Про що сказав Луческу?

Серед передвиборчих розмов, новин, розчарувань, відкриттів та інших бурхливих реакцій трапляються веселі штуки.

Поки вже зранку народ ледь не чубився кожен за свого кандидата, колись відомий в Україні футбольний тренер Мірча Луческу сказав, що Валерій Васильович Лобановський не заслуговує на звання одного з найкращих фахівців в історії футболу, що він за межами України нічого не досяг. І, взагалі, саме у нього, у п.Луческу, дуже багато всіляких трофеїв. А Валерій Васильович – так собі. Сидів там на лавці, хитався, потрібної кількості трофеїв не здобув, чого його згадувати у поважних рейтингах. Це вже я від себе, слідуючи логіці п. Луческу.

ОбрАза п. Луческу була спровокована рейтингом найкращих тренерів світу за версією France Football.

Вкотре про щирих патріотів…

Вкотре про щирих патріотів. Не хочу використовувати лапок в слові патріот, хоча писатиму про тих, хто толерує справжніх ворогів України. От такий український парадокс. Раніше нагадував, як у 1999 році частина патріотів підтримала спочатку Є.Марчука, а в другому турі Л.Кучму, чия перемога загнала українців в стійло олігархічного режиму. Сьогодні пригадався ще один гріх частини щирих патріотів. Його ім’я – Леонід Кравчук.

В 1991 році на президентські вибори вийшли два рейтингові кандидати: Л.Кравчук від компартноменклатури та В’ячеслав Чорновіл від Народного Руху України. Партноменклатура вже проголосувала за незалежність від єльцинської Росії і готувалася закріпити владу у своїх руках. Їм заважав лише В.Чорновіл і Рух. І от було прийнято рішення «допомогти» патріотам поборотися проти В.Чорновола і не допустити його входження до другого туру виборів.

Всупереч рішенню Руху, для участі у виборах виставляють свої кандидатури І.Юхновський, за яким тоді стояв Л.Кучма та Л.Лук’яненко, котрого підтримувала частина дисидентів та української діаспори. Іноді складалося враження (і не лише у мене), що на зустрічах з виборцями ці кандидати агітують не за себе і свої програми, а проти В.Чорновола. В результаті голоси патріотів було успішно розпорошено і Л.Кравчук виграв в першому турі. Друге місце посів Чорновіл, який отримав голосів у п’ять разів більше за Л. Лук’яненка і в двадцять разів більше за І. Юхновського. 

У селі…

– Прокинулася зранку від дріботіння дощику у вікно майже над самим вухом.
– Дощик пройшов – защебетали птахи весняно.
– Пішла до сусідки – дізналася про всі останні новини на кутку. Не сумно.
– Розбудила своїх хлопців. У селі вони можуть спати до обіду.
– Мама приготувала сніданок. Її супчик пахне не те що на всю хату, а на всю вулицю. Я люблю, коли вона готує. Поснідали.
– Штурхнула кота. Почитала, що сьогодні Прощена неділя – вернулася і попросила в кота вибачення.
– Гребу город у батьковій сорочці, яку за життя він так любив носити, і маминій пуховій хустці. Треба мене бачити! Але як тепло від цих дорогих серцю речей.
– Сходила на кладовище. Трохи навела лад. Могил родичів на одну мене забагато. Але десь ще в дитинстві у голову внесено, що поки ти жива, маєш дбати і пам’ятати не тільки про тих, хто поруч, а й про тих, хто був до тебе.
– Півень наздогнав і дзьобнув у ногу. Якби я його наздогнала – був би ще один суп. Мама вчасно стала на захист півня.
– Збираємося у місто. Чоловіка, який неохочий до праці на землі, від землі не можу відірвати.
– Переодягнулася. Сиджу під двором на лавці і думаю про те щастя, що у дрібницях.
– ЩАСЛИВА!!!

“Припускаю, Григора Тютюнника вбивало нерозуміння”

Степан Процюк,
письменник

В ніч із 5 на 6 березня 1980-ого року звів рахунки із життям великий український письменник Григір Тютюнник. Йому було тоді 49 років.

Повернулися з ресторану. Він був напідпитку. Зачинився у ванній. Не озивався звідти. Коли дружина розбудила старшого сина, сімнадцятирічного Михайла, той ванну відкрив, але вже було пізно. Григір Тютюнник повісився. Передсмертну записку забрали кагебісти. Дружина Людмила запам′ятала лише приблизне «мучте вже когось іншого, все , що я написав, спаліть». (Через рік, у 1981 році вкоротив собі віку чудовий письменник Віктор Близнець; із вразливою душею «як павутинка».)

Ще у травні минулого року, коли я побував у с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області, у музеї братів Тютюнників у приміщенні школи, більшість часу там думав про Григорове самогубство.

Шлях до Української церкви. Московські священики лякають вірян турецьким султаном

Інформаційні стрічки новин рясніють повідомленнями про те, як у різних регіонах країни релігійні громади переходять від УПЦ МП (про перейменування далі) до ПЦУ – Православної церкви України. Законодавство унормовано, свою волю громадяни висловлюють на зібраннях, прогнозовані Кремлем криваві сценарії пробуксовують. Утім, шлях становлення Української церкви буде непростим і тривалим.

За що я люблю свою рідну мову

1. За чарівну силу наголосів.
Коли на терЕнах цвіте тЕрен, і коли не кожне об’Єднання спричиняє об’єднАння, але у будь-якому вИпадку лише чорнОслив – і лише рАзом.

2. За підступність кличного відмінка.
Коли кличеш її так ніжно – Валеріє! А його так завзято – Валерію!
Головне – не переплутати. Хай вас філологічний бог оберігає від форм Анатоліє, Григоріє, Юріє….

3. За неперевершену простоту числівників.
Коли пишаєшся сімома тисячами шістьмастами шістдесятьма чотирма вивченими правилами. А тоді на біс – сьомастами тисячами шістьомастами шістдесятьома чотирма! Видихаєш полегшено, що не зав’язався у вузлики ні мозок, ні язик. І берешся ставити в орудний відмінок наступний числівник.

Пандуси – в голові…

Писала нещодавно новину про ДБН і подумала, що вони мають місце бути, оновлені, вдосконалені, втілені в життя. Але поки ми не побудуємо пандуси для людей, які їх потребують, в своїх головах, навряд чи нові (наголошую – вкрай необхідні) будівельні норми внесуть у наше суспільне повсякдення якісь особливі зміни.

Бо біда не лише в непристосованому транспорті, тротуарах тощо. Найбільша біда в тому, що досі існують бар’єри між нами, людьми. Це ми часто вдаємо себе незрячими, коли поруч той, кого треба перевести через дорогу, глухими, коли хтось просить, щоб його почули… Нещодавно в метро бачила жінку, яка стояла з коляскою і чекала на працівників станції, щоб підняти хворого у візочку східцями. Десятки молодих, дужих чоловіків пройшли повз і не один не спинився… Таких прикладів у кожного набереться. Не буду їх наводити.

“У неділю рано зілля копала” – сумно і прикро

Нещодавно канал “1+1” розпочав трансляцію серіалу “У неділю рано зілля копала” і я повелася на цю назву, як мала дитина. В пам’яті одразу ж спливали відомі твори та імена: пісня про Гриця, повість Ольги Кобилянської, опера Віталія Кирейка, Маруся Чурай, Михайло Старицький, Григорій Бораковський, Степан Руданський, Ліна Костенко… Я не охоча до серіалів, але український продукт мене цікавить і я намагаюся переглянути наші новинки. Перша ж серія цього серіалу мене так розчарувала, що інші серії я і дивитися не буду, бо з українського сюжету із багатою літературною історією, зробили нудятину для “саатєчественников из стран СНГ”, де вихолощено все українське, щоб воно не мозолило очі.

Дія відбувається в селі на Чернігівщині “в пяті часах от Кієва”, куди на початку 90-х приїздить аспірант-філолог Максим та його студентка Люба – “сабіратєлі фолькльора”. З фольклором було туго. Не тільки тому, що їм співали пісні на слова відомих поетів, а не старовинні народні, а тому, що ім’я цих поетів – Пушкін і Лєрмонтов. А співати “Буря мглою небо кроет” бабусь навчила їхня “бабушка”, бо хіба ж в українській хаті поруч з образами “Кобзар” тримали? Ні,на думку творців фільму – тільки томи Пушкіна і Лєрмонтова, тому навчити , наприклад, пісні «Тече вода з-під явора» “бабушка” просто не могла! На все село тільки одна бабця заспівала українською пісню про голубку, яка і стала треком до фільму.

Не соромтеся вимагати у спілкуванні з вами українську мову

Телефонний дзвінок чоловікові.
– Слухаю вас.
– Здраствуйтє.
– Добрий день. А ви мені що, з російської федерації дзвоните?
– Нєт, пачєму ета.
– Бо інакше б ви зі мною розмовляли українською.
– Нєт, я із Украіни. Я ваш участковий
– А, поліція. Вчора вже один кричав: «Ложісь, Бандєра», то де він тепер?
– Ееее, вибачте, я ваш дільничний, планова перевірка зберігання зброї…

Як визначити справжнього українця

1. Справжній українець ніколи не вийде з дому на голодний шлунок.
Лише натщесерце.

2. Справжній українець не триматиме під рукою ані рацію, ані кулемет.
Лише напохваті.

3. Справжній українець не спатиме догори обличчям чи на животі.
Лише горілиць. Або долілиць. Чи долічерва. Якщо захоче, звісно.

4. Справжній українець не садитиме дуби й тополі по обидва боки дороги.
Лише обабіч.