Чим заворожує Голда Меїр?

Розповідь про людину, яка в жорстких умовах обирала шлях до миру через війну

Гості Києва, іноземні туристи, приїжджаючи до столиці України, одразу звертають увагу на старовинні будівлі з оригінальною архітектурою, вік яких починається з позаминулого століття. Одна з таких височіє на вулиці Басейній, навпроти Бессарабського ринку. Будинок цікавий ще й тим, що має меморіальну дошку з портретом прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр, яка народилась у Києві в 1898 році.

Ця непересічна історична особа була широко відома в світі за життя, інтерес до неї не вщухає й понині. Чимало пам’ятних місць, пов’язаних з її іменем, свято шануються на Заході. Все нові й нові публікації з’являються в періодиці. В ефір виходять документальні телевізійні передачі, тиражуються книги різних авторів. Біографічним дослідженням американської письменниці, доктора історичних наук Елінор Баркетт зацікавилося харківське видавництво «Віват». Її книга «Голда», випущена у Нью-Йорку, розкриває причини популярності цієї жінки, знайомить читача з маловідомими фактами її життя, наголошує на ролі особи в історії. До створення україномовного видання в серії «Біографії та мемуари», крім редакторів «Вівату», долучились перекладач Руслана Сторожук, екс-народний депутат Борислав Береза із вступною статею, а також художник-оформлювач Віктор Засипкін, який запропонував дизайн обкладинки книги.

Одразу зазначимо, що Елінор Баркетт виконала великий обсяг роботи з дослідження життя і політичної кар’єри Голди Меїр, яка від юного віку тривала впродовж наступних шести десятиліть. А все починалося з набуття членства в єврейській організації соціалістичного спрямування «Поалей Ціон», куди Голда Меїр вступила у сімнадцятилітньому віці. Одне з відділень цієї партії, розкиданих по різних країнах світу, функціонувало і в американському місті Мілуокі на території штату Вісконсін. Саме тут облаштувались батьки Голди ‑ Мойша-Іцхок і Блюма Мабовичі після свого від’їзду з царської Росії у 1906 році.

Автор книги намагається проаналізувати, що ж саме спонукало єврейську родину шукати кращої долі за океаном, і не тільки Мабовичів, а й десятків тисяч їхніх одноплемінників, котрі на початку минулого століття прагнули якомога швидше покинути Російську імперію. Важливе пояснення цьому поворотному моменту в житті головної героїні розповіді можна зустріти у спогадах і самої Голди Меїр, вдало використані авторкою науково-популярного видання.

У книзі «Моє життя. Автобіографія» Голда детально описала жахіття, які витерпіла сім’я Мабовичів під час свого нетривалого проживання у Києві. Крайнє зубожіння і неможливість поліпшити матеріальне становище, постійні утиски єврейської меншини міста з боку російських властей, крайньою формою яких стали погроми з каліцтвами і вбивствами, ‑ були основними причинами втечі за океан. Як тільки з’явилася перша можливість, її мати з двома маленькими доньками на руках вирушила до омріяної Америки, де на них вже чекав батько.

Опинившись у чужій країні в зовсім юному віці, Голда швидко пристосувалась до незнайомого середовища. Не знаючи жодного слова англійською, вона за короткий час вивчила її, що в майбутньому дуже допомогло в подальшій політичній кар’єрі. Крім навчання у початкових навчальних закладах, Голда наполегливо займалась самоосвітою, годинами зачитувалась різноманітними книгами, віддаючи перевагу філософським та історичним працям. На думку Елінор Баркетт, великий вплив на формування світогляду майбутнього політика мав Теодор Герцль – ідейний натхненник створення ізраїльської держави, основоположник сіоністської ідеології. Всі викладені ним теорії, спрямовані на розбудову Держава Ізраїль з плином часу набули першочергового значення в житті Голди Меїр. Дуже скоро її громадська активність, спрямована на соціальний захист єврейської меншини Мілуокі і сусідніх міст, підготовка членів «Поалей Ціон» до від’їзду в Палестину для розбудови єврейських поселень, а також збір пожертвувань для переселенців були помічені партійним керівництвом організації. Зокрема, в книзі згадуються Іцхак Бен-Цві – майбутній президента Ізраїлю і Давид Бен-Гуріон – майбутній прем’єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю, які завітали до Мілуокі під час їхнього вояжу до США в 1916 році. Знайомство двадцятирічної Голди з людьми, авторитетними в єврейських колах Америки, а також з тими ідеями, які вони пропагували на численних мітингах, остаточно утвердило її в думці: потрібно кардинально змінювати власну долю, повністю присвятити себе служінню єврейській державі, що саме зароджувалась на території однієї з багатьох заморських колоній Британської імперії – Палестині.

Оцінюючи характер Голди Меїр, авторка дослідження відзначає у ній вроджену впертість, непоступливість і затятість, риси, які, з одного боку, ускладнювали взаємини з людьми, а, з іншого, створювали передумови для досягнення найамбітніших цілей. Можна припустити, що ці чесноти їй передались від діда, котрий за своїми релігійними переконаннями належав до ортодоксальних євреїв. Голда дуже пишалась своїм предком, який упродовж тринадцятилітньої служби в царській армії жодного разу не зрадив іудейській вірі, свято дотримуючись всіх релігійних обрядів. Авторка книги припускає, ніби саме дідова залізна воля генетично вкорінилась в індивідуальній поведінці Голди, що з роками все більше виявлялось, коли вирішувалась не лише її доля, а й доля сотень і  тисяч ізраїльтян.

Літньої пори 1921 року після важкої і виснажливої подорожі через океан, Голда Меїр і члени її сім’ї нарешті ступили на ізраїльську землю. Лишити комфортну Америку заради убогих єврейських поселень на території підмандатної Палестини в управлінні Сполученого Королівства, могла зважитись лише ідейно свідома людина, якою була 23-річна Голда. Проти переселення категорично заперечував її чоловік Морріс, але, врешті-решт, підкорився непоступливій дружині. Непрості шлюбні стосунки між Моррісом Меєрсоном і Голдою Меїр, а ще її позашлюбні стосунки з іншими чоловіками, неодноразово ставали предметом занадто прискіпливого аналізу Елінор Баркетт. Все це, безперечно цікаво, але інтерес викликають серйозніші речі.

Перші дні і місяці на Землі Обітованій видалися надзвичайно складними. Невистачало елементарного, починаючи з прісної води, і закінчуючи електрикою, щоб освітлювати злиденне житло і годувати малолітніх дітей. До того ж Голда ніяк не могла знайти заняття для душі у місті з поетичною назвою «Весняний Пагорб» ‑ Тель-Авіві, щоб воно повністю задовольняло її амбіції. Аби хоч якось прогодувати сім’ю в умовах тотального дефіциту, вона погодилась викладати уроки англійської мови. І ще невідомо, як би склалася її доля, якби не випадкова зустріч з Давидом Ремезом (після проголошення країни Ізраїль він був першим міністром транспорту, міністром освіти). Саме завдяки його втручанню, як вважає американська письменниця-біограф, у Голди Меїр нарешті почалась справжня політична кар’єра, вершиною якої стало обрання її прем’єр-міністром напровесні 1969 року.

Другою людиною, яка так само відіграла важливу роль у поступовому сходженні до вершини влади, став третій президент Ізраїлю Залман Шазар. Злі язики пащекували, ніби між ним і Голдою виник роман, що сприяло зміцненню її позицій в ізраїльських профспілках, де вона відповідала за зовнішні зв’язки. Як твердить Елінор Баркетт, відмінне володіння двома мовами ‑ англійською й їдиш, а до того ж чудове розуміння американського способу життя, робили Голду Меїр незамінною у виконанні специфічних завдань не лише в США, а й у європейських країнах, де єврейські общини мали помітний вплив на місцевий істеблішмент. Виконуючи роль емісара з широкими повноваженнями, керівники Робітничої партії Ізраїлю, членкинею якої Голда стала, поставили перед нею конкретні завдання. Йшлося, насамперед, про формування громадської думки стосовно необхідності виїзду євреїв до Палестини, що мало збільшити кількість населення юдейського віросповідання пропорційно до місцевих арабів-палестинців. Водночас їй доручалося  організувати збір коштів серед єврейської спільноти Америки й країн Західної Європи для будівництва нових поселень, закупівлі озброєння з метою самозахисту, придбання різноманітного устаткування для промисловості та сільського господарства.

З цією місією Голда Меїр справилася блискуче. Їй повірили єврейські ділові кола США, Великобританії, Франції, Бельгії, Швейцарії – країн, звідки до Ізраїлю почали надходити мільйони і мільйони доларів. За короткий період ізраїльська армія стала найпотужнішою на Близькому Сході, зігравши важливу роль у захисті державного суверенітету у військових конфліктів із сусідніми країнами, зокрема, під час арабо-ізраїльської війни (1947-1949 рр.), Синайської війни (1956 р.), Шестиденної війни (1967 р.), Війни на виснаження з Єгиптом (1967-1970 рр.) і, особливо, під час війни Судного дня (1973 р.).

Воювати до переможного кінця – таким було життєве кредо цієї патріотки, яка за складних умов протистояння з арабами обирала дорогу до миру через справедливу війну.

Елінор Баркетт вказує на вроджене красномовство Голди Меїр, яке не раз ставало їй у нагоді вже на дипломатичному поприщі. Для наочної ілюстрації ораторських здібностей, автор пригадує її виступ на одній із сесій ООН, де вона давала пояснення стосовно викрадення ізраїльським Моссадом (відомство розвідки і спеціальних завдань) колишнього офіцера гестапо Адольфа Айхмана – нелюда, який переховувався в Аргентині, рятуючись від покарання за масове знищення євреїв у роки Другої світової війни. Дипломати в сесійній залі ООН були до глибини душі вражені її виступом. Нагадавши учасникам засідання про жертви єврейського народу в роки Голокосту, промовиця наважилась покласти вину за загибель шести мільйонів євреїв на уряди європейських країн, які під час війни відмовлялися надавати притулок біженцям з окупованих нацистами територій.

Автор книги підмітила в манері спілкування Голди Меїр суттєву деталь, зокрема, її намагання говорити максимально відверто під час офіційних виступів, на засіданнях уряду чи міжнародних переговорах, з колегами у побуті, віддаючи перевагу правді, якою б вона не була, а не завуальованому обману, як це часто робили і роблять політики.

Може через це дещо пізніше у неї виник серйозний конфлікт з Бен-Гуріоном, коли на його вимогу Голда Меїр всіляко дезавуювала або відмовчувалась стосовно ізраїльського таємного ядерного проекту під кодовою назвою «Дімон». Адже на Заході ним все частіше почали цікавитись не лише журналісти, а й урядові кола США – головного постачальника різноманітного озброєння для армії Ізраїлю. Проектом «Дімон» опікувався тодішній генеральний директор міністерства оборони Ізраїлю Шимон Перес. І хоч для загалу говорилося про теоретичні розробки ядерного реактора для атомної станції, будівництво якої планувалося в пустелі Негев, водночас виникло бажання, бодай кустарним способом, виготовити власну ядерну зброю. У найкритичніші дні війни 1973-го, коли війська Єгипту і Сирії реально загрожували країні, кажуть, що Голда Меїр зробила дві, як вона вважала, принципові для себе речі. Перше, і про це пише в книзі американська письменниця, вона конфіденційно наказала її отруїти на випадок поранення чи інших непередбачуваних обставин, щоб живою не датися до рук фанатиків-арабів. І, друге, на жаль, ніде документально не підтверджене, це те, що вона розпорядилась застосувати ядерну зброю проти ворога у разі виникнення реальної загрози окупації Ізраїлю військами супротивника.

При написанні книги Елінор Баркетт використала понад 700 надзвичайно цінних документальних джерел, починаючи зі спогадів соратників Голди, і закінчуючи матеріалами з її власного архіву. Це зроблено для того, щоб якомога повніше висвітлити всі аспекти її політичної, профспілкової та урядової діяльності, а крім того, показати, якою вона була в колі сім’ї та в побуті. Здається, найвлучніше висловився на адресу Голди Меїр прем’єр-міністр Ізраїлю в 1963-1969 роках Леві Ешкол, назвавши її одночасно «королевою», «чаклункою» і «відьмою». І, як справедливо вважає авторка книги, ці характеристики дуже точно відображали душевний стан цієї жінки-політика, коли вона була чимось задоволена, або, навпаки, з якоїсь причини роздратованою чи розгніваною.

Перед тим, як Голду Меїр затвердили прем’єр-міністром Ізраїлю, вона була першим послом Ізраїлю в Радянському Союзі, міністром праці і соціального забезпечення, міністром закордонних справ. Факти, які безпосередньо стосуються Голди Меїр та її ролі у цих іпостасях, справді вражають, спонукають подивитися на давно минулі події під іншим кутом зору. Свого часу Голді Меїр пощастило познайомитися з дружиною тодішнього міністра закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова Поліною Жемчужиною (єврейка за походженням, справжнє ім’я якої Перл Карповська). Елінор Баркетт в деталях описує, як відбулась між ними зустріч на дипломатичному прийомі у Кремлі вересневої пори 1948 року. Спілкуючись на їдиш, Жемчужина розпитувала у Голди Меїр про кібуци, молодіжний рух «Бейтар», природу Ізраїлю. А ще вона попросила поважну гостю обов’язково відвідати найбільшу синагогу у Москві, де на неї чекає місцева релігійна громада.

Через кілька тижнів після описуваних подій, Жемчужину заарештували і звинуватили у державній зраді, навіть незважаючи на те, що її чоловік В’ячеслав Молотов користувався довірою у Сталіна і перебував на високому державному посту. Чи її катували у сталінських застінках, намагаючись дізнатись, про що вона спілкувалась з Голдою Меїр, невідомо. Але події навколо перебування Голди Меїр у радянській столиці на цьому не скінчилися. За порадою Жемчужиної, вона таки завітала до синагоги, де відчула надзвичайно теплий прийом з боку місцевої єврейської общини. Водночас саме впродовж дипломатичної каденції Голди Меїр, що тривала лише шість місяців, у Москві закрили Єврейський Антифашистський комітет, газету «Ейнікайт», видавництво «Дер Емес», було заарештовано групу відомих діячів єврейської культури. Можна безпомилково вирахувати, хто був ініціатором цих репресивних заходів – Йосип Сталін, антисемітизм якого в останні роки життя набув гіпертрофованого виразу, і, можливо, поява Голди Меїр у Москві спровокувала таку ланцюгову реакцію.

Чи були за час політичної кар’єри у Голди Меїр помилки і прорахунки? У книзі на це є відповідь: були безперечно, бо сама специфіка її політичного існування складалася з перемог і поразок на вершині владного олімпу. Упродовж років її прем’єрства національна економіка зросла на35%, низка позитивних змін стосувалася збільшення інвестицій, які надходили до країни, підйому у металургійній і металообробній галузях, скорочення рівня безробіття за рахунок розгортання будівництва доріг та інфраструктурних об’єктів, відновлення репатріації в Ізраїль, що сприяло масовій появі в різних сферах економіки висококваліфікованих кадрів. До найбільших невдач Голди Меїр за увесь період її прем’єрства, як вважає авторка, можна віднести провал початкової фази війни Судного дня, коли через недооцінку сил ворога тодішнім міністром оборони Моше Даяном загинуло понад дві тисячі ізраїльтян. Ці жертви пригадали депутати Кнесету – парламенту Ізраїлю, коли постало питання відставки Голди Меїр з посади прем’єр-міністра в квітні 1974 року.

Голда Меїр, обіймаючи відповідальні державні посади, вплинула на формування ефективної внутрішньої і зовнішньої політики Ізраїлю, позитивний результат якої відчувається і донині. Вона виявила залізну волю, коли одночасно боролася з невиліковною онкологічною хворобою і ворогами батьківщини до останньої хвилини свого життя. Внесок Голди Меїр в історію ХХ століття настільки вагомий, що її ставлять в один ряд з такими політиками першої величини, як Маргарет Тетчер, Конрад Аденауер, Рональд Рейган, Нельсон Мандела, Франсуа Міттеран, Індіра Ганді. І вона цього заслуговує.

Тарас ГОЛОВКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *