Лариса Ніцой

– Ма! Де моя вишиванка?
– Нащо тобі?
– В школу одягну. Сьогодні День пам’яті героїв Крут.
– Це вам у школі сказали одягнути?
– Хто! Кому!
– Ясно. – зітхаю у відповідь. З іншого боку радію такій ініціативі сина. До речі, він – Крутянин. Його пластовий курінь носить ім’я Героїв бою під Крутами. У Пласті на курінь скорочено кажуть “Крутяни”.
– О, то я теж вишиванку одягну! – озивається доня, хоча стоїть уже на виході на роботу. Вертається.

У їхньому віці я не знала слова “Крути”. Не знала подвигу під Крутами.

Не знала, що ці 300 українських спартанців не просто покажуть урок мужності для народу, зупинивши в полі 5-ти тисячну московитсько-більшовицьку армію, яка перла на Київ.

Не знала, що Україна завдяки Крутянам (поки вони тримають більшовиків на підходах до Києва) буде в ті кілька днів визнана незалежною країною іншими країнами.

Не знала, що були підписані міжнародні угоди між незалежною Україною та іншими країнами і для тих країн було важливо, що українська влада перебуває не у вигнанні, а у своїй резиденції, у своїй столиці.

Не знала, що в майбутньому ці міжнародні угоди тих днів допоможуть нам відновити нашу СТЕРТУ історичну пам’ять про те, що ми були незалежні, і ця пам’ять, ці історичні документи зберігаються в іноземних архівах.

Я взагалі не знала, що ми були незалежні.

Я не знала, що наша пам’ять повернеться.

Я не знала, скількома мільйонами українських життів ми вже заплатили за нашу пам’ять, і ще скількома заплатимо.

Я не знала, що аж до 1991 року – ми були під окупацією. Я не знала, що 1991-го ми ВІДНОВИМО незалежність, але щоб це вважалося відновленням, а не проголошенням, для цього нам знадобилися такі важливі історичні угоди, які були укладені в ті дні, коли Крутяни тримали московитів під Крутами і не пускали в Київ.

Не знала…

Тепер знаю. Знають мої діти. Знають українці і діти українців. Ми невпинно йдемо до української України.

Дякую, Герої Крут.