно ефективну команду та прекрасно з нами працює.

Зараз я — волонтер «Координаційного Центру Допомоги». А ще трішечки пишу всілякі текстики. Комусь вони подобаються, комусь — ні, але пишу. Цього року також вступив до «Могилянки» вдруге — цього разу на маґістеріум, філологія. Не знаю, чи випаде його закінчити, тому що волонтерська діяльність вимагає часу і зусиль, але вже дістаю чудовий досвід і класні знання, що ними славиться «Києво-Могилянська академія».

– А коли саме почав “не витворяти”, а  творити, і що дає тобі письмо: радість чи муки?

– Творити?.. Ну, коли не брати до уваги шкільних творчих робіт і кількох статей для шкільної газети, писати я почав дві тисячі десятого. Почалося все з реп-текстів і з їх виконання на сцені. Тобто, я нібито й повернувся у музику, якою займався в шкільні роки, однак змінив стиль. На моє переконання, хіп-хоп — це класна версія поезії, і він неначе перебуває на перетині двох світів — літератури та музики.

Репом я займався, аж поки раптово не помер мій друг — Антон Чорний. Ця світла людина була мені дуже близькою, він мене, до речі, до хіп-хопу й підштовхнув. Ми встигли записати спільний трек, планували зробити другий, але… не склалося.

Прозою зайнявся дві тисячі чотирнадцятого. Тоді моє перше оповідання («Дівчина із вересня») надрукували в якійсь колективній збірці місцевого значення. Не пригадаю, як та називалася, і навіть не маю примірника. Але час тоді самі пам’ятаєте який був. Під ногами хитався ґрунт, а у мене з якоїсь причини загострилися котрісь давні рани, завдані кількома роками раніше різними людьми. Тож писав я небагато: не було коли, не дуже хотілося.

Справжнє письмо почалося з кінця дві тисячі шістнадцятого року — із зимової літературної школи в Карпатах, організованої «Центром літературної освіти». «Путівку» туди мені, до слова, купили друзі, тому що я волонтерив у той час і дещо, за їхніми словами, «був змарнів». Тиждень, проведений віч-на-віч із літературою, із письмом — захопленням родом із дитинства — подарував навіть не друге, а якесь уже, певно, десяте дихання. І в наступному році почалися перші публікації та гонорари.

Що ж до «мук» чи «радості». Перший реп-текст у дві тисячі десятому я написав через одну дуже-дуже погану дівчинку, яка завдала мені такого болю, що й досі відлуння гуде. Та й тепер вірші пишуться в меланхолійному стані.

Та я найперше прозаїк, а не поет. Для мене написання тексту вже перетворилося на свого роду звичний процес. Ні, я й надалі відчуваю емоції, та вони вже не мають такого значення, як раніше. Все це поволі обертається на ремесло чи як там це правильно назвати…

– Над чим працюєш нині?

– Не повірите, але пишу технічну книжку! Вдаюся до легкої та доступної мови, уникаю складних термінів і понять, які апелюють до точних наук, але все-таки — про комп’ютери. Це буде посібник із користування вільними операційними системами на базі ядра Linux для новачків. Уже маю попередню домовленість із видавництвом щодо його друкування.

Художньої літератури також не полишаю. Незабаром вийде аж три колективних збірки (дві — поетичні, одна — прозова), де присутні мої доробки. Також спільно зі своїми друзями з-поміж письменників долучився до діяльності Літературної робітні «Київські контури». Це — таке собі неформальне літературне об’єднання прозаїків- і поетів-урбаністів. Пишу вірші, викладаю в мережу. Ще я є випусковим редактором мережевого літературного альманаху «Палісадник», за що дуже вдячний його головній редакторці пані Еллі Леус. Туди я висилаю свою прозу.

Займаюся перекладацькою діяльністю. Нещодавно переклав збірочку з оповіданнями та повістю, але видавець із якогось переляку вирішив не вказувати мого імені «в титрах». Навмисне не називаю жодних імен, але… паскудна ситуація.

Також багато редагую твори своїх колег. Наприклад, упродовж двох років працюю з доробками Сашка Козинця. Він дуже незлецьки пише, тому допомагати йому з прозою, з редагуванням — це захопливо. Невдовзі, по секрету, редагуватиму третю книгу одного вельми знаного автора.

– Як взагалі оцінюєш сучасний літпроцес?

Він дуже строкатий, але особисто мене приємно дивує його концентрація на важливих речах. Це якщо питання стосується саме українського літпроцесу. Так, зокрема, переважна більшість популярних, провідних письменників послуговуються українською мовою і на письмі, й навіть у побуті. Вони дійсно є, як на мене, аванґардом якісно нової літературної інтеліґенції. Так, місцями, може, дещо прибидлованої, а все-таки інтеліґенції! Ці люди розуміють важливість результатів, до яких спричиняється художня література. Як на мене, це — дуже позитивна ознака, котра свідчить про постколоніальне «одужання» цілої нації. Шкода, що держава, та й окремі видавці не бажають гідно оцінювати такої праці.

В сучасному українському літературному процесі, на моє глибоке переконання, немає такої собі центральної постаті, брили, на яку б сліпо орієнтувалися всі інші. Всі його учасники є самобутніми та цікавими, переважно ще й дуже талановитими. Так, є низка най-най-най — але це не означає, що всі інші письменники тупо наслідують їх.

Не позбавлене літературне сьогодення, щоправда, розмаїтих чвар, особливо довкола різних письменницьких об’єднань. Дурня це все. Є більша або менша кількість так званих літературних тролів, що звуть себе «критиками», а насправді просто поливають багном інших людей із несправжніх облікових записів у соціальних мережах. Однак наявність усього цього свідчить про одне: укрліт — розвивається, укрлітові — бути!

– Що для тебе книга? Як часто береш її до рук нині?

Книга для мене — це таємнича галактика, зіткана з окремих елементів, що всі разом і творять цей шедевр людської цивілізації. Важать і папір, і шрифт, і палітурка, і якість друку, і навіть запах. Звичайно, найголовніше — текст. Та я все ж уважаю книжку чимсь сакральнішим за просто джерело читання символів.

Саме тому я напрочуд болісно сприймаю перехід до електронних книжок у всіх їхніх іпостасях. Для мене книжка має залишатися чимось матеріальним, мати всі ці обов’язкові якості, як-от аромат, палітурку, текстуру паперу. Коли все це зникає, втрачається магія єднання читача зі світом, змальованим у тексті. Через пластик або скло екрану до літератури не достукаєшся.

Зараз багато читати немає часу: навчання, «Координаційний Центр Допомоги», «Палісадник», власна громадська організація та написання текстів на замовлення (вільна робота). А ще я веду власний канал на YouTub’і, присвячений Linux-системам, маю там кількасот підписників, тож мушу якось устигати випускати для них нові відео. Додайте сюди ще й написання згаданої раніше книжки…

Утім, трішки я читати встигаю. Зараз, до прикладу, закінчую роман Макса Кідрука «Де немає Бога». Класна книжка!

– Якщо, приміром, аналізувати твої дописи, то характер маєш мінливий, інколи багато позитиву, а інколи геть навпаки. Що піднімає тобі настрій, а що може «загнати в куток»?

– У мене взагалі складний характер. Паскудний характер далебі. І такі постійні зміни настрою — буденна річ.

Немає чітких факторів, які спричиняються до цих коливань. Наразі я полюбляю перебувати вдома зі своєю нареченою… просто сидіти вдома. І все. На вулицях мені робиться некомфортно. Будь-яка дрібниця спроможна дуже засмутити мене. Потішити ж мене тяжко. «Щастя» як такого я, щиро кажучи, не відчував дуже давно.

Останнім часом мені дедалі більше здається, що життя промчало кудись повз. Однокласники вже давно мають міцний ґрунт під ногами, понароджували дітей, мандрують світом, а мене теліпає між волонтерством, літературою, «Могилянкою» та ще якимись бздурами. Я абсолютно не вмію керувати грішми, тому радо пригощаю всіх своїх друзів кавою, допомагаю їм фінансами, коли є така можливість, а тоді сам лишаюся в становищі, коли поруч зі мною навіть церковна миша виглядала б ущерть запакованою.

Може, маю якусь, що називається, вавку в голові. Кожен гордий із власних тарганів у мозку, врешті-решт, тому я навчився такий свій стан приймати. Схиляюся до такої думки: просто дехто назавжди залишається підлітком…

– Жив би на безлюдному острові?

Якби запитали шістьма роками раніше, то покрутив би коло скроні. А тепер — так, жив би. Залюбки. Проте я дуже лінивий, і без П’ятниці, що забезпечував би нехитрим їдлом, невдовзі врізав би дуба. Чи пальми. Це від клімату залежить.

– Місто чи село? Від чого рекласуєш найбільше?

– Мене надихають маленькі містечка. Там я почуваюся захищено. Дуже люблю Київ, у якому народився й живу, проте ця постійна метушня й напруга вимотують. Треба час од часу кудись тікати, і то якнайдалі. Я обрав для себе Кам’янець-Подільський, у якому до того ж мешкає мій чудовий друг Сергій Пантюк. У цьому місті у мене виростає зайва пара крил.

– Дружба – це що? Розчаровування, а чи навпаки є люди, які з тобою поруч завжди?

-Усім своїм перемогам я завдячую друзям! Рідним, зрозуміло, також, але більшою мірою все-таки друзям. Маю розпрекрасних кумпелів, залюбки з ними спілкуюся, беру участь у їхніх проектах та залучаю до власних волонтерських. Маю найкращого друга Антона, з яким і на «передок» каталися, і на далекомір для розвідувальної бригади по копійці збирали. До Тохи можна зателефонувати серед ночі й попросити приїхати, наприклад, кудись за Київ, у якесь забите село — той знайде спосіб і таки приїде.

Розчарувань теж було чимало. Час, однак, розставляє все по своїх місцях. Я дуже вірю в карму, позаяк бачу, що трапляється в житті тих, хто колись завдавав мені кривди. Може, когось скривдив і я (паскудна вдача тут вельми сприяє). Та насправді я над усе ціную тих, хто залишився поруч зі мною, не відсіявся впродовж усіх цих років. А інші обрали власні дороги, хоча деякі образи я не пробачу ніколи.

– Волонтер може бути одинаком чи добрі справи краще вершити разом?

– Волонтерити можна тільки разом. Доброчинність належить до тих царин, де сам у полі — не воїн. Якби не друзі, мені нічого не вдалося б.

– Як прийшов у волонтерство? Чим займаєшся нині?

Я вже говорив на початку, що прийшов у волонтерство після Революції Гідності. Під найжорстокіші «роздачі» там не потрапляв, але на Майдані, як і всі, був. Тоді ж познайомився з хлопцем із Білорусі, що хотів приїхати до Києва і брати участь в тих подіях. І він таки приїхав — якраз на самісінький початок АТО. Отже, першим моїм волонтерським досвідом було вселення білоруського добровольця до своєї квартири. На превеликий жаль, держава начхала на іноземців, що воювали проти російсько-терористичних військ на Донбасі, тому білорус «Док», так і не отримавши обіцяної різнокаліберними владцями-чинушами легалізації в Україні, змушений був утекти до Польщі. Там він буквально за кілька місяців дістав статус біженця і непогану роботу. І от тут — од усвідомлення, що панівній верхівці глибоко до шмиги все, що пов’язане зі словом «Україна» — мене й перемкнуло.

Спершу я організував власну ініціативу «Друзі України», куди увійшло п’ятеро вірних товаришів по волонтерській «зброї». Каталися на Світлодарську дугу, до Муратового… та багато де були. Новий дві тисячі сімнадцятий рік зустріли у Троїцькому у компанії бригади розвідників. Тоді ще наш бус дорогою з’їхав із маршруту, запхнувся в якісь надра, їдучи за навіґатором, ми за певний час «сіли» у сніг, а пізніше з’ясувалося, що всього за двісті метрів од того місця — сєпарські бліндажі. Вчасно вшилися і встигли якраз на олів’є.

Моя волонтерська діяльність зараз не обмежується допомогою фронту. ГО «Координаційний Центр Допомоги» дбає в тім числі про вимушених переселенців, родичів загиблих вояків, дітей без батьківської опіки. Наша організація впродовж півтора року повністю відремонтувала Вишгородський районний дитячий будинок «Любисток», залучаючи на допомогу різних підприємців, і всі ми щиро вдячні за таку небайдужість!

Тепер волонтерство для мене є способом життя. Раз потрапивши у цей чорторий, одчувши насолоду, коли тобі щиро дякують, спинитися вже неможливо. Такий собі соціальний наркотик.

– Які труднощі найчастіше на цьому шляху?

– Часто люди не йдуть назустріч, не хочуть допомогти. Хамське ставлення — це взагалі буденність у нашій діяльності. Бувають такі особи, що висмоктують усю  енергію, поливають помиями, привселюдно обзивають жебраком, а ти мусиш чемно всміхатися у відповідь. Багатьом невтямки: волонтерство — це не халявна гречка, а добровільна праця багатьох людей задля покращення життя цілого суспільства. Важка праця. Чути нецензурні епітети на свою адресу, стикатися зі зверхністю «мажорів» доводиться частенько.

А ще українці вміють та обожнюють прибіднятися. Що цікаво, найчастіше охоче допомагають дрібніші підприємства, тоді як більші гравці ринку регулярно нехтують наші прохання, гублячи десятки звернень у тенетах власного бюрократичного апарату.

Люди — пересічні люди — теж різні бувають. Не рідкістю є експонати, які мають статус вимушеного переселенця й навіть не намагаються знайти якусь роботу тут, на мирних територіях. Дійсно, а нащо, коли можна тинятися від одного благодійного фонду до іншого, скрізь отримуючи співчуття та — основне — безкоштовну гуманітарну допомогу. Прикро, коли тебе вважають за таке собі порожнє місце чи то пак конвеєр із видачі дармової «гуманітарки», навіть не замислюючись, що ти не просто прийшов тут посидіти, а присвячуєш волонтерству практично весь свій час.

Що дає сили рухатися вперед?

– Родина, друзі, а також одвічне питання «Якщо не ми, то хто?». Справді, хтось має присвятити себе покращенню життя людей довкола. Така праця в усі важлива, а про теперішній годі й казати!

Якщо говорити про літературу, то не писати я не можу. Мені хочеться показати, як насправді виглядає суспільство очима стороннього спостерігача. Письменники виступають такими собі резонаторами доби, в якій працюють. Хочу мати можливість розважити читача, заразом змусивши його замислитися.

-Ти продовжуєш здобувати освіту. Була пауза. Диплом – це аби мати його чи є вже цілі, які без цього документа про освіту їх просто не реалізувати?

Рішення вступати на маґістеріум до «Могилянки» прийшло раптово, коли відбувався донабір на філологію. Я в прямому розумінні скочив в останній вагон, та ще й коли потяг уже постукотів геть од перону.

Мрію однієї днини почати викладати журналістику або котрусь іншу практичну дисципліну, пов’язану зі створенням якісних текстів. Без наукового ступеня це залишиться просто ще однією нездійсненою марою, тому важливо було розпочати шлях до мети. Зараз у мене не виходить відвідувати лекції та семінари так часто, як хотілося б, до того ж дається взнаки відсутність бакалаврської освіти з філології. Поки що тримаюся. Якщо доведеться обирати — оберу громадсько-волонтерську діяльність, заберу документи з «Києво-Могилянської академії» й перевступлю тоді, коли матиму бодай трішечки більше вільного часу саме для навчання. Навчатися ніколи не пізно… як і втілювати мрії.

– Статистика засвідчує, що молодь українська нині ділиться на тих, хто вже поїхав на навчання за кордон з метою лишитися там і тих, хто намагається це зробити. Відсоток юнаків і дівчат, які хочуть лишитися в Україні, вірять у її перспективне завтра геть малий. Яка твоя думка з цього приводу?

– Особисто я мав щонайменше три реальних можливості звалити з України. Моя тітка давно живе у Штатах — отже, міг би жити там і я. Тепер тішуся, що не пристав на пропозицію поїхати. Так, у нас в Україні багато що перебуває в ганебному стані — одначе хто, як не ми, маємо всі важелі це змінити?

Подеколи складається враження, що держава робить усе, аби люди виживали не завдяки їй, а всупереч. Та люблю я не державу, а Україну.

Що таке Україна для мене? Мої рідні й близькі, друзі та наречена; усмішки випадкових пасажирів у напхом напханому громадському транспорті; постійне нарікання двох бабусь коло під’їзду (вони, можливо, так і сидітимуть на цій лавочці до кінця ери!); місця, де бував щасливим і нещасним; мова, культура, історія — ось, що для мене є Україна. І саме це, а не владоможців з їхнім брудом, я люблю.

Гадаю, кожен сам обирає, де жити та чим займатися. Все-таки радив би людям, що залишили Україну в пошуках ліпшої долі, бодай не пхати носа у наші справи, не радити, як нам тут жити. Ті, хто лишається вдома, знають однаково краще.

– Знаю, що колись ти розмовляв російською мовою? Як зараз? Мова – це зброя?

– Я — дитина київських вулиць кінця дев’яностих і початку двотисячних. (Десь на полицях старої шафи припадають пилом старі аудіокасети, де тато говорив зі мною українською, та я був геть малим, нічого не пригадую.) Панівною мовою довкола мене у більш-менш свідомому віці була саме російська. Нею говорили тато з мамою, а мама й досі розмовляє російською навіть зі мною; нею матюкалися пацани у рідному дворі багатоповерхівки; нею колись вимовлялися перше «Ти мнє нравішся…».

На своє повноліття я поїхав до салону татуювань і вибив собі на правім плечі Тризуб. Від того самого дня остаточно перейшов на українську. Зрештою, російської я в школі не вивчав, тодішня робота в газеті також була всуціль українською — то чого, на Бога, я мусив би говорити якось інакше?

Перший час було дуже складно. Це зараз говорити українською в Києві легко, а буквально десять років тому містом верховодили геть інакші настрої. Мої друзі теж активно плювалися: «Та ніґані, давай па-нармальнаму…». А згодом коло спілкування взялося поступово змінюватися, і за два-три роки я й не згадав, що колись розмовляв інакше. Тому я прихильник думки, буцім людина творить своє середовище, а не навспак. Ті, хто бідкається, мовляв, «Я би ґаваріл (-а) на украінскам, но нєґдє взять практіку», — просто лінтюхи, як і ті, хто «очінь уважаєт украінскій і паетаму ніхочіт кавєркать».

Доки в Україні лишатиметься бодай дещиця насадженого «рускава міра» (це стосується й мови) — доти не знатимемо спокою, маючи під боком такого… гм… сусіду. Ви чудово розумієте, яку країну я маю на увазі. Вважаю неприпустимою ситуацію, коли хтось гордо носить на собі тавро агресора та радо виставляє його на позір, оскільки «так удобнєє».

Не обов’язково бути українськомовним із пелюшок. Ба більше, я поважаю людей, котрі зробили такий вибір свідомо, у дорослому віці: тим міцнішими є їхні редути. Українськомовна з дитинства людина цілком може виявитися скотиною, і я таких маю прикрість знати.

Словом, мова не є визначальним фактором, що свідчив би про рівень свідомості індивіда, проте вона — основа основ у творенні нації у сучасному розумінні цього терміну. Гадаю, що вона залишилася фактично єдиним ідентифікатором приналежності до України в сучасному глобалізованому світі. Якщо ми прагнемо бути у чомусь інакшими від усіх інших, для початку треба виділитися із загального шуму, і тут у пригоді робиться українська.

– Якою ж має бути дівчина, щоб полонити твоє таке неспокійне серце?

– Моє серце полонити неможливо в принципі — забагато ґуль набив по юності, довіряючи неправильним людям. За останні років зо п’ять я неабияк зачерствів. А одній дуже класній дівчині й сам завдав болю… підсвідомо мстився за минуле. Гірко згадувати все це, але ліпше бути відвертим із людьми з самого початку.

Тепер, на жаль, не можу давати дівчині, яка поруч, усієї любові, на яку вона заслуговує. Переважно я все-таки у поганому гуморі. Сподіваюся, колись це вдасться змінити. Головне, аби вона дочекалася цього моменту.

Маю наречену, яку люблю і з якою, сподіваюся, ми невдовзі поберемося.

– Пора року, коли ти почуваєшся особливо щасливим?

– Рівень щастя у мене не «метеозалежний». Мені може бути добре і взимку, і влітку, і восени, і навесні. Головне — люди, які тебе оточують, а не температура за вікном.

-А що взагалі таке щастя в твоєму розумінні?

– Ох… такі речі важко узагальнити. Неможливо, я б сказав.

Якщо дуже грубо, то щастя — це комфорт. Ти щасливий, якщо почуваєшся впевнено, якщо знаєш, що нічого поганого не станеться ні наступної миті, ні за дві години, ні навіть завтра вранці. Ти у світлі, у теплі, нагодований, зігрітий — отже, щасливий. Не можна зарікатися ні від чого — і життя це завиграшки довело, не раз і не два, — а проте варто менше паритися через проблеми.

– Є девіз, який рухає тебе по життю?

Свідомо не обирав і не обиратиму жодного гасла для себе. Я й досі надто мінливий, інколи навіть наївний та інфантильний, щоби впевнено дивитися у  майбутнє. Натомість я маю низку принципів, що їх неухильно дотримуюся. Вони насправді дуже прості й дрібні, зате їх багато. «Завтра» — надто нечітка штука, щоби заздалегідь знати підхід до вирішення тих проблем, які воно принесе.